У 1960-му році чемпіонат Європи проводився вперше. Спочатку турнір називався Кубок європейських націй. Цю назву змінили на звичне для наших часів через 8 років.
Турнір проходив за олімпійською системою. У 1960-му в ньому взяли участь 17 команд, дві з них провели кваліфікацію, а потім розпочалися стадії 1/8 і 1/4 фіналу, на кожній з яких суперники проводили по два матчі – вдома і на виїзді. Фінальна частина складалася з півфіналів і фіналу, які у 1960-му вирішено було провести у Франції, оскільки засновник та ідейний натхненник турніру Анрі Делоне був головою Федерації футболу Франції.
У першому Чемпіонаті Європи відмовилися брати участь команди 13-ти країн, серед яких були збірні Англії, Бельгії, ФРН, Італії, Нідерландів, Швеції. Головним їхнім аргументом слугувала надмірна завантаженість футболістів у клубах. Неофіційними причинами називалися передбачувана непрестижність чемпіонату і конкуренція клубним кубковим змаганням.
На той момент основним гравцем збірної СРСР був лише один київський динамівець – легендарний півзахисник Юрій Войнов. За популярної в ті часи розстановки «дубль ве» (формально 3-2-5) Войнов грав на позиції одного з двох центральних півзахисників. Відрізнявся гарматним і надзвичайно влучним ударом. Під час ЧЄ-60 Войнов нерідко підключався до атак радянської збірної, по суті стаючи шостим форвардом.
Войнов (№5) у матчі з Угорщиною
На фінал турніру до Франції відправився ще один гравець «Динамо», який виступав за київський клуб усього один рік, форвард Юрій Ковальов, однак він не брав участь в матчах ЧЄ.
В 1/8 фіналу збірна СРСР зустрілася з Угорщиною. 28 вересня 1958 року на Лужниках відбулася гра, яка увійшла до історії, як найперший матч в історії європейських першостей. Гра з угорцями мала найбільшу аудиторію серед усіх інших зустрічей цього турніру – 100 572 глядача. Перший гол європейських чемпіонатів також має радянське походження: на 4-й хвилині гол у першому матчі відкрив Ільїн. Радянська збірна здобула впевнену перемогу з рахунком 3:1. Угорська збірна, яка раніше вважалась однією з найсильніших у Європі, після введення до Будапешту радянських військ і «угорського кризи», яка спалахнула в жовтні-листопаді 1956 року, не дорахувалася у своєму складі декількох своїх зірок – Пушкаша, Кочиша, Цибора, які після в південноамериканського турне будапештського «Гонведа» так і не повернулися на батьківщину, осівши в Іспанії.
Формат першого турніру був досить незвичайним: матч-відповідь 1/8 фіналу в Будапешті відбувся лише через рік, 27 вересня 1959-го. У ньому збірна СРСР знову здобула перемогу завдяки єдиному голу, який на 58-й хвилині забив єдиний київський динамівець у складі збірної Юрій Войнов. Між цими іграми збірна СРСР зазнала найбільшої у своїй історії поразки. 22 жовтня 1958 року в Лондоні, на стадіоні «Уемблі» в останньому матчі сезону 1958 року радянські футболісти поступилися родоначальникам футболу з розгромним рахунком 0:5, хет-триком відзначився Джонні Хейнс.
У чвертьфіналі ЧЄ-1960 СРСР мав зустрітися з Іспанією. Однак матчі не відбулися у зв'язку з політичними розбіжностями між країнами. Партійне керівництво СРСР засуджувало режим генералісимуса Франсіско Франко. Уряд Франко, у свою чергу, різко засуджував комуністичний шлях СРСР. У результаті Франко заборонив збірній Іспанії летіти на матч до Москви у призначений день. Існує версія, що Франко зажадав від своєї збірної гарантій, що іспанська збірна переможе. Незважаючи на успіхи іспанського футболу тих років, наприклад, багаторічне лідерство мадридського «Реала» в Кубку європейських чемпіонів, іспанські тренери не могли однозначно бути впевненими в успішному результаті. Тренер збірної Еленіо Еррера за десять днів до запланованого матчу відвідав товариський матч СРСР і Польщі у Москві, в якому радянська збірна виграла з рахунком 7:1. Іспанці ж обіграли поляків зі скромнішою перевагою.
Як би там не було, збори Організаційною комісії Кубка Європи, які пройшли в кінці травня у Франкфурті-на-Майні, постановили зняти збірну Іспанії з турніру за неявку на матч, що дозволило радянській збірній напряму вийти до фінального турніру змагань, який приймала Франція.
У півфіналі на стадіоні «Велодром» у Марселі збірна СРСР зустрілася з Чехословаччиною. Ще під час підготовки до фінального турніру суперники провели дві товариські зустрічі між собою, і двічі перемогу здобула збірна СРСР. У грі проти досить вікової команди ставка радянської збірної була зроблена на високий темп і швидкісні якості молодих гравців. На 35-й хвилині рахунок відкрив Валентин Іванов, після перерви він же його подвоїв, а Віктор Понєдєльнік довів до розгромного. Своїм шансом за рахунку 0:1 чехословаки не скористалися – Войта не реалізував пенальті, відправивши м'яч повз ворота. 3:0 - і збірна СРСР вийшла до фіналу, де зустрілася з Югославією, яка обіграла в півфіналі Францію.
«Сказати, що гра у Марселі вийшла легкою, не можу. Шройф, Масопуст, Поплухар, Бубнік, Новак – це були зірки світової величини, що два роки по тому вони і довели на світовій першості в Чилі, де поступилися лише у фіналі бразильцям на чолі з великим Пеле. У марсельській зустрічі переломним моментом, на мій погляд, виявився намертво взятий Яшиним пенальті від Бубніка, призначений за рахунку 1:0 на нашу користь. Чехословацькі футболісти якось відразу психологічно зламалися – і Іванов забив свій другий м'яч у цьому матчі, а Понєдєльнік довершив розгром» - так описував перипетії півфіналу через роки Юрій Войнов.
Перед фіналом: Віктор Понєдєльнік, Юрій Войнов і Лев Яшин
Матч за трофей відбувся на знаменитому паризькому «Парк де Пренс». З перших хвилин югослави заволоділи територіальною та ігровою перевагою. Вони створили більше моментів біля воріт суперника в першому таймі й перед перервою відкрили рахунок. Єркович прорвався по правому флангу, обігравши Масленкіна, який подумав, що м'яч вийшов за бокову. Не забарився навіс на Мілана Галича, який відправив м'яч у ворота.
Після перерви ініціатива перейшла до радянської збірної. І вже на початку тайму Слава Метревелі рахунок зрівняв. Момент був і у динамівця Войнова, який небезпечно бив зі штрафного, але Віденіч зреагував на удар. Югослави вистояли в основний час, а в додатковий радянська збірна продовжила облогу воріт суперників. Переможний гол був забитий на 113-й хвилині. Після навісу Михайла Месхі Віктор Понєдєльнік у стрибку головою відправив м'яч у ворота югославів. Участь у гольовий атаці взяв і динамівець Юрій Войнов, який саме кинув у прорив Месхі.
«Яшин викинув м'яч далеко в поле, я його підхопив, обіграв Матуша і відправив у прорив по лівому флангу Месхі. Міхо у своїй звичній манері «накрутив» двох захисників і прострелив у район 11-метрової позначки, куди паралельним курсом на всіх парах летів Понєдєльнік. Високий стрибок, удар головою – і м'яч у сітці! 2:1!» - так згадував історичний, золотий гол Войнов. - «За рахунок чого вдалося переломити хід гри? Думаю, за рахунок нашого традиційного козиря – кращої фізичної готовності. Плюс, звичайно, вольові якості у нас виявилися вищими, ніж у суперників. Старостін в перерві нагадав, що йде прямий радіорепортаж на Союз, що вдома час ось-ось перевалить за північ, а вся країна не спить, притулившись до приймачів... Ми дуже розсердилися самі на себе, завелися – югослави, здається, цього не очікували».
Так збірна СРСР здобула єдину в своїй історії перемогу на чемпіонаті Європи, а Юрій Войнов став першим і поки єдиним київським динамівцем – чемпіоном Європи. Золоті медалі тріумфаторам вручили не на «Парк де Пренс», а під час урочистого прийому в залі, розташованому на Ейфелевій вежі. Згодом збірна СРСР тричі стане віце-чемпіоном Європи, але про це – у наступних матеріалах рубрики.
