- Я багато разів казав, що у Лобановського були постулати. Він вважав, що ставити питання футболістам у перервах або після матчу тренер не має права. Всі дивилися на це з подивом і запитували, мовляв, як це так?
На його думку, тренер має вміти швидко знаходити рішення проблем та знаходити виходи зі складних ситуацій. Але в жодному разі не запитувати «що сталося?» або «у що ви граєте?». Якщо наставник все ж ставив такі питання, то такому тренеру в цій команді більше робити нема чого.
Для того, щоб команда відчувала присутність тренера в усіх аспектах роботи, він, розмовляючи з футболістами, завжди вживав множину. Або «ми», або «у нас». «Сьогодні у нас в обороні є певні проблеми, потрібно уважніше дивитися за суперником», – казав він. «У півзахисті ми програємо єдиноборства», – теж може бути за приклад. Але навіть якщо в атаці діяв один форвард, то він завжди казав про це у множині, як би маючи на увазі не одну людину, а колектив. Особисто до когось він не звертався.
- Поняття «ми» більше властиве радянському колективному духу...
- У тому й справа, що Лобановський пішов від нас майже 12 років тому, але під його керівництвом пограло й чимало легіонерів – румуни Чернат та Гіоане, марокканець Каддурі, серб Гавранчич, болгарин Пеєв та інші. Спілкуючись із ними, він не чекав якогось перекладу слів, вони все розуміли.
Після кожної гри він обов'язково робив аналіз проведеного поєдинку. Раніше були касети, потім диски. Якщо гра завершувалася о 23:00, то до ранку він сидів на самоті й по кілька разів перекручував матч, обирав моменти, аналізував, робив позначки.
Окрім того, саме Лобановський ввів у «Динамо» звичку вітатися за руку. Незалежно від того, футболіст це чи тренер. Уявімо себе заняття у класі, коли всі гравці встали, усно привіталися та сіли на місця. Для чого ж вітатися за руку? З'являлася мікропауза, яка дозволяла тренеру поглянути на стан виконавця. Міг запитати про справи, про життя, а міг і помітити мішки під очима.
Він був чудовим фізіономістом із феноменальною пам'яттю, який умів читати по діагоналі. Лобановський був всебічно освіченою людиною, щоранку вивчав усі новини в газетах, знав репертуари Столичних театрів та їхніх акторів. Причому не лише першого, а й другого складів. Окрім усього іншого, він був у чудових, дружніх стосунках із Олегом Борисовим, на вистави якого регулярно ходив до театру. Товаришували з Михайлом Ульяновим та Кирилом Лавровим. На 75-річчя останнього, до слова, приготував гарний подарунок, але, захворівши, відправив вітати до Санкт-Петербурга мене.
На жаль, зараз доводиться вживати слово «був», оскільки Лобановський пішов. Занадто рано він пішов від нас. Валерій Васильович був справжньою брилою, як у футбольному плані, так і в простих, людських стосунках.
- Чи можна сказати, що саме такої брили, такого справжнього психологічного контакту зараз і бракує? Адже ми бачимо футболістів, але немає команди...
- Можливо. Він міг достукатися до гравця. Футболіст грає за кілька «за». Кожен футболіст абсолютно будь-якої команди. Перше – за гроші. Друге – за своє «я». Третє – за команду. І ось четверте, буває, за тренера. І от коли на полі є хоча б п'ять людей, які грають за три своїх «за» та за тренера, то в 90 відсотках випадків ця команда й перемагає.
А в нашому футболі часто бувають матчі, коли виконавці обмежуються двома «за». Потрібно достукатися до хлопців, тоді й «за» буде більше. Наприклад, особисто мені імпонує тренер Олег Блохін. Це я кажу не тому, що сьогодні він є головним тренером, а тому, що це тренер, який, тільки очоливши «Динамо», відразу оголосив про зацікавленість у чотирьох українських футболістах. Після Лобановського ще жоден тренер не прагнув побудувати команду на вітчизняних гравцях.
Як я знаю, цього року на збори з першою командою їдуть три молодих вихованця «Динамо», що особисто мені дуже імпонує. Блохін хоче залучити їх, подивитися на хлопців у справі. Чому я це кажу? Я не проти легіонерів, але, гадаю, достукатися до місцевих футболістів можна куди швидше, ніж до іноземців. І тоді, напевно, буде те, чого немає. Буде самовіддача, будуть битися за більшу кількість «за».
www.fcdynamo.kiev.ua
* фото В.Раснера
