- Євген, як ти оціниш минулий сезон для себе особисто?
- Такі питання слід задавати спортсменам, які займаються індивідуальними дисциплінами, а в колективних видах все залежить від результатів команди. Коли їхав до збірної, настрій був, м'яко кажучи, не найкращим. Якщо підібрати одне слово, то можна сказати – це був провал. Але після перемоги у Чорногорії на душі стало легше. З'явилося хоч якесь почуття виконаного обов'язку.
- Назви три головні причини такого невдалого сезону для «Динамо».
- Я не хочу вникати в деталі. Причин може бути не три, а 10. Справа не в цьому. Ми багато втратили на початку чемпіонату, навесні грали непогано, але надолужити згаяне було складно. Плюс божевільну форму набрав «Металіст», який посилився по позиціях, зміг скласти гідну конкуренцію «Дніпро». Загалом, чемпіонат України перестав бути турніром двох команд.
- Все закономірно?
- Абсолютно. Як не прикро у цьому зізнаватися ...
- Фахівці вважають, що «Динамо» точно поступається всім своїм конкурентам у підборі легіонерів. Можеш заперечити?
- Ти не перший, хто ставить мені подібне питання, а просто так, судячи з усього, про це говорити не будуть. Фахівцям видніше – мабуть, відповім саме так і ніяк інакше ...
Про «Шахтар» я взагалі мовчу, а у «Металісті» дійсно дуже пристойні легіонери, які, загалом-то, і зробили результат.
- Кажуть, і у Донецьку, і у Харькові іноземні виконавці позитивно впливають на мікроклімат у колективі. У Києві з цим проблем немає?
- Немає. Всі хлопці добрі, усміхнені, можуть пожартувати. У мене з ними ніколи не було ніяких проблем. Думаю, що справа зовсім не у мікрокліматі. З цим все гаразд. Мені взагалі пощастило на команди: у нас і в «Динамо», і у збірній – відмінний колектив.
- Як виглядала остання гра національної команди з лави запасних?
- Не буду оригінальним, якщо скажу, що спостерігати за такими матчами з боку в кілька разів складніше, ніж самому в них брати участь. Поєдинок був непростий, але, як на мене, завершився цілком закономірним результатом.
- Ти був настільки впевнений у перемозі?
- Ні про що інше ми і не думали! Звичайно, припустити, що у Чорногорії ми виграємо з великим рахунком, напевно, не міг ніхто. Але настрій команди був таким, що впевненість не покидала ні на секунду.
- Навіть після видалення Романа Зозулі?
- Справа в тому, що червоної картки наш нападник не заслуговував, тому у хлопців з'явився ще більший стимул. У першому таймі на полі була абсолютно рівна гра, а після перерви, на мій погляд, грала одна команда. Особливо після того як Денис Гармаш відкрив рахунок.
- Здалося, що для наставника збірної Михайла Фоменка це був найскладніший матч у нинішньому році. Згоден?
- Якщо враховувати його емоції, то так. Нервував тренер, мені здається, занадто. Здавалося, що вже можна і заспокоїтися, ми ведемо з перевагою у два м'ячі, а він ще більше заводиться. Втім, такий серйозний настрій був у всіх. Повторюся, ми не могли не виграти цей поєдинок.
- На кого Фоменко найбільше кричав?
- Мені здається, дісталося всім (посміхається).
- Що сталося зі збірною в 2013 році?
- Нічого не сталося. А що таке?
- Загалом нічого особливого, якщо не враховувати, що одні й ті ж футболісти восени грали зовсім не так, як навесні...
- У нас завжди була хороша команда, складена з кваліфікованих виконавців. У перших матчах відбіркового турніру, можливо, десь не пощастило, хоча в деяких матчах ми, звичайно, недопрацювали. Але ми всі дуже хочемо потрапити на чемпіонат світу, тому навіть після двох невдалих поєдинків рук ніхто не опускав. Нічого такого надприродного не сталося. Десь втрачаєш, десь знаходиш.
- Виходить, така у вас психологія – приперли до стінки, діватися нікуди?
- Та ніхто нас нікуди не припер. Таке у футболі буває. Повторюся, у нас давно склався чудовий колектив, який здатний багато на що. Попереду ще чотири матчі, і тепер найголовніше, що все залежить від нас.
- З ким буде складніше - з Англією або Польщею?
- Із Сан-Марино. Я завжди кажу, що найважливіша гра – найближча. Давайте спочатку переможемо цю команду, а потім поговоримо про решту.
- Євген, як ти себе почуваєш після перенесеної травми?
- Дякую, вже краще. У контрольному матчі з Камеруном у мене сталося розтягнення задньої поверхні стегна, утворився набряк. До останнього думав, що до поєдинку у Подгориці все пройде, хоча весь тиждень і не тренувався. Але буквально в останній момент вирішив чесно сказати тренеру, що не готовий. Можна було зіграти на морально-вольових якостях, на характері – це не проблема. Але раптом підвів би команду у такій відповідальній зустрічі. Міг би десь не встигнути, десь перегоріти. І що тоді?
- На тренуваннях ти ведеш себе так само імпульсивно, як і в напружених матчах?
- Та ні, що ти, це ж велика різниця! В офіційних поєдинках мені складніше себе контролювати через свій характер. Не люблю я програвати, не хочу поступатися ні в одному епізоді. З дитинства такий.
- Ти переглядаєш потім записи всіх своїх витівок?
- Буває. Соромно, звичайно, але що зробив, вже не повернеш.
- Ніколи не підраховував, скільки вже заплатив штрафів за свої емоції?
- Ні, подібним себе не обтяжую. Хоча якщо прикинути, то можна було щось істотне придбати (посміхається).
- Якщо не вважати питання дисципліни, над чим тобі потрібно працювати у першу чергу?
- Досконалості немає межі, але, окрім емоцій, виділю початок атаки. Потрібно швидше працювати з м'ячем, швидше приймати рішення, налагодити довгі передачі.
- З твоїми даними можна було б і на стандартах більше забивати. Згоден?
- На всі сто відсотків. Над цим теж потрібно попрацювати на зборах. У новому сезоні постараюся краще вибирати позицію у чужій штрафній.
- Можеш назвати найнезручнішого нападника, проти якого тобі доводилося грати?
- Златан Ібрагімович. Торік ми з ним перетиналися тричі. Непросто мені було. До того ж швед може і спровокувати у самий невідповідний момент ...
- У чемпіонаті України такі форварди є?
- Звичайно, у нас теж багато хороших нападників. Важко грати проти Луїса Адріано. Роман Зозуля також не подарунок.
- А найнезручнішого тренера назвеш?
- Оскільки «Динамо» стільки років поступається «Шахтарю», то, напевно, це Мірча Луческу.
- З ким із наставників тобі було найскладніше працювати?
- Одразу можу сказати, з ким мені було найпростіше - із Валерієм Газзаєвим. А найважчий період - зараз.
- На фахівців з характером тобі, мабуть, завжди щастило – починаючи з Віталія Кварцяного, закінчуючи Олегом Блохіним...
- Так воно і є. Хіба що Юрій Сьомін був трохи м'якше. Хоча тренеру без характеру, мабуть, і працювати не треба.
- Часто згадуєш школу виживання у «Волині»?
- Буває. Рік у Луцьку пройшов буквально на одному диханні (посміхається).
- Яке з тренувань Кварцяного було у тебе найулюбленіше?
- Царська стежка в бронежилетах, а потім тримання м'яча на півполя. Один на один...
- Футбольне життя тебе покидало. Так загартовувалась сталь?
- Я не скаржуся, значить, через це потрібно було пройти. Мене у багато команд возили на перегляд, перш ніж я підписав контракт із «Волинню». Був у оренді в запорізькому «Металурзі-2», тренувався з «Іллічівцем». Та й у «Динамо» довго нічого не виходило. Треба вміти терпіти.
- Як ти витримуєш тиск із боку ЗМІ, які періодично придумують сенсації? То у тебе конфлікт з Олегом Блохіним, то ти хочеш піти із «Динамо»...
- Половина з усього цього не відповідає дійсності. Хоча якщо відверто, то бажання змінити клуб присутнє. Як і певне нерозуміння з головним тренером. Але мені здається, що таке буває у багатьох футболістів. Я не приховую – мені важко працювати з Олегом Володимировичем.
- Що ще тебе не влаштовує у «Динамо»?
- Справа не в тому, що мене не влаштовує, а у бажанні спробувати себе на іншому рівні, зіграти в одному з провідних європейських чемпіонатів. Поки у мене є сили, поки є здоров'я, потрібно до цього прагнути, а то невідомо, що буде через рік чи через два. Я так і сказав своєму агенту.
- Сума відступних у твоєму контракті прописана?
- Так. Якщо будуть гідні пропозиції, будемо розглядати...
- Євген, за який вчинок з дитинства тобі досі соромно?
- Таких, напевно, багато (посміхається). Всяке траплялося – бився, вікна м'ячем розбивав, дівчаток кривдив. Характер у мене був – не цукор.
- У Мелітополі часто буваєш?
- Останнім часом – ні. Хотілося б частіше, але виходить приблизно раз на півроку. Я із задоволенням відвідую свою бабусю, яка мене виховала. Батько теж живе у цьому місті.
- Під час цієї відпустки встигнеш заїхати?
- Думаю, ні. Ми зараз до Туреччини з дівчиною збираємося, а потім відразу збори.
- А як же знаменита мелітопольська черешня?
- Придбаю на базарі, хоча мені її часто бабуся поїздом надсилає.
- Ти її теж передачами балуєш. Чув, на 70-річчя подарував їй 103 троянди. Чому саме стільки?
- Сподобалося таке число. Хочу, щоб вона до 103 років дожила! Упевнений, що моя бабуся цього заслуговує.
- Подарунки любиш дарувати?
- Звичайно. Намагаюся робити приємне всім своїм близьким як мінімум в дні свят, а то й частіше.
- Який з подарунків був найдорожчим?
- Нехай це залишиться зі мною. Це особисте.
- Як плануєш провести відпустку – активно чи пасивно?
- Подивимося. Просто лежати на пляжі я не зможу.
- А як же нога?
- Ходити-то я в змозі, тому щось придумаю. Буду плавати, поїду кудись на екскурсію. Бігати не вийде, у футбол пограти не вдасться, в теніс – теж.
- Коли плануєш взяти реванш у Сергія Кравченка, який не так давно обіграв тебе на корті?
- Так, було діло. Крава, звичайно, у тенісі сильний, але я йому пообіцяв, що перед наступним матчем збірної спуску не дам. Буду серйозно налаштовуватися.
- Ніколи не замислювався над тим, ким би ти став, якби не футбол?
- Замислювався, але відповіді не знаходив. Без діла, звичайно, не сидів би. Працював би десь. Але де, не знаю.
- Ремонт у своїй столичній квартирі вже закінчив?
- У процесі. Вийшли на фінішну пряму.
- У тебе там футбольний дизайн?
- Ні, звичайний. Вдома потрібно вміти відволікатися від своєї роботи.
- Твоя бабуся казала: «Женя зробить ремонт, а потім буде весілля».
- Мабуть, все до цього йде. Ми з Вікою вже давно зустрічаємося.
- Чим вона займається, і де ви з нею познайомилися?
- Займається господарством, а історія нашого знайомства дуже довга. Нехай це теж залишиться при нас.
- Але хоч своїми особистими планами на наступний сезон поділишся?
- Це запросто. Шкода, звичайно, що цього разу у нас не буде Ліги чемпіонів, але на наступний рік ми зобов'язані туди потрапити. Треба прагнути виграти чемпіонат України. Планів вистачає – ми вже давно у боргу перед своїми вболівальниками.
- А як же збірна?
- Так тут і так все зрозуміло! На початку наступного літа хочеться полетіти зовсім не в Туреччину, а сам знаєш куди...
«КОМАНДА»
* фото А.Лукацкого
