- Наприкінці 88-го року я ще працював у спортивній редакції Держтелерадіо, коментував матчі на УТ і ЦТ. Раптом Валерій Мирський мені каже: «Лобановський слухав твій репортаж, щось йому сподобалося, щось - ні. Якщо хочеш добре вести репортажі, він готовий тебе проконсультувати». Я, ще зовсім молодий, мало не впав, коли почув це. Думав: розігрує Валерій Ісайович.
Зустріч із Лобановським, до речі, так і не відбулася, тому що за місяць, знову-таки через Мирського, я отримав запрошення працювати в клубі «Динамо» (Київ). Але зрозуміло, що тоді без Лобановського жодна людина не могла потрапити до клубу. Такий от щасливий подарунок долі.
Наприкінці сезону я вперше полетів із командою за кордон на матч Кубка УЄФА з італійською «Фіорентиною». Вилетіли до Флоренції за три або чотири дні. У літаку поруч зірки сидять, тут же і Лобановський. Можна було збожеволіти від усвідомлення того, що з тобою відбувається.
Заселилися до готелю. Якось увечері Валерій Васильович каже: «Олексію, зайдіть до мого номера». Нічого собі, до номера Лобановського! Але ж він знав, що я коментуватиму. І от десь хвилин зі 20 він мене аргументовано наставляв, а я слухав із відкритим ротом. Начебто він ні про що конкретно не просив мене, але, вийшовши з номера, я зрозумів, яким саме має бути репортаж про цей матч із точки зору головного тренера. Той матч «Динамо» програло - 0:1.
Матч-відповідь у Києві 6 грудня. Погодні умови жахливі. Дивлюся з коментаторської кабіни на поле - воно мені здалося прекрасним, якісним. Я похвалив працівників стадіону: молодці, мовляв, у таких умовах підготували поле. І страшно помилився! Рахунок у цьому матчі був нульовий, «Динамо» вибуло з подальшої боротьби. Після гри Валерій Васильович мене буквально вбив однією фразою. Він підійшов до мене, а я, передчуваючи недобре, подивився на нього, як кролик на удава. І почув: «Що, поле хороше було?».
Коли Лобановський повернувся з Еміратів, усі помітили, що він дуже змінився, і журналісти на прес-конференції сказали йому про це. На що Валерій Васильович із посмішкою відповів: мовляв, звичайно, узагалі все змінюється в житті, не змінюються лише ідіоти. Змінилося і його ставлення до преси. Щоранку йому приносили купу газет, із усіх боків йшла інформація. Не знаю, як він це все встигав переробляти.
І раптом він вирішив наблизити мене до себе. Показати, що він хоча строгий, але справедливий і відкритий чоловік. На всі ігри у чемпіонаті я літав разом із командою. Після одного з матчів Валерій Васильович, вийшовши з літака, говорить: «Олексію, сідай до моєї машини» (у нього був «мерседес» класу «кабан», 140-й кузов).
Десь півгодини впродовж усього шляху від Жулян до вулиці Суворова, де знаходився його будинок, він читав мені лекцію. Не нотацію, а саме лекцію. Я закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка і маю уявлення, що таке лекція висококласного професора, академіка.
Під'їхали до будинку. І там він, не виходячи з машини, ще хвилин 15 мене просвіщав. Якщо чесно, важко в точності згадати, про що він тоді розповідав. Але те, що мене це вразило, безумовно. Я зрозумів, що це був момент психологічний. Здавалося б, дрібниця. Хтось скаже: ну і що? А ось бачите, досі, через 17 років, я той епізод емоційно переживаю. Він умів викликати прихильність до себе людей, якщо йому це було потрібно. З жодним із головних тренерів київського «Динамо» у мене потім не було нічого подібного.
Лобановського дуже засмучувало, якщо журналісти, з його точки зору, неграмотно оцінювали дії команди, гравців. Що робити? Сперечатися з ними, як зараз деякі тренери на прес-конференціях? Ні. Він поступив мудро - вирішив допомогти журналістам.
Якось, коментуючи матч, я звернув увагу, що кутові чомусь узявся подавати Андрій Шевченко - один удар, другий, третій! А кутові, як і всі стандартні положення, тоді були в «Динамо» грізною зброєю, виконувалися чітко, бездоганно і покладалися тим, у кого це виходило краще. Питаю: «Валерію Васильовичу, це щось нове?». Він відповів після паузи: «Ні, це не нове, а порушення ігрової дисципліни, за що футболіста буде покарано».
Черговий матч. Дивлюся: раніше Владислав Ващук був ліберо, а в цій грі він і Олександр Головко грають стоперами, а позаду розташувався Олексій Герасименко. Цікавлюся у Лобановського: «Це що таке? Випадковість?». - «Ні, не випадковість. Так ще ніхто у світі не грав. Ми експериментуємо, пробуємо. Герасименко - форвард, під час контратак його швидкий вихід уперед буде особливо небезпечним для суперника. Вийде - і далі будемо використовувати. Ні - поставимо крапку».
Лобановський не відмахувався від запитань, ретельно готувався до кожної прес-конференції. Я сидів поруч із ним і краєчком ока бачив його записи - списані сторінки, з підкресленнями. Він, можливо, і половини не використав із того, що підготував. Коли у нього накопичувалася інформація, він говорив мені: «Прес-аташе, щось ми давно з пресою не спілкувалися». - «На завтра призначаємо? На післязавтра?». - «Давай у такий-то день».
Конференц-зал, де 150 місць, під час спілкування з Лобановським був ущерть наповнений. І не тільки журналісти, а й тренери, співробітники клубу приходили його послухати.
Тоді, наприкінці 90-х, він повідав журналістам про свою теорію «команди-зірки», а не «команди зірок». І викликав здивування у журналістів, коли заявив, що в його команді не знайшлося б місця навіть найяскравішій на той період світовій зірці Роналдо, на цьому місці кращий Андрій Шевченко як командний гравець.
Лобановський любив розумних, допитливих журналістів, які вміють не тільки слухати, а й заперечити, про щось посперечатися. Наприкінці 90-х він наблизив до себе Артема Франкова, редактора щотижневика «Футбол», зараз це метр футбольної журналістики. А декого з нашої братії взагалі не сприймав. Але навіть при цьому не ображав. А так м'якенько, дотепно, з іронією міг сказати: «Краще вам, шановний, у Гімалаї походити. Навіщо вам футбол?».