Артем Франков (Головний редактор журналу «Футбол»):
Той, хто має право сказати, що у нього є власна історія спілкування з Валерієм Васильовичем Лобановським, і не односторонньо-заочна («якби у мене була можливість, я би йому сказав!»), а реальна, що піднеслася з нуля на неймовірну висоту добродушного спілкування, а потім заморожена на позначці «я тебе не трону, але ти зрозумів» - щаслива людина, яка багато побачила і багато чого зрозуміла в цьому житті. От я, наприклад.
З висоти прожитих років, особливо тих, що минули після смерті Васильовича і були відзначені активними спробами дотягнутися зубами до власних ліктів - «що ж ти, дурень, не користувався, коли міг, що ж ти не слухав, чи не дослухався?!», можу сказати, що стосунки Лобановського з пресою зазнали серйозної еволюції. Розумна людина, він при всіх своїх поглядах і забобонах, не міг не бачити, наскільки змінилася обстановка після розвалу Союзу і що з людьми, у тому числі й тими, хто пише та знімає, «потрібно бути м’якше», що він і реалізував у кінці 90-х. Те, що нове покоління, яке вважало себе працівниками ЗМІ, з одного боку, сприймало його як брилу і легенду, а з іншого - категорично не бажало вникати у його логіку і просто не в змозі було зрозуміти основи його роботи (не кажучи вже про те, щоб перейнятися його фанатичним ставленням до професії, до футболу!), на певному етапі допомагало... На жаль, люди не міняються, і перші ж, нехай невеликі, але вже прикрі невдачі послужили приводом для різкого охолодження по відношенню до Лобановського.
Я сам пройшов через все це. Наше знайомство зав'язалося влітку 1999 року, коли Україна у важкій боротьбі обіграла на виїзді Ісландію у відборі Євро-2000 - 1:0. Тоді я дозволив собі в грубій формі написати про те, що критика наших футболістів недоречна - просто тому, що вони виграли у Рейк'явіку, а нікому з конкурентів це не вдалося. Наступного дня Олексій Семененко передав мені комплімент від Валерія Васильовича, який змусив мене чи не стрибати від радості по орендованій квартирі ... Хоча, може, і скакав, з тих пір вже майже два десятки років минуло.
Потім було багаторазове спілкування на динамівських виїздах - в аеропортах, на тренуваннях напередодні матчу, а одного разу я набрався нахабства, підійшов у літаку і завис біля крісла Лобановського на добрячу годину... Було, було, колеги не дадуть збрехати. Був той самий комічний епізод, коли на тренувальному полі в Мілані я завис між Лобановським і Шевченко, геть зіпсувавши телевізійникам зйомки історичної зустрічі Вчителя та Учня.
Закінчилося все погано. У Дортмунді, після 1:4 від Німеччини у плей-оф відбору на ЧС-2002, я у свої 32 не знайшов у собі розуму і сил пробачити Лобановському нехтування прес-конференцією, куди він послав свого помічника Леоніда Буряка, постановку до основи Тимощука замість покараного за упущеного в першій грі Баллака Гусіна (Тимощука довелося замінити після трьох голів у перші 15 хвилин), безпорадну фразу «Дуже важко грати, коли на перших хвилинах тобі забивають тричі», а також те, що він не відпустив Гусіна зі збірної до пологового будинку до дружини і до новонародженого сина... У той час мені цього було більш ніж достатньо, а вже коли на початку січня наступного року Лобановський дав рідкісну велику прес-конференцію, ми з Андрієм Шаховим рознесли її у «Футболі» від щирого серця. Васильович подзвонив мені сам - здається, вперше! - і м'яко дорікнув за те, що я спрацював на Москву, яка, мовляв, охоче підхопить будь-яку гидоту про нього...
Потім ми зустрілися на «Динамо» і довго говорили в режимі монологу - зрозуміло, його. Він часто повторював одне і те ж, але не тому, що страждав склерозом - ні, він просто так і залишався не почутим, тому що переважна більшість оточуючих не дотягує до нього по дуже багатьом параметрам. На жаль, у числі таких виявився і я, про що безмежно шкодую досі.
Відтоді довелося прочитати дуже багато всього, поговорити з багатьма з тих, хто розташовувався вище і нижче Лобановського по адміністративній драбині, почути безліч байок, переконатися чи спростувати тисячу упереджень. А в підсумку все одно, як не крути і як не переконуй, виходить головне: не буває великих, яких розуміли би повністю, не буває великих, які вважали би, що їх зрозуміли... Така їхня доля, і справа не в середньостатистичному Артемові Франкові або ще комусь. Справа в тому, що вони самі обирають таку долю і жертвують собою, аби зробити краще світ і Гру.
Як журналіст я шалено сумую за Тренером, кожна дія, кожне слово якого ставало неубієнним інформаційним приводом на межі афористичності. Як уболівальнику мені мало б хотітися повіситися, що наш футбол, і не тільки він, не народжує більше особистостей такого масштабу. Як людині... А ось це я, мабуть, залишу при собі. Пам'ять жива. Така пам'ять не вмирає.