Уже протягом року Олексій присвячує себе волонтерській діяльності, всіляко підтримуючи українських воїнів, які перебувають у східних областях України, в гарячих точках на Донбасі. Наш дзвінок застав Олексія в дорозі, неподалік від Дебальцева. На питання, чи буде він присутній на вшануванні чемпіонів сезону 2014/2015 на «Олімпійському», Олексій не зміг відповісти з повною упевненістю:
- Якщо чесно, поки що ні з ким із динамівців про це не розмовляв, тож поки навіть не думав про це та не планував. Але я сподіваюся до 30 травня повернутися до Києва, а там буде видно...
- Цього дня відбудеться також вшанування золотої команди зразка 1975 року. Вам на момент першого європейського тріумфу, якщо я не помиляюся, було шість років. І все ж, чи залишилися у вас якісь спогади про ті часи, про тріумф тієї команди?
- Мій батько завжди вболівав за збірні Радянського Союзу з хокею, футболу та, звичайно, за київське «Динамо». Ось він пам'ятає навіть команду 60-х років. Але я теж дещо пам'ятаю, оскільки любов до футболу мені передалася від батька. У моєму дворі мешкав Анатолій Бишовець, через дорогу, у 144-й школі, навчався Олег Блохін, а трохи далі, на Повітрофлотському проспекті, жив Володимир Федорович Мунтян, останні двоє – представники тієї команди. Чудово пам'ятаю, як я вперше потрапив на футбол. Це було 6 липня 1976 року. В тому матчі із «золотого» складу 1975 року грав лише Мунтян, інші поїхали чи то на Олімпіаду, чи то на чемпіонат Європи.
Пам'ятаю, який був ажіотаж тоді в Києві, після того, як «Динамо» виграло Кубок володарів Кубків, перегравши «Ференцварош». Ажіотаж тривав і потім, коли «Динамо» переграло «Баварію» в Суперкубку Європи. Я пам'ятаю, скільки радості було у всіх людей завдяки тому, що «Динамо» виграло єврокубок. Тоді два прізвища, Лобановський та Блохін, знали абсолютно всі. Але моїм кумиром був Євген Рудаков, воротар того «золотого» складу. Звичайно, для мене особисто більш пам'ятна суперкоманда зразка 1986 року. Тоді я вже набагато краще все сприймав та активніше вболівав. Але й у 1975-му, й у 1986-му це було величезне свято для всіх нас.
- Радість уболівальників з приводу цьогорічного чемпіонства можна в якійсь мірі порівняти з тими тріумфами, враховуючи те, наскільки довгоочікуваним воно є після кількох років невдач?
- Ви знаєте, враховуючи ситуацію у країні, війну, ту кількість людей, яка приїхала до Києва, рятуючись від війни, багато людей від футболу, на жаль, трохи відійшли. Наприклад, я сьогодні мав бути у Варшаві на фінальному матчі Ліги Європи. Мені навіть подарували квиток на цей матч, тобто я міг не витрачати жодної копійки грошей, просто сісти в машину та поїхати до Варшави на гру. Але замість цього я знову поїхав на Донбас, бо зараз трохи не до футболу...
Розумію, що це чемпіонство значить, наскільки воно безцінне для Сашка Шовковського, Сергія Реброва, для Олега Гусєва, Євгена Хачеріді, з якими я товаришую та яких я дуже ціную. Я щиро радий за своїх друзів, українських футболістів «Динамо». Не менше радий за іноземців, легіонерів, без яких цього успіху могло й не бути.
Думаю, що буде правильно, якщо Ігор Михайлович Суркіс цю перемогу присвятить тим динамівцям, які нещодавно пішли з життя, – Валіку Белькевичу, Андрію Балю, Андрію Гусіну. Всі троє залишили нас передчасно, всі троє раптово...
Головне, щоб таких перемог було ще багато, й ми раділи футболу, щоб футбол залишився єдиним видом протиборства в Україні, протистоянням Києва та Донбасу. Зрозуміло, що «Шахтар» не був у звичних для себе умовах, грав на чужому стадіоні, тренувався в Києві, на Святошині, а на ігри їздив до Львова. Звичайно, хотілося би, щоб «Динамо» незабаром знову перемагало «Шахтар» на «Донбас-Арені», в боротьбі лоб до лоба. Зараз, мені здається, цей тріумф більше важливий для команди, ніж для міста. Не так багато зараз людей, захоплених футболом, багато киян зараз або на фронті, або працюють на фронт.
Хочу ще раз звернутися до вболівальників. Минулого року я лише один раз за всю війну пішов на футбол на «Олімпійському», на матч «Динамо» – «Шахтар». Наприкінці першого тайму на трибунах голосно вибухнула петарда... Для людей, які приїхали з фронту або просто із зони АТО, цей звук – це звук вибуху, сигнал того, що потрібно ховатися. Будьте людьми. Увійдіть у становище цих людей, тим паче багато хто з ваших друзів-фанатів зараз на війні в якості волонтерів.
- Після одного з матчів Сергій Ребров сказав, що «Динамо» грає для всієї України, в тому числі для тих, хто зараз в АТО. Ви, як ніхто інший, знаєте про те, що відбувається зараз на Донбасі, на фронті. Чи вдається людям хоч на певний час відволіктися від того, що відбувається, стежити за футболом?
- Можливості дивитися матчі, звичайно, немає. Але люди намагаються стежити хоча б через Інтернет, в телефоні або планшеті. І все ж для тих, хто тут, футбол дійсно трохи відійшов на другий план.
Наприклад, зараз ми виїхали з-під Дебальцева, були неподалік від Логінова, їдемо в район Авдіївки, звідти переїжджаємо до Маріуполя. Важливіше інше. У нас і зараз машина швидкої допомоги, перша швидка, їздить із наклеєною на капот динамівською емблемою, оскільки половину коштів на неї дали динамівці.
- Ви сказали, що були присутні на грі «Динамо» – «Шахтар». А який матч цього чемпіонського сезону вам запам'ятався найбільше?
- Чесно кажучи, решту я й не дивився. На жаль, весь час не потрапляв на ігри через брак часу. Дуже радий, що хлопці вдало грали в єврокубках, за них абсолютно не соромно. Але 2 червня виповнюється рівно рік, як я перебуваю на війні. Я був би дуже радий весь цей час відвідувати всі матчі, включаючи тренування. Сподіваюся, незабаром цей час настане...
Copyright © 2015 FC Dynamo Kyiv
