Це, звичайно, воротар Андрій Гаваші. Він не отримав золотої медалі в 1961 році, бо вже пішов із «Динамо» ще на рік раніше. Але й срібної медалі в 1960 році теж не отримав, бо не провів потрібної кількості матчів, формально необхідної для отримання такої нагороди. Ніхто не повірить, але з цієї ж причини Гаваші не напрацював на мрію молоді того часу за образним висловом поета Євгена Євтушенка – «заповітний значок «Майстер спорту». І, тим не менш, він промайнув яскравою кометою в історії «Динамо».
Від любові до негативних почуттів
Дебют його припав на зовсім не пересічний матч – із лондонським «Тоттенхем Хотспур» 1 червня 1959 року. І хоча динамівці програли «Шпорам» 1:2, й у складі суперника була половина збірної Англії, всім сподобалася гра нового воротаря.
По-перше, він вирізнявся зовнішністю: високий, стрункий, одягнений у светр отруйно синього кольору з білим коміром, та ще на шнурівці, при цьому білі шнурки навмисно не зав'язуються, а кокетливо бовтаються на грудях, як це було модно в довоєнні роки. Гетри теж були з «давнього часу» – смугасті до самих бутс. Плюс ще й короткі труси. Коротше кажучи, на звичному тлі Олега Макарова, який завжди одягав непомітний і «на фарт» старий зелений светр, Гаваші був красенем. А коли він почав демонструвати чудові сейви в обидві «дев'ятки», то – вдвічі красень. Уболівальники почали відразу дізнаватися один в одного, звідки це юне обдарування. Виявилося, як завжди із багатого на футбольні таланти в ті часи Закарпаття. І навіть захищаючи ворота ужгородського «Спартака», встигнув бути заявленим за збірну СРСР та бути дублером у самого Льва Яшина. І ось, у важкий момент для «Динамо», коли команда перебувала на дні турнірної таблиці, коли важку травму отримав Макаров, якраз Гаваші й став для відданих уболівальників «біло-синіх» рятівною соломинкою.
Але незабаром, як це часто буває, від любові до, скажімо м'якше, негативних почуттів – якщо не один крок, то дуже й багато. Сейви – сейвами, а й «мишей» вистачало. Вболівальників почало дратувати в Гаваші не лише ефектна манера гри у воротах, але і його яскрава форма. Звідси й образливе прізвисько «балерина». Щоправда, Гаваші не був монополістом на таке прізвисько, а дружно ділив його із Валерієм Лобановським. Але це вже окрема історія. Гаваші повертається до рідного Ужгорода, й багато сезонів захищає кольори тамтешнього «Спартака», причому не стільки в якості воротаря, скільки... форварда. В одному сезоні навіть став найкращим бомбардиром.
Зліт дельфіна
Чому є сенс зупинитися на постаті не найбільш титулованого гравця «Динамо»? Причин кілька.
Перша – його талант як воротаря. Він зовсім не піжон, не грав на публіку, як вважала більшість, дивлячись на його «польоти» спочатку різко вгору, до хрестовини воріт, а потім також пластично – донизу. Інакше, ніж злетом дельфіна, не назвеш. Справа в тому, що володіючи вродженими стрибучістю та гнучкістю, Гаваші не мав на своїй малій батьківщині цієї воротарської школи. У дитячі та юнацькі роки, коли закладається технічна база і воротаря, і польового гравця, він був наданий сам собі. Пізніше Олег Макаров дуже об'єктивно розібрав гру Гаваші. Припустимо, йому потрібно зловити м'яча у правому нижньому кутку, Андрій і відштовхувався правою ногою, а не навпаки, звідси ефектна дуга при зльоті та необхідність ловити м'яча вже під собою. Тобто, сам собі створював проблеми. Інша помилка, гра лише в рамці. Знову зовсім не від небажання грати на виходах, а від повної відсутності навичок. Третій недолік манери Гаваші, вважав Макаров, невміння грати без м'яча, тобто невміння прогнозувати ситуацію. Ось що таке талант без базової школи.
«Біла ворона»
Ще смішнішою ситуація виявилася із «піжонською» формою Гаваші. За його зізнанням, справа була зовсім не в його пристрасті до яскравих аксесуарів, а в бідності на ті роки навіть першої команди УРСР «Динамо». Зараз важко повірити, але строкаті смугасті гетри були перешиті самим воротарем із... хокейних рейтузів, а футболка зі шнурівкою через те, що блискавка була зламана, знову довелося брати до рук голку з ниткою.
Є ще одна причина, чому Гаваші не до кінця реалізував себе на футбольному полі. Він дуже серйозно ставився до своєї освіти. І вже це його робило «білою вороною» серед спортсменів. Такій якості сприяли й генетика: його батько отримав інженерну освіту ще в довоєнній Празі – одному з європейських центрів технічної науки. Інша причина – абсолютна слухняність сина – батько дивився на заняття Андрія футболом, навіть у київському «Динамо», максимум як на хобі. І той не став сперечатися із суворим батьком. Навчався Гаваші на фізико-математичному факультеті університету, і, незважаючи на можливі пільги для футболістів, навчання ставив вище за гру.
Довгі роки Гаваші працював на інженерних посадах у рідному Закарпатті. Але любов до футболу повернула його до цієї справи. Потім тривалий час він був президентом Закарпатської федерації, делегатом на матчах найвищого рангу, членом Виконкому ФФУ. На питання: чи шкодує він, що його ігрова кар'єра не досягла тих висот, на які він міг піднятися завдяки своєму таланту, Андрій Андрійович щиро відповідає: - Ні. Він вдячний футболу за те, що отримав.
І весь цей час, від його юних років до сьогоднішнього дня, люди, які підтримують із Андрієм Гаваші й робочі контакти, й чисто людські, завжди відзначали й відзначають його професійність, вихованість, ввічливість, доброзичливість, порядність. Справжні інтелігенти лише прикрашають футбол.
Інформаційний відділ ФК «Динамо» Київ
