У фінальному матчі, який відбувся у французькому Ліоні, динамівці з рахунком 3:0 впевнено переграли мадридський «Атлетико». Одним із творців того тріумфу став форвард «Динамо» Олександр Заваров, який записав на свій рахунок перший гол у пам'ятному матчі й разом із Блохіним та Бєлановим став найкращим бомбардиром «біло-синіх» у всьому турнірі.
30 років потому Олександр Анатолійович пригадав події знаменного для всіх динамівських уболівальників матчу, але спочатку ми спитали, як почувається зараз легендарний динамівець:
- Настрій хороший, вітаємо один одного з 30-ми роковинами перемоги. Думаю, зберемося вже після 10-го травня, тоді й відсвяткуємо.
- Чи часто згадуєте фінальний матч із «Атлетико»?
- Звичайно! Чому ж не згадувати. Ми перемогли 3:0 та класно грали.
- Вадим Євтушенко та Ігор Бєланов називають найважчою зустріч із «Утрехтом», коли «Динамо» програло в Голландії 1:2, а потім ще вдома першим пропустило...
- Тоді всі матчі були важкими, але це був єдиний поєдинок, в якому нам довелося відіграватися. Ця поразка була неприємною. Але Валерій Лобановський, бачачи, що ми на голову сильніші, ніж суперник та просто зобов'язані проходити далі, додав нам надії, й у матчі-відповіді в Києві ми виграли 4:1. А далі все пішло, як на одному диханні.
- Що було у того «Динамо» особливого, чого не вистачало іншим командам?
- По-перше, в той час у нас був дуже хороший підбір гравців, заряджених однією думкою виграти все, що тільки можна. А по-друге, дуже грамотний та розумний тренер, фахівець із великої літери, який міг підняти в нас бойовий дух та створити блискучу команду. У тій перемозі заслуга нас усіх.
- За кілька днів до фіналу в Україні вибухнула чорнобильська катастрофа. Напевно, в Ліоні думки були зайняті не лише майбутньою грою?
- Ми дізналися, що сталося, лише 1-го травня, адже радіацію ніяк не відчуєш. Звичайно, здогадувалися про масштаби катастрофи, й коли їхали до Ліону, для себе всередині вирішили, що не можемо програти. Хотілося подарувати людям хоч якусь радість на тлі трагедії. З Ліона ми відразу поїхали до розташування збірної СРСР, а решту хлопців на вокзалі зустрічав натовп народу. Київське «Динамо» поважала вся країна за хорошу гру та ставлення до вболівальників.
- Зараз популярно проектувати гру минулих років на даний час. Як вважаєте, «Динамо» зразка 1986-го року домоглося би успіху сьогодні?
- Думаю, нам би не було рівних. Безперечно, футбол розвивається та йде вперед, але за тією майстерністю, яка була у виконавців команди 1986-го року, вважаю, ми би достроково ставали чемпіонами України, турів за 10 до кінця.
- Перемога 1986-му році стала останнім єврокубковим успіхом «Динамо». Чому, на ваш погляд, за наступні 30 років нашій команді нічого не вдалося виграти?
- Я би не став казати так категорично. За часів Валерія Лобановського в 1999-му команда дійшла до півфіналу Ліги Чемпіонів, за Юрія Сьоміна «Динамо» грало в півфіналі Кубка УЄФА, в цьому році вперше за 17 років вийшло з групи Ліги чемпіонів. Словом, якісь передумови є, але чогось постійно не вистачає. «Динамо» Київ – це бренд, команда завжди має грати у фіналі. Це потрібно для розвитку клубу, адже за останні роки «Динамо», як сильну команду, в Європі трохи забули. Потрібно виправляти це становище та щось вигравати.
- 30 років тому ви грали за ідею, за емблему на грудях. Вам не здається, що у нинішнього покоління динамівців немає великої футбольної мрії?
- Погоджуюся з вами, але мрія досягти чогось у Європі, виграти якийсь трофей із клубом або збірною має бути у кожного гравця, навіть якщо він про неї й не говорить уголос. Якщо футболіст про це не мріє, йому потрібно закінчувати грати. Футболіст не має насичуватися футболом, потрібно отримувати задоволення від гри, інакше дуже важко досягати якихось результатів. Також зараз більшість гравців добре забезпечені, у них усе є, все влаштовує, й вони ні до чого не прагнуть. Таких бути не має.
Copyright © 2016 FC Dynamo Kyiv
