Історичний реєстр легендарних капітанів динамівської команди не обійдеться без Павла Віньковатова. Встигши пограти за «біло-синіх» у двох епохах, розділених Другою світовою війною, лівий крайній форвард, 105-ту річницю дня народження котрого ми сьогодні відзначаємо, не тільки вважався улюбленцем вибагливих київських трибун, але й був справжнім лідером колективу в один із найбільш складних періодів його біографії.
Вихованець харківського футболу перебрався до столиці саме в передвоєнний сезон 1941-го (на командному фото того року Віньковатов стоїть п'ятий праворуч). Наймолодший на той момент у динамівській історії дебютант основного складу, встиг провести за «Динамо» вісім матчів, видавши 24 травня справжній бенефіс у домашній зустрічі з тбіліськими одноклубниками.
У воєнну добу, кілька років відпрацювавши в тиловому забезпеченні, захищав кольори харківського «Динамо», потім виступав за команду Київського танкового училища (вочевидь, саме через те одним із прізвиськ форварда таранного типу було – Паша-Танк).
Після перемоги над фашизмом повернувся до Києва, але – в команду СКА. На запитання вболівальників – коли нарешті знову вдягне динамівську майку та допомагатиме візитному клубу міста, єдиному представникові України на всесоюзній арені відроджуватися з руїн – Павло лише знизував плечима: мовляв, демобілізують – ось тоді й чекайте.
Повторний дебют відбувся навесні 1946 року. На жаль, сезон для «Динамо» вийшов невдалим – останнє, 12-те, місце. Проте саме Віньковатов був у колективі найкращим виконавцем і найвлучнішим снайпером.
Глядачі полюбили Віньковатова одразу й назавжди. Коли отримував м'яч, трибуни заходилися в дружному скандуванні: «Паша, вперед! Паша, давай!» Коли ж за його відсутності у стартовому складі гра в «Динамо» не клеїлася, лунала тисячоуста вимога: «Пашу – на поле!» Й більшість тренерів змушені були прислухатися до голосу народу. Чий кумир Павло Іванович (так шанобливо називали його товариші по команді), перевальцем ступаючи на зелений газон, ішов робити те, що вміє – наводити жах на захисні порядки суперників.
Зазвичай тодішні «крайки» не відзначалися високою результативністю. Головним для них було прорватися своїм флангом до штрафного майданчика й точно відпасувати в центр. Саме таким чином, до речі, був забитий вирішальний м'яч у фіналі Кубку СРСР 1954 року: Михайло Коман, вразивши ворота єреванського «Спартака» після передачі Віньковатова, приніс київському «Динамо» перший в історії клубу радянський трофей.
Утім, Павло й сам любив і вмів забивати. Тому, залежно від ігрових потреб, перекваліфіковувався на інсайда чи навіть на центрфорварда, ефективно експлуатуючи міць, швидкість, непересічний дриблінг і гарматний удар із обох ніг, що ним часто-густо заставав голкіперів зненацька. Мав також славу видатного виконавця «стандартів».
Завершивши у 34 роки кар'єру гравця, Віньковатов посідав перший рядок у списку динамівських бомбардирів чемпіонатів СРСР: 65 голів у 218 матчах. До завершення радянської футбольної історії лише четверо одноклубників Павла спромоглися перевершити його досягнення – Андрій Біба (69), Віктор Серебряников (70), Віктор Каневський (88) і Олег Блохін (211).
Ба більше, навіть із урахуванням статистики періоду незалежності Віньковатов залишається в ТОП-20 снайперського реєстру «Динамо» за підсумками всіх турнірів, випереджаючи таких зірок атаки, як Бишовець, Базилевич, Хмельницький і Онищенко!
Причому всі «конкуренти» захищали кольори клубу в ті роки, коли команда займала лідерські позиції в радянському футболі, регулярно здобуваючи чемпіонські титули. Кожен із голеадорів був членом зіграного колективу справжніх зірок. Павлу Івановичу довелося поповнювати гольовий і призовий актив у значно менш сприятливих умовах, тому срібна медаль віце-чемпіона Союзу 1952 року та жетон за перемогу в Кубку 1954-го – особливого гатунку.
До речі, про кубкові досягнення. В якості капітана команди Віньковатову доводилося приймати кришталевий трофей тріумфаторів Кубку Української Республіки (на фото вище), який «Динамо» здобувало в 1944 і 1946-48 рр. У першому з цих розіграшів удосталь забивав у фінальній пульці, провів обидва м'ячі у вирішальному поєдинку 1946-го – проти земляків із харківського «Локомотива», відзначався й у двох наступних переможних дуелях, із одеським «Харчовиком» і мукачівським «Більшовиком».
Після завершення активної кар'єри Павло Іванович деякий час працював на матчах як арбітр, а також тренував команди виробничих колективів. Зокрема, в 1958-59 роках очолював бердичівський «Прогрес», де саме сходила зірка іншого майбутнього бомбардира київського «Динамо» Анатолія Пузача.
ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА
● Справжнє прізвище сьогоднішнього ювіляра – Віньковатий, воно збереглося на деяких колективних фото нашого клубу. Впродовж одного року можна зустріти обидва варіанти написання – автентичний і русифікований. Та ще й третій – без м'якого знаку.
● Павло Віньковатов – перший із київських динамівців, кому підкорився рубіж 100 голів у всіх змаганнях.
● У кінці 1940-х Віньковатов складав у «Динамо» ударний дует із знаменитим нападником Петром Дементьєвим. Той навчив молодшого партнера багатьом футбольним хитрощам, а згодом передав Павлу й капітанську пов'язку.
● Тричі поспіль – у 1946-48 рр. – Віньковатов ставав найвлучнішим снайпером команди. Й у ці ж сезони визнавався найкращим футболістом України.
● Прихильник суворого дотримання спортивного режиму, Павло Іванович, однак, не міг побороти палкої прихильності до солодощів, яка часто давала партнерам привід для дружніх жартів.
Юрій КОРЗАЧЕНКО
