Третім «богатирем» у тренерському штабі київського «Динамо» крім В'ячеслава Дмитровича Соловйова і Віктора Васильовича Терентьєва в 1961 році, коли біло-сині завоювали свій перший комплект золотих медалей, був Михайло Михайлович Коман. Він взагалі рекордсмен в славному списку зіркових футболістів столичного клубу за тривалістю роботи в ньому: з початку 1949 року до дня смерті - 21 лютого 2015 року. 66 років...
Коман народився в 1928 році. У футбол грав з дитинства. Він один з найяскравіших зразків першої «закарпатської» плеяди футболістів, що освіжили кров «Динамо» в кінці 40-х років. Лавер, Фабіян, Тофт, Михалина, Юст, Сенгетовський, Попович. Пізніше «закарпатську колонію» біло-синіх поповнять Турянчик, Сабо, Гаваші. Потім - Медвідь і Решко. Ще пізніше - Рац.
Їх досі часто називають угорцями, тому що дійсно більшість цих гравців з багатонаціонального закарпатського краю якраз і були мадярами. Помилково угорцем називали і Комана. Зізнаюся, я і сам так вважав багато років.
Мою оману виправив сам Михайло-Михалич при досить нетипових обставинах. В середині 90-х років для найпопулярнішої футбольної програми того часу «Футбольний огляд» мені довелося брати інтерв'ю у одного з найбільш видатних форвардів за всю історію улюбленої гри Ференца Пушкаша.
Самі розумієте, угорської мови я не знаю, перекладачем якраз і був Коман. Після інтерв'ю я подякував «тлумачеві», при цьому необачно зауважив: «Все-таки не забуваєте рідну мову, Михайло Михайлович». Коман посміхнувся і повідав, що він аж ніяк не угорець, а словак. Тому його формально правильно називати не Михайло, а Міхал. Коман і починав грати в словацькій команді закарпатського Виноградово. Далі у нас з ним змінилася тема діалогу.
Мене завжди цікавило питання: чому така велика частка в радянському футболі повоєнної доби, перш за все, в київському «Динамо» саме закарпатців. Крім тамтешніх динамівців, чиї імена ви вже знаєте, в ЦДСА (нинішньому ЦСКА) грав Беца, в мінському «Динамо», пізніше в московському «Спартаку» - Мозер. Це питання я і задав Коману. У відповідь він поділився власною версією: війна!
Війна, - вважав Михайло-Михалич, - двічі жорстоко прокотилася по Україні. І молоді футбольні таланти або загинули на фронтах, або були виснажені. А тихі і затишні закарпатські містечка і села безжалісність війни дивним чином обійшла стороною. І юне покоління з ранку до вечора грало в футбол.
Причому це був дещо інший футбол, ніж у нас в Києві, в Центральній і Східній Україні. Більш пов'язаний з технічними традиціями довоєнного угорського, австрійського, чехословацького. Коман сам грав не тільки в словацьких юнацьких командах Закарпаття, а й в угорських, в українських. У складі ужгородського «Спартака» і збірної Закарпатської області Коман став чемпіоном УРСР та срібним призером першості юніорів Союзу. Ось більшість того «Спартака» і поповнило склад столичного «Динамо».
ХИТРА «ДЕСЯТКА»
Він завжди грав під №10. В ту пору номера на футболках були іменні, тоді вони чітко позначали позицію на полі. Центрфорвард - завжди «дев'ятка». А найрозумніший, той, хто організовує атаки - «десятка». Термін «плеймейкер» з'явився пізніше.
Коман запрошувався до збірної Союзу, але лише в другу. В чому причина? Хто ж були крутіші «десятки» в 50-роках, і в чому вони перевершували Комана своєю грою? В «Списках 33-х найкращих» Михайло-Михалич «світився» тричі: в 1955 - третім на цій позиції, в 1956 і 57 роках - другим. Частіше за нього були спартаківець Сергій Сальников і тбіліський динамівець Автанділ Гогоберидзе.
Сальникова метр тренерського цеху тієї пори, якого вельми шанував Валерій Васильович Лобановський, Борис Андрійович Аркадьєв вважав найбільш технічним футболістом «однієї шостої планети» середини ХХ століття. Але крім техніки Аркадьєв відзначав в спартаківці найвищу корисність в іншій майстерності, яку сам наставник назвав «тактикою епізоду».
«Десятка» грузинського «Динамо» відрізнявся лідерськими рисами, а це особливо важливо для команд південців, в яких зазвичай кожен сам собі «король». А ще іменитий тренер бачив в Гогоберидзе (цитую знамениту книгу Аркадьева «Тактика футбольної гри»): «Футболіста, який розумно веде загальну гру, знає толк в тактичному розіграші, що дотримується вічно цінного почуття міри в співвідношенні «я» і «ми».
У чому ж «фішка» київської «десятки» Комана, чим найбільше запам'яталася його манера гри? Звичайно, як і у Сальникова, і Гогоберидзе - технічністю, маневреністю, працездатністю. Але такі якості могли пред'явити і інші.
А унікальність, без перебільшення, футбольного почерку Комана пояснювалася двома компонентами, які самі по собі - винятковий товар. Це рідкісне чуття гольовий позиції, тобто вміння опинитися в потрібному місці і в потрібну секунду, щоб прийняти від партнерів гольовий пас, і при цьому так несподівано для оборонців іншої команди, що вони завжди в підсумку залишалися безпорадними.
І не тільки - гольову передачу від партнерів. Якби велася статистика, хто більше за всіх забив голів на добиванні від воротарів, що відбили перший удар, то тут Коману, ймовірно, не було б рівних до наших днів. На те, що голкіпер через мить не візьме м'яч намертво, а буде змушений його відбивати, і куди саме відбивати, у нього був нюх хижака. Тому за футболістом Команом закріпилася слава «хитрована №1 радянського футболу».
Але Коман ніколи не був «жаднюгою», щоб тільки самому забивати м'ячі. Якраз другою його унікальною рисою гравця було вміння відчути партнера, щоб віддати тому результативну передачу. Особливо ефективно це виходило у Комана в зв'язці з Войновим. Михайло-Михалич не раз і не два намотував двох-трьох захисників і вже мало не з меж штрафного майданчика несподівано для всіх відкидав м'яч далеко назад під «робочу» праву ногу Войнова. Точні і сильні удари того по нижніх кутах воріт - це був жах для воротарів суперників.
Досягнення Комана в складі київського «Динамо» з 1949-го по 1959-й роки можуть сьогодні комусь здатися скромними: «всього» один Кубок СРСР в 1954-му, причому саме він став автором «кришталевого голу». Всього одне срібло в 1952-му році. Але це як подивитися!
Не просто один Кубок, а саме найперший Кубок в історії «Динамо». Та й срібло для записного середняка турнірної таблиці того часу - теж подвиг. Всього він виходив в динамівській футболці в 170 матчах, забив 62 голи.
ВІЧНИЙ ЧЛЕН ТРЕНЕРСЬКОГО ШТАБУ
У 1959-му, у віці 31 року, Коман завершив кар'єру футболіста, але залишився в «Динамо» надовго. Багато років віддані тренерській роботі. Коман ніколи не прагнув стати найпершим, хоча навесні 1973 го і восени 1976 го йому доводилося бути і головним тренером «Динамо». У 1974 -76 роках - директором і старшим тренером динамівської дитячо-юнацької школи.
Його влаштовувала робота рядового члена тренерського штабу, а головне, його робота влаштовувала багатьох головних тренерів «Динамо». Таких знаменитих і таких різних за характером: В'ячеслава Соловйова, Віктора Маслова, Олександра Севідова, Валерія Лобановського - в парі з Олегом Базилевичем, а потім вже самого.
Звичайно, геніальний на полі Коман міг і вибудовувати тактичні схеми, і визначити позицію кожного футболіста, і навіть показати на тренуванні технічні прийоми на досить пристойному рівні. Але його «коником» як тренера була саме психологічна і виховна робота.
Ось цю тему можна ілюструвати нескінченно, згадуючи, як він допомагав футболістам-початківцям, які потім доросли до статусу зірок. Можна, але не стану. Згадаю лише один приклад. У 1964 році «Динамо» прийняв Віктор Маслов. Для нього стало сюрпризом, що за дубль киян періодично грає молодий воротар, вихованець його рідного клубу, де Віктор Олександрович був капітаном команди, коли сам ще грав, а потім довгі роки працював тренером, притому тренером успішним. Звичайно, цим рідним клубом було московське «Торпедо». Минуло небагато часу, і Маслов прийняв рішення прибрати зі складу резервістів цього самого воротаря, свого земляка.
Лише тільки аргументи Михайла Михайловича Комана переконали великого «Діда» не обривати кар'єру голкіперу-початківцю. Однак тут збунтувався сам «воротник» і навіть сів у потяг, щоб поїхати в рідну Білокам'яну. І знову проявив себе «добрий геній» Михайло-Михалич - він буквально витягнув зверхника з вагона. Таким чином, для команди, для всього українського і радянського футболу був врятований один з найкращих кіперів біло-синіх за всю історію команди. Ви здогадалися, це був Євген Рудаков.
Можливо, тому в радянські часи Коман довгі роки займав таку специфічну посаду як начальник команди «Динамо Київ», а в недавню пору керував наймолодшими - «Динамо-3». Тільки один перелік імен його вихованців зайняв би не одну сторінку.
Михайло Михайлович Коман - славетний представник першої чемпіонської когорти «Динамо».
