Сьогодні 75-й день народження відзначає один із найкращих півзахисників київського «Динамо» 70-х років Анатолій Коньков. До свята видатного динамівця наводимо уривок із книги Семена Случевського «Першопрохідці», присвячений Анатолію Дмитровичу.
***
«У мене досі немає сумнівів, що Коньков - гравець рівня Франца Беккенбауера. У відборі м'яча він бездоганний, його передачі точні, своєчасні та направлені в потрібне місце»
Валерій Лобановський, «Нескінченний матч»
Зізнаюся, спочатку я не планував в циклі «Першопрохідці» писати про Анатолія Конькова. Не планував виключно з формальних причин. Сам цикл я замислив як обойму портретів зірок «Динамо», українського та всього радянського футболу 60-70-х. У цій обоймі поставив собі «обмеження»: тільки ті тренери та гравці, хто був запрошений у чемпіонське «Динамо» до приходу на тренерську лаву Валерія Лобановського й Олега Базилевича, тобто до початку 1974 року.
Анатолій Коньков - єдиний футболіст «команди зірок»-1975, хто поповнив її лави після зазначеного терміну. Тобто формально він не потрапляв до задуманого героїв. Але керуватися такою установкою було б неправильно та несправедливо як по відношенню до самого гравця, так і до футболу в цілому.
КОНЬКОВ - ФУТБОЛІСТ
Анатолій народився 19 вересня 1949 року в місті Красний Луч, що на Луганщині. Сім'я переїхала до Краматорська Донецької області, коли батько Толі отримав запрошення працювати старшим майстром, а потім начальником цеху гіганта вітчизняної промисловості - знаменитого Новокраматорського машинобудівного заводу.
Там, у Краматорську, юне дарування спочатку освоювало ази «дикого» дворового, а потім і організованого дитячого футболу - в групі підготовки при місцевій команді майстрів класу «Б» (нижчої ліги) «Авангард». Коньков досі з теплом згадує свого дитячого тренера Юрія Івановича Нестеренка.
У 1968 році, в свої неповні 19, Анатолій вже грав у донецькому «Шахтарі», хоча мав усі шанси почати дорослу ігрову кар'єру і в «Динамо»: його переглядали Віктор Олександрович Маслов і Михайло Михайлович Коман. Ці досвідчені тренери залишилися задоволені потенційним новачком, зробили йому пропозицію переїжджати до столиці.
Але не склалося. Почасти, за його власним визнанням, через випадковість - він не зміг подолати кордони шанувальників, що оточили автобус із динамівцями після чергової зустрічі в Донецьку. Але, звичайно, перш за все, через його нерішучість. Боязнь, що там, серед зірок, доведеться «гріти лавку».
А тут наспіло запрошення від тодішнього наставника «Шахтаря» Олега Олександровича Ошенкова. 19-річний хлопець влився в команду, в якій у тому сезоні грали чемпіони Союзу-1961 Лобановський, Базилевич, Володимир Щегольков і вже визнані лідери донецького футболу Валерій Яремченко, воротар Юрій Дегтярьов. При цьому не просто влився, а чітко «забив» в основному складі за собою позицію опорного півзахисника.
1973 рік. Анатолій Коньков (третій праворуч) у складі «Шахтаря»
Особистий ігровий прогрес Конькова проявлявся на тлі внутрішньокомандної кризи «Шахтаря». У принциповий конфлікт із приводу тренувального процесу з Ошенковим вступив Лобановський. Саме тому останній, встигнувши за два сезони вибитися в найкращі бомбардири «Шахтаря», незабаром покинув Донецьк. І не один, а разом із Базилевичем. У наступному сезоні у гірників змінять і самого Ошенкова.
Всі ці людські перипетії не могли не позначитися на долі «Шахтаря». В самому кінці 60-х років оранжево-чорні в турнірній таблиці вищої ліги бовталися між середняками та відвертими аутсайдерами. А в 1971-му взагалі опустилися в першу лігу.
У 1972 році команду прийняв 34-річний Олег Базилевич. Він повністю перебудував тренувальний процес, практично оновив склад, довіривши місця в основі дебютантам, зокрема, чудовому форварду, згодом легенді донецького футболу Віталію Старухіну. За підсумками того року «Шахтар» Базилевича повернувся до вищого дивізіону.
Коньков із теплотою згадував той період роботи з Олегом Петровичем: «Саме в «Шахтарі» Базилевич випробував на практиці багато ідей, які згодом разом із Валерієм Лобановським допомогли зробити з київського «Динамо» перший у Радянському Союзі суперклуб європейського рівня. Поки Петрович працював із нами в Донецьку, Лобановський піднімав «Дніпро». Можна сказати, вони йшли паралельними курсами до однієї мети».
Ще 1972 рік став пам'ятним для Анатолія тим, що він - єдиний представник нижчої ліги першості Союзу - виступав за збірну країни у фінальній стадії чемпіонату континенту в Бельгії. І не просто виступав, а єдиним голом у ворота угорців у півфінальному матчі вивів радянську дружину в фінал. Там нашим, звичайно, дісталося від наймогутнішої німецької збірної, де що ні гравець, то - зірка світового класу: воротар Майєр; захисники Хетгес, Беккенбауер, Шварценбек, Брайтнер; хави Хенесс, Нетцер, Віммер; форварди Хайнкес, Мюллер, Кремерс.
Ця дуель Анатолія Конькова та Франца Беккенбауера відбулася незадовго до старту ЧЄ-1972, у травні. У матчі, приуроченому до відкриття мюнхенського «Олімпіаштадіону», збірна ФРН обіграла радянську команду з рахунком 4:1
Фінал грався на сумнозвісному через майбутню трагедію з людськими смертями стадіоні «Ейзель» в Брюсселі, яка станеться в 1985 році. У тому поєдинку з німцями відбулося те, що було приречене статися: «Бундесмашина» катком проїхалася по збірній Союзу: 3:0. У воротах Рудакова розписалися «Bomber der Nation» («Бомбардир нації») Герд Мюллер (двічі) і Херберт Віммер. Результат закономірний, тому що в той час за рівнем гри поруч зі збірною ФРН поставити не було кого!
Це зараз про «срібло» в Європі ми можемо лише мріяти. Тоді ж вище партійне керівництво Радянського Союзу поразку від «ідеологічних ворогів» визнало ганьбою. Команду, віце-чемпіона континенту, звинуватили в безхарактерності, навіть у безхребетності.
Дісталося і тренерам, і гравцям. Конькова начальство вписав у перші ряди винуватих. Нині важко повірити в божевільну ситуацію, коли до профспілкового комітету донецької шахти імені Горького, в штаті якої значилися «інструкторами фізкультури» всі футболісти «Шахтаря», пачками приходили листи трудящих, які вимагали негайно позбавити Анатолія звання «майстер спорту».
До цих його неприємностей, пов'язаних зі «всього лише сріблом» Євро-1972, додалися внутрішньосоюзні. Недремні селекціонери ЦСКА, діючі по накатаній системі «призову в доблесну Радянську Армію», націлилися на прогресуючого опорника.
У тому ж 1972-му в московському аеропорту Шереметьєво збірну країни, а точніше його, Анатолія Конькова, зустрічала... група борців зі столичної спортроти. Виходить, що крім цих молодців вручити призовну повістку до військкомату було вже нікому. Футболіст почав боротися в повному сенсі цього слова за свої громадянські права. Зав'язалася банальна бійка. Несподівано Анатолію на допомогу прийшла міліція, яка прийняла борців за «гопоту», що наїхала на пасажира. В результаті бійки було розбито вітринне скло в будівлі аеропорту, а Конькову в суєті вдалося втекти від дужих «представників військкомату».
Цей інцидент спортивні командири в Москві запам'ятали надовго. І коли вже в 1975 році Анатолій у складі «Динамо» завоював Кубок володарів кубків і Суперкубок УЄФА, то єдиним серед тріумфаторів не отримав вище тоді в СРСР звання «заслужений майстер спорту». Був відзначений титулом нижче - «майстер спорту міжнародного класу». Звичайно, футболістові було прикро. І добре, що завдяки підтримці Лобановського в 1981 році справедливість була відновлена.
Але все це сталося набагато пізніше. А до того у футбольній кар'єрі Конькова трапився важливий поворот. Наприкінці 1973-го київське «Динамо» очолили Лобановський і Базилевич. І одним із перших, кого вони запросили в оновлювану команду, став Анатолій Коньков.
Про тренувальні навантаження цієї пари наставників ходили і досі ходять легенди. Але Анатолію вписатися в такий режим і, отже, в новий колектив, що незабаром зробився зоряним, було відносно неважко. Причина зрозуміла. Адже цей футболіст три сезони відпрацював в Донецьку під керівництвом Олега Петровича, і випробувані часом ідеї, в тому числі і такі, що стосувалися тренувальних навантажень, Анатолію були не в новинку. Можливо, тому Коньков, на відміну від інших зіркових динамівців, не «маринувався» в дублі, а відразу заграв в основному складі.
І ще один штрих. В саги та легенди увійшла фраза, яку приписують Конькову: «Роки, проведені з Лобановським, як концтабір, я згадую!»... Саме «приписувана», тому що згодом він прояснив: «Ні, це за мене так сказали. Я потім журналісту тому дзвонив, він пояснював: «Я ж інше мав на увазі...», - на що я відповів: «Що ви мали на увазі, мене не цікавить, але написали так, ніби я в чомусь Валерія Васильовича звинувачую».
У Конькова-футболіста поєднувалося багато сильних ігрових якостей, але, перш за все, - умілий відбір м'яча та добре поставлений перший пас. Сам він пояснює поєднання цих достоїнств так: «Ідея переривати атаку супротивника й одночасно знаходити партнера для миттєвого виходу з оборони в наступ для нашої команди була дуже актуальна. Оскільки за підбором виконавців «Динамо» помітно перевершувало більшість радянських клубів, в чемпіонатах країни нам постійно доводилося стикатися з наднасиченою обороною. Долати її позиційно було дуже складно. Зовсім інша справа - раптово, відразу. І тут дуже багато чого залежало від першої передачі».
Наступний досить революційний віраж у його футбольній кар'єрі - реалізація принципу Лобановського та Базилевича «розумна універсалізація». І сталося це не від хорошого життя. У 1975 році травму спини, причому, не першу, отримав задній захисник (ліберо) «Динамо» Михайло Фоменко. Тандем київських тренерів зважився на експеримент: Коньков був відсунутий в тил, мало не до воротаря.
При цьому Лобановський із Базилевичем відразу почали вимагати від нього: запобігати всім небезпекам у власному штрафному та перед ним, а також першим дальнім пасом починати атаки своєї команди. Благо, прекрасне бачення поля дозволяло Анатолію справлятися з таким завданням. Точніше, він уже міг його реалізовувати не тільки з зони опорного хава, а й набагато далі від воріт противника. Коли Фоменко повертався в стрій, Коньков безболісно пересувався вперед, до середини поля.