Голкіпер Георгій Бущан, який багато років кар'єри віддав «Динамо» (Київ), дав розгорнуте інтерв'ю клубним ЗМІ після того, як стало відомо про його перехід до «Аль-Шабабу» з Саудівської Аравії, згадавши найзнаковіші моменти за час виступів у рідному клубі.
- Памʼятаєш, скільки років тобі було, коли ти вперше прийшов у «Динамо»?
- Відверто кажучи, за останні кілька днів я згадав практично кожен день свого перебування в «Динамо». Звісно, памʼятаю і перший день.
- Ти провів 177 офіційних матчів за «Динамо». Якщо враховувати матчі за «Динамо-2» у першій лізі – 201. Це більше 18 тисяч хвилин на полі. Це багато чи мало?
- Я вважаю, що це мало. У першій команді я почав грати у 2017 році. Але навіть за цей час я гадаю, що матчів мало.
- Чи відчуваєш себе легендою клубу?
- Як казав наш знайомий, «трішки імʼя є». Мабуть, я збрешу, якщо скажу, що ні. Гадаю, час покаже. Я робив усе залежне від мене для того, аби «Динамо» (Київ) вигравало. Я люблю цю команду.
- Чим найбільше ти пишаєшся за ці роки?
- Пишаюсь тим, що був спроможний кожен день доводити на футбольному полі, що гідний грати за «Динамо», тому що тут ти повинен кожен день вигравати. Це те, що буде зі мною на все життя, те, що передають із дитинства – «Динамо» (Київ) повинно вигравати, іншого результату для нас не існує. Я пишаюсь тим, що я був у цьому клубі та кожен день думав лише про перемогу.
- А чи є щось, про що жалкуєш?
- Звісно, є. Мабуть, це повʼязане з травмами. Шкода, що так мало зіграв.
- По суті, залізним №1 ти став не так давно. Була важка конкуренція з Шовковським, Рудьком, Ковалем. Коли вже здавалось, що все йде так, як треба, і доля тобі дає шанс, на зборах у 2018 році ця травма, перелом, і запрошення Дениса Бойка. Що тебе тоді вмотивувало залишитися?
- Почнімо з того, що пʼять років тому рівень чемпіонату, рівень команди був трошки інакший. На той час була велика конкуренція не лише в «Динамо» (Київ). Чи хотів я піти кудись в оренду, спробувати себе в іншому клубі? Так, хотів.
У мене була практика в «Динамо-2», у першій лізі, і тоді це був дуже серйозний рівень. Це був для мене хороший період. Як кажуть, усьому свій час. І врешті я дочекався свого шансу й дебютував за «Динамо». Це було за керівництва Олександра Хацкевича. Він був моїм тренером і в дублі, і в «Динамо-2».
Памʼятаю ті літні збори в Австрії. Тоді в команді були Макс Коваль, Артур Рудько. Я розумів, що я на той час був третім чи четвертим голкіпером, мені було 23 роки. Тоді я підійшов до тренера, сказав, що розумію, що програю конкуренцію, і спитав, чи є можливість мене відпустити набиратися ігрової практики. На це наставник відповів, що ще не вирішив, хто буде основним, тож порадив мені набратися терпіння. Починав сезон Артур, потім грав Макс. І доля дає шанс, який ти можеш використати або ні. А потім стався той перелом…
- Далі конкуренція ще більше посилилася…
- Потім до команди прийшов Ден Бойко. Я йому дуже вдячний, тому що за ті роки, що ми були в команді разом, ми один одного тримали в напрузі та тонусі.
- Ти був душею компанії, у роздягальні. Кому залишаєш цю важливу посаду в колективі?
- Чому «був»? Я залишаюся душею. Але ви ж знаєте, конкуренція в цьому плані в нас є, тож, мабуть, Дуба зараз задоволений.
- Коли ти отримав пропозицію щодо переходу, радився з кимось із партнерів по команді?
- Першим із хлопців про це дізнався Андрій Ярмоленко. Він мене привітав. Я нікому не казав, але ця новина якось розповсюдилася. Хлопці привітали мене.
- Ярмоленко має величезний досвід виступів за кордоном, він грав у сусідній країні – ОАЕ. Що він тобі радив?
- Він казав, що головне – робити свою справу і залишатись таким же веселим, як і в «Динамо». І головне – побажав, аби не було травм.
