Голкіпер Георгій Бущан, який багато років кар'єри віддав «Динамо» (Київ), дав розгорнуте інтерв'ю клубним ЗМІ після того, як стало відомо про його перехід до «Аль-Шабабу» з Саудівської Аравії, згадавши найзнаковіші моменти за час виступів у рідному клубі.
- Памʼятаєш, скільки років тобі було, коли ти вперше прийшов у «Динамо»?
- Відверто кажучи, за останні кілька днів я згадав практично кожен день свого перебування в «Динамо». Звісно, памʼятаю і перший день.
- Ти провів 177 офіційних матчів за «Динамо». Якщо враховувати матчі за «Динамо-2» у першій лізі – 201. Це більше 18 тисяч хвилин на полі. Це багато чи мало?
- Я вважаю, що це мало. У першій команді я почав грати у 2017 році. Але навіть за цей час я гадаю, що матчів мало.
- Чи відчуваєш себе легендою клубу?
- Як казав наш знайомий, «трішки імʼя є». Мабуть, я збрешу, якщо скажу, що ні. Гадаю, час покаже. Я робив усе залежне від мене для того, аби «Динамо» (Київ) вигравало. Я люблю цю команду.
- Чим найбільше ти пишаєшся за ці роки?
- Пишаюсь тим, що був спроможний кожен день доводити на футбольному полі, що гідний грати за «Динамо», тому що тут ти повинен кожен день вигравати. Це те, що буде зі мною на все життя, те, що передають із дитинства – «Динамо» (Київ) повинно вигравати, іншого результату для нас не існує. Я пишаюсь тим, що я був у цьому клубі та кожен день думав лише про перемогу.
- А чи є щось, про що жалкуєш?
- Звісно, є. Мабуть, це повʼязане з травмами. Шкода, що так мало зіграв.
- По суті, залізним №1 ти став не так давно. Була важка конкуренція з Шовковським, Рудьком, Ковалем. Коли вже здавалось, що все йде так, як треба, і доля тобі дає шанс, на зборах у 2018 році ця травма, перелом, і запрошення Дениса Бойка. Що тебе тоді вмотивувало залишитися?
- Почнімо з того, що пʼять років тому рівень чемпіонату, рівень команди був трошки інакший. На той час була велика конкуренція не лише в «Динамо» (Київ). Чи хотів я піти кудись в оренду, спробувати себе в іншому клубі? Так, хотів.
У мене була практика в «Динамо-2», у першій лізі, і тоді це був дуже серйозний рівень. Це був для мене хороший період. Як кажуть, усьому свій час. І врешті я дочекався свого шансу й дебютував за «Динамо». Це було за керівництва Олександра Хацкевича. Він був моїм тренером і в дублі, і в «Динамо-2».
Памʼятаю ті літні збори в Австрії. Тоді в команді були Макс Коваль, Артур Рудько. Я розумів, що я на той час був третім чи четвертим голкіпером, мені було 23 роки. Тоді я підійшов до тренера, сказав, що розумію, що програю конкуренцію, і спитав, чи є можливість мене відпустити набиратися ігрової практики. На це наставник відповів, що ще не вирішив, хто буде основним, тож порадив мені набратися терпіння. Починав сезон Артур, потім грав Макс. І доля дає шанс, який ти можеш використати або ні. А потім стався той перелом…
- Далі конкуренція ще більше посилилася…
- Потім до команди прийшов Ден Бойко. Я йому дуже вдячний, тому що за ті роки, що ми були в команді разом, ми один одного тримали в напрузі та тонусі.
- Ти був душею компанії, у роздягальні. Кому залишаєш цю важливу посаду в колективі?
- Чому «був»? Я залишаюся душею. Але ви ж знаєте, конкуренція в цьому плані в нас є, тож, мабуть, Дуба зараз задоволений.
- Коли ти отримав пропозицію щодо переходу, радився з кимось із партнерів по команді?
- Першим із хлопців про це дізнався Андрій Ярмоленко. Він мене привітав. Я нікому не казав, але ця новина якось розповсюдилася. Хлопці привітали мене.
- Ярмоленко має величезний досвід виступів за кордоном, він грав у сусідній країні – ОАЕ. Що він тобі радив?
- Він казав, що головне – робити свою справу і залишатись таким же веселим, як і в «Динамо». І головне – побажав, аби не було травм.
- В «Динамо» залишається дуже сильна воротарська лінія – окрім Руслана Нещерета, це Валентин Моргун та Денис Ігнатенко, які вже досить довго у першій команді. Чи важко їм буде відповідати тій планці, яку ти встановив?
- Вважаю, що морально хлопці готові до цієї відповідальності. Бажаю їм лише успіху.
- Головна інтрига – хто візьме перший номер?
- Не знаю, кому пощастить. Але це теж тягар, я вам скажу. Я теж свого часу приїхав на збори, коли Олександр Володимирович закінчив, і отримав перший номер.
- А починав з 52-го?
- Який там тільки не був. І 99-й. З номерами взагалі була окрема історія. Коли я був 99-й, прийшов Дуду - віддали цей номер йому. Взяв 24-й, прийшов Віда - йому віддали. Потім узяв 25-й – зʼявився в команді Дерліс Гонсалес, і знову мій номер віддали. Тоді я вже вирішив взяти дзеркальний номер від 25-го – 52-й.
- Яку публічну пораду ти дав би Моргуну та Нещерету, коли вони залишаються «за старшого» на воротарській позиції та конкуруватимуть між собою?
- У них буде запекла боротьба. Вони й самі все знають, я їм нічого не можу порадити. Михайло Леонідович робить дуже гарну справу, тому вони знають свої сильні якості й повинні їх використовувати.
- Мабуть, буде дуже цікава розмова з Михайлом Михайловим, людиною, яка тебе виховала…
- А я трошки йому потріпав нерви. Трошки було. Кілька разів навіть думав, що мене виженуть. Люди знають, що я завжди на гуморі. Але в мене є й характер. Хлопці знають, що коли в мене немає настрою, можу наговорити всіляких гадощів.
Михайло Леонідович мене підтримав у моєму виборі, і я хочу подякувати йому за те, що він теж посприяв цьому переходу. Ігор Михайлович запитував у нього, і він відповів, що треба дати мені можливість отримати такий досвід, і що він підготував мені гідну заміну. Треба виконати чимало роботи, аби в тебе були люди, які розуміють принципи гри «Динамо» (Київ).
- Ти приїхав на збори з командою й не було жодних передумов до того, що другу частину сезону «Динамо» проведе без тебе?
- Не було. Взагалі, я їхав з іншим настроєм, з іншою ідеєю в голові. Я про перехід не думав. Так, я робив усе, щоб себе проявити на євроарені і за клуб, і за збірну, очікував серйозного виклику, але для воротаря з України, особливо якщо тобі вже за 25, дуже важко. Є регламент, який створює деякі обмеження на підписання іноземців. Були клуби, які зізнавались, що їм простіше підписати умовного бразильця, аніж воротаря з України. Якби мені було років 20-23, це інше питання, тому що в такому разі є час на розвиток. А я вже сформований воротар, у мене є свої якості, котрі вже нікуди не діти, можна лише покращити.
- Але ж ти, мабуть, усі ці роки готувався ментально?
- Якийсь час я дійсно ментально готувався, але потім, коли зірвався один трансфер або не здійснився інший, скажу відверто – я сам собі сказав, що, значить, будемо ставати тут легендою клубу.
- Перехід до яких клубів був найбільш реальним?
- Якби все склалося так, як повинно було, то ми з Віталієм Миколенком поїхали б до Англії разом.
- Були чутки, що у «Ноттінгем Форест», коли він повернувся до АПЛ, цікавились твоєю кандидатурою…
- Вони цікавились, а я поїхав до Мюнхена спину різати.
- Як ти дізнався про пропозицію «Аль-Шабаба»?
- Мені зателефонував мій агент Вадим Шаблій, повідомивши, що є така пропозиція, і тепер треба розмовляти з керівництвом клубу, якщо у мене є бажання.
- Я чув, що у твоїй кандидатурі був особисто зацікавлений новий тренер «Аль-Шабаба» Фатіх Терім, який хотів бачити тебе у своїй команді ще за часів роботи в «Галатасараї»?
- Про «Галатасарай» сказати не можу, але знаю, що тренер дійсно прагнув підписати саме мене.
- Легенда світового футболу Павел Недвед, який нині є спортивним директором «Аль-Шабаба», особисто вів перемовини з «Динамо». Чи вже вдалося особисто познайомитися з ним?
- Ввечері того ж дня, коли я дізнався про можливість цього трансферу, стався відеодзвінок, під час якого ми й познайомилися. Насправді для мене ім'я Павела Недведа - це також спогади дитинства, оскільки тоді дивився матчі «Ювентуса», і зараз було приємно познайомитися з такою людиною. Але багато поговорити не вдалося, оскільки був поганий інтернет-зв'язок (посміхається).
- Нещодавно наставник «Аль-Хіляля» Жорже Жезуш сказав, що чемпіонат Саудівської Аравії вже є одним із найкращих у світі. Чи погодуєшся ти з цим твердженням?
- По-перше, там багато хороших іноземців, і по відео, що я бачив - це конкурентний чемпіонат. На жаль, враховуючи нинішні реалії, чемпіонат України зараз трохи поступається за рівнем. Я бачу велику перспективу, там хороші нападники, і в Саудівській Аравії буде на одного хорошого воротаря більше.
- Чи є відчуття, що ти йдеш на підвищення, оскільки матимеш змогу грати проти зірок - того ж Роналду, приміром?
- Такі думки є.
- «Аль-Шабаб» є грандом саудівського футболу - здається, шість разів ставав чемпіоном країни, був переможцем Кубка володарів Кубків у Азії. Але свій останній чемпіонський титул команда завоювала у 2012-му. Враховуючи твою ментальність переможця, на питання про твою основну мету переходу до «Аль-Шабабу» ти, напевно, відповіси, що хочеш допомогти команді повернути золоті медалі. Проте ментально чи готовий ти до шаленої конкуренції, якої не було в чемпіонаті України, де, об'єктивно кажучи, лише «Динамо» та «Шахтар» ведуть боротьбу за чемпіонство?
- Тому це й цікавий чемпіонат. У цьому році, напевно, буде важко «Аль-Шабабу». Але вони вийшли до півфіналу Кубка країни, тож є шанс виграти трофей.
- Ми говорили про конкуренцію. У тому ж «Аль-Шабабі» був основний голкіпер, який багато років грав, але зараз порвав хрестоподібні зв'язки, через що команда зайнялася пошуком нового воротаря. Виходить, навіть тут буде конкуренція...
- А без конкуренції немає зростання. Тому дуже добре, коли є конкуренція, ти перебуваєш постійно в тонусі. У мене протягом кар'єри завжди була конкуренція, тож це нормально.
- Для твого кар'єрного зростання перехід до «Аль-Шабабу» є ковтком свіжого повітря. Ти розумієш, що це ще не кінцева зупинка в кар'єрі, й після Саудівської Аравії ти ще можеш повернутися в Європу?
- Я вже казав, що це все є стереотипом. Я вважаю, що переїзд до Саудівської Аравії є для мене хорошою можливістю пограти з добротними футболістами. Нова країна, нова культура... За ті гроші, за які домовилися клуби, мало голкіперів за 30 років можна продати. Звичайно, не беремо топ-5 чемпіонатів...
- Чи була в тебе розмова з президентом «Динамо» стосовно цього переходу?
- Президенту завжди важко прощатися з вихованцями клубу, з тими людьми, які зробили якийсь внесок у результати команди. Дякую, що президент пішов мені назустріч та посприяв цьому переходу.
- Є такий стереотип, що футболісти, які їдуть грати на Близький Схід, випадають із поля зору тренерів національної збірної. Чи мав ти розмову з Сергієм Ребровим стосовно цього?
- Яннік Карраско, приміром, грає за збірну Бельгії. Тому я не бачу в цьому проблеми й не бачу причини, через яку на мене можуть не розраховувати.
- Тобі хлопці вже зробили замовлення, щоб ти дістав футболки Роналду, Неймара, Бензема?
- А чому я в когось маю просити футболку? (посміхається) Той же Роналду, приміром, забив мені 750-й гол у кар'єрі. Мені цього достатньо. Якщо й поміняюся з ним футболками, то собі заберу.
- Можеш назвати три моменти зі своєї кар'єри в «Динамо», які ти згадуєш найбільше?
- Згадується, як жартували наді мною після «прекрасного» дебюту за збірну України. Після цього я вже нічого не боюся. Тоді, пропустивши на 9-й хвилині перший гол, думаю: «Нормально, протрималися». На 19-й хвилині влетів другий м'яч. Тоді вже подумав, що якщо вони забиватимуть кожні десять хвилин, то буде лихо. Потім був матч із Німеччиною, де я також «ляпнув» знатно. Але психологічно це ніяк не повпливало на мене, оскільки на той момент ми вже програвали, до цього я зробив кілька сейвів, і на мій ляп в принципі можуть і не звернути уваги. Якби на той момент була нічия - тоді було б погано... А так трохи згодом забив Малиновський, і в принципі 1:2 програти Німеччині - це нормально. І потім Іспанія, де ми моргнули - 1:0 виграли. Тоді захворіли всі воротарі, Олександр Володимирович у мене на заміні. Оце, думаю, конкуренцію виграв (сміється). У підсумку пропустив 9 м'ячів за три гри...
Після цього, якщо пам'ятаєте, Володимир Зеленський приїжджав на базу в Конча-Заспі, вітав ветеранів клубу. Це було якраз після матчів збірної. У нас був у команді Вадим Комардін, адміністратор. До нього підійшов Сидорчук та попросив передати, що разом із ветеранами орденом і мене будуть нагороджувати. Тільки наголосив, що при цьому я нікому не маю казати про це, сказав, щоб я якусь промову підготував. Накрутив собі бігудів, починаю прокручувати в голові, чому саме мені, чому мені одному з команди (сміється). Виходжу на тренування просто блідий. Кажу про це Шапі, а він у курсі цієї ситуації. Він такий: «Вау, вітаю тебе, класно» - тобто, теж дограє до кінця. Після цього тренуємося, й після його завершення нам сказали, щоб швиденько в душ - і чекаємо на Президента. Тільки пролунав свисток про завершення тренування, я як чкурнув із поля. А всі хлопці як почали сміятися... Уся команда готувалася подивитися, що я буду робити після тренування (сміється). Оце Сидор тоді дав...
Щодо трьох моментів, які найбільше згадуються... Напевно, це чемпіонство, дебют у «Динамо», і, напевно, перший день у «Динамо». Пам'ятаю, хрещений мене тоді віз, він сам високий, під два метри зростом. Я був худенький, з перебитими на «гарьці» колінами, і приїхав у 15 років на перегляд у «Динамо-2». Тоді Калитвинцев був у збірній U19, коли вони на Євро грали, і я тренувався з «Динамо-2», десь тиждень-два. Тренер воротарів Олександр Мороз, пам'ятаю, розмовляв із моїм хрещеним, думаючи, що саме він - мій батько. А йому цілий день розповідають, що да як. У підсумку він каже: «Я не тато» (сміється). Було весело, загалом.
- Але ж ти не прощаєшся з «Динамо». Чи розглядаєш варіант, що після Саудівської Аравії ще повернешся до нас догравати?
- Ми не знаємо, що буде завтра. Я не можу собі щось уявляти, як це буде. У майбутньому - хотілося б. Насправді 31 рік для голкіпера - це ніщо, це не вік.
- Що ти хочеш сказати наостанок уболівальникам «Динамо»?
- Дорогі друзі! Хочу подякувати вам за підтримку, багато людей писало й пишуть. Не можу всім відповісти, але насправді знаю, як ви до мене ставитеся. Я це відчуваю. Мені було дуже приємно грати для вас. Хочу подякувати нашим Збройним Силам за можливість грати у футбол в цей час. На жаль, без заповнених трибун, але я вірю в те, що ми виграємо війну. Я не кажу «прощавайте», а кажу «до побачення». Вірю, що ми ще обов'язково зустрінемося. (пауза, стримую сльози) Думав, буде трохи легше... Дякую тобі, вболівальник «Динамо», дякую партнерам, дякую керівництву, що пішли назустріч мені. І до зустрічі!
