Щоб об’єктивно оцінити своє місце, слід подивитися на нього з великої відстані. На наш футбол ми звикли дивитися щонайменше із Лондона чи Мадрида, рівняючись на кращі світові зразки. І це нормально — до цього привчили нас українські команди, які регулярно змагаються з представниками європейської футбольної еліти. Справедливо критикуючи наші недоліки ми водночас майже не цінуємо те багатство, яким є український футбол. Аби усвідомити те, які ми футбольно щасливі, досить було побувати в Азербайджані, країні, тимчасово залишеній без великого футболу.
Товариська гра між ветеранами бакинського «Нефтчі» та київського «Динамо» планувалася ще на осінь минулого року. Проте лише у травні 2003 року цей проект здійснився. Допомогла преса, а точніше Асоціація спортивних журналістів України, керівник якої Михайло Волобуєв таки довів справу до кінця, об’єднавши зусилля Посольства Азербайджану в Україні і ФК «Динамо» (Київ). 15 травня Ту-154 із командою ветеранів «Динамо» на борту взяв курс на Баку.
Знаючи ставлення до матчів команд ветеранів, яке склалося у нас, ми були просто шоковані тим ажіотажем, який охопив Баку напередодні гри. Готель «Апшерон», в якому господарі розмістили українську делегацію, атакували групи місцевих журналістів і просто збирачів автографів. Всі шукали Блохіна, Буряка, Яковенка та інших динамівських зірок, приїзд яких широко анонсувався азербайджанськими пресою і телебаченням. Так вашого кореспондента за кілька годин прийняли послідовно за Лозинського, Балтачу і вищезгаданого Яковенка. Відігнати від себе промені чужої слави вдалося лише почепивши на груди бейдж із написом «преса».
Тим часом справжні ветерани «Динамо» на півтори доби нібито повернулися у своє зіркове минуле. Ніби не було десятків років, що пройшли з тих часів, коли всі готові були носити їх на руках. Євген Рудаков, Андрій Біба, Василь Турянчик, Ігор Бєланов, Іван Яремчук, Геннадій Литовченко та інші динамівські зірки минулих років були у центрі уваги, гостинні азербайджанці ані на мить не давали забути, якими дорогими гостями вважають динамівців.
Виявилося, що в Баку пам’ятають все. Місцеві уболівальники нагадували такі сторінки історії «Динамо», про які майже забули їхні українські колеги, охоплені «міланоманією». Не можна сказати, що в Баку не слідкують за Лігою чемпіонів чи європейськими чемпіонатами. Азербайджанці гаряче уболівають за сусідів- турків, як за збірну, так і за клуби. Але серце азербайджанського футболу все-таки належить «Нефтчі», команді, яка в союзні роки не вигравала нічого, окрім «бронзи» в далекому 1966 роцi, а про єврокубки навіть і не мріяла. Бакинці пам’ятають кожного видатного футболіста, та що там видатного — просто відомого. Так місцеві хлопчаки запитували про виступи азербайджанців Алієва та Гулієва за луцьку «Волинь» iз такою увагою, iз якою у нас не говорять про гру Вороніна у німецькому «Майнці».
Особливо зворушливою була поїздка української делегації на бакинський міський цвинтар, де на центральній алеї поховані видатний азербайджанський футболіст Анатолій Банішевський та не менш видатний азербайджанський футбольний арбітр Тофік Бахрамов. Біля цих могил ми ще раз зрозуміли, як багато нас пов’язує.
А потім був футбол на заповненому центральному стадіоні Баку, який носить тепер ім’я Бахрамова. Слово «Динамо» ніби чарівне «сім-сім», відкривало перед нами всі двері й ворота, місцеві міліціонери дружньо посміхалися і бажали удачі. Нічого подібного до київських стадіонних охоронців довкіл не було, хоча Азербайджан досі фактично знаходиться в стані війни. Можливо причиною тому була ностальгія — туга за футбольним святом, яке вже другий десяток років не приходить на цю спортивну арену.
Азербайджанці дружно проспівали свій національний гімн, обійшовшись без допомоги естрадних зірок, а потім iз повагою вислухали український. Дарма говорити, що кожне прізвище футболіста «Нефтчі» супроводжувалося овацією. Не уникли цього і динамівці, які вийшли на поле. Публіка тепло зустріла склад «Динамо» — Євген Рудаков, Олександр Дамін, Микола Богданов, Володимир Лозинський, Микола Данилюк, Василь Турянчик, Іван Яремчук, Геннадій Литовченко, Валерій Паркуян, Ігор Бєланов, Віталій Хмельницький.
Господарів поля на поле вивів легендарний Алекпер Мамедов, гравець збірної СРСР початку шістдесятих. Десять його однолітків провели на полі близько п’ятнадцяти хвилин і кожен дотик до м’яча сивих майстрів, наймолодшому з яких було за шістдесят, супроводжувався оплесками. Потім на поле вийшло більш молоде покоління «нафтовиків» — Аскер Абдуллаєв, Шакір Гарибов, Самедага Шихларов, Іскандер Джавадов та інші. Бакинські зірки сімдесятих пішли уперед і згодом згаданий вище Шихларов забив два голи, а Юніс Гусейнов провів третій м’яч у ворота Євгена Рудакова. Після цього у ворота «Динамо», під оплески трибун, став Юрій Роменський, який народився в Азербайджані, починав грати у «Нефтчі», а чемпіоном СРСР став вже у складі «Динамо». Двічі забив Ігор Бєланов, згодом Іван Яремчук зрівняв рахунок.
Та не це хвилювало найбільше. На стадіоні був справжній футбол, а на очах багатьох літніх бакинців — сльози. Сльози радості від зустрічі з кумирами молодості та сльози туги за нинішнім станом футболу в Азербайджані.
Як відомо, минулого року в Азербайджані вибухнув навколофутбольний скандал, який викликав європейський резонанс і санкції УЄФА. Чемпіонат країни було припинено і до приїзду ветеранів «Динамо» ще не поновлено. Однак те ставлення до футболу, яке ми побачили в Азербайджані, не дає підстав для сумнівів — футбол у цій країні буде. І може, за кілька років на стадіоні імені Бахрамова знову зіграють команди України і Азербайджану у рамках єврокубків.
Микола Несенюк, газета "День"
