На початку 2001 року в складі київського "Динамо" з'явився 22-річний сербський оборонець Горан Гавранчич. Багато хто скептично оцінював шанси амбітного Горана на здобуття місця в основному складі команди, яка на зламі століть справедливо вважалася одним із флагманів європейського футболу. Відтоді минуло два з половиною роки. Зараз оновлене "Динамо" вже важко уявити без надійного та екстравагантного серба, чи не першого з іноземців киян, який завоював серця вибагливого столичного глядача. Нинішній рік став найвдалішим у житті футболіста. Його команда виборола "золото" чемпіонату, Національний кубок, а в останні дні червня Горан покінчить з холостяцьким життям, пішовши "під вінець" з коханою дівчиною Мариною.
"НЕ РОЗДУМУЮЧИ, ПОГОДИВСЯ"
- Горане, переїжджаючи до Києва, ти, либонь, лише мріяв про подібний зліт у кар'єрі?
- Кожен із футболістів, змінюючи клуб, не схильний загадувати наперед. Уклавши контракт з "Динамо", я, в першу чергу, був налаштований на серйозну роботу. Лише так можна чогось досягти. З перших днів перебування в клубі, після розмов з Григорієм та Ігорем Суркісами, Валерієм Лобановським, зрозумів, що доля подарувала чудовий шанс вирости у класного майстра. Не скористатися ним було б величезною помилкою. Я багато працював на тренуваннях, вірив у себе, тож мали прийти і результати.
З дитинства марив виступами у Лізі чемпіонів. Спочатку в складі "Црвени Звєзди", згодом - у київському "Динамо". Останні три сезони ми постійно граємо в цьому найпрестижнішому турнірі. Але однієї участі з часом стає замало і всі нинішні мрії пов'язані з успішнішими виступами. Наприклад, виходом до весняної частини змагань.
- Дехто вже зараз бачить тебе лідером команди...
- У "Динамо" чимало кваліфікованих виконавців і бути першим серед них - багато значить. Лідер має вести за собою команду, бути прикладом для інших у будь-якій ситуації. Нехай краще мої дії оцінюють фахівці, вболівальники. Бачу, що тренери мені довіряють. Це - головне.
- Наприкінці 2000 року в тебе було чимало варіантів продовження кар'єри. Чому віддав перевагу "Динамо"?
- З київським клубом був найшвидший шлях до Ліги чемпіонів. За мною активно полювали скаути іспанського "Реал Сосьєдада", пропонували вигідні фінансові умови. Але хто знав, де міг би опинитися через кілька років сан-себастьянський клуб? Можливо, вони б зараз не претендували на чемпіонство в примеро, а виступали в сегундо. Наперед загадувати дуже важко, тим паче щодо клубу, який не належить до еліти навіть іспанського футболу.
У Києві тоді створювалася перспективна молода команда, з великими планами на майбутнє. Одразу закортіло спробувати в ній свої сили. Зустрівшись з Ігорем Суркісом, почув від нього лише одне питання: "У тебе є бажання грати в "Динамо"?" Я, не роздумуючи, погодився, а Ігор Михайлович сказав: "Я зроблю все, щоб ти перейшов у наш клуб". Через лічені дні усі формальності мого трансферу було узгоджено.
- Без суму залишав бєлградський клуб "Чукарички"?
- Не без цього. У нас був дуже дружний колектив, а тренер команди Владімір Петрович на прощання навіть розчулився: "Мені дуже боляче, що ти більше не гратимеш за нас". Останній для себе чемпіонат Сербії я відіграв без замін, був лідером команди, отримав запрошення до національної збірної. Але відчував, що мені потрібен клуб з більшими амбіціями, який, бажано, виступатиме в Лізі чемпіонів. Надійшло запрошення від улюбленого клубу дитинства "Црвени Звєзди", але тепер це вже не та команда, яка 1990 року виборювала Кубок чемпіонів та Міжконтинентальний кубок. Усі найсильніші місцеві гравці роз'їхалися по європейських клубах, а чемпіонат Сербії, на жаль, дуже невисокого рівня.
- Спробуй порівняти його рівень з українською першістю. На яке б місце в ньому розраховували "Чукарички"?
- Чемпіонат України вищий за класом. Тут є "Динамо" і "Шахтар", команди, з якими рахуються в Європі. Ваші клуби фінансово заможніші, запрошують кваліфікованих виконавців з різних куточків світу, розвивають інфраструктуру. У Сербії, навпаки, більшість клубів виживає за рахунок трансферу футболістів, адже через війну та економічну кризу вони не мають інших шляхів для розвитку. Лише кілька клубів мають належну фінансову базу. "Чукарички" - міцний середняк у чемпіонаті Сербії, але, вважаю, вони не пасли б задніх і в Україні.
"ЗАБУДЬ ПРО ВСЕ"
- "Динамо" у Сербії користується популярністю?
- Ще три роки тому український чемпіонат майже не висвітлювався на телебаченні та в пресі. Нині ситуація дещо змінилася, насамперед, завдяки виступам "Динамо" і "Шахтаря" в Лізі чемпіонів, а також приїзду в Україну низки сербських футболістів. Тож зараз слідкувати за перипетіями українського чемпіонату в Бєлграді не проблема. Нещодавно на динамівську базу в Кончі-Заспі завітала знімальна група сербського телебачення. Вона знімала сюжети про чудові умови підготовки футболістів, ідеальні поля, суперсучасний житловий і відновлювальний комплекс. В інтерв'ю їм зазначив, що подібні умови не мають навіть гранди світового футболу. Приємно, що завдяки моїй скромній персоні у Сербії "Динамо" набуло більшої уваги з боку преси та вболівальників. 
- Що тобі було відомо про київ-ський клуб?
- "Динамо" в нашій країні дуже поважають. Успішні виступи клубу на євроарені змусили з повагою ставитися до команди Валерія Лобановського. Наші народи православні, дуже близькі за менталітетом та культурою. У півфіналі Ліги серця сербів були віддані динамівцям. Звичайно, захищаючи кольори "Чукаричок", я не дуже прискіпливо стежив за успіхами київського клубу, але не помітити чудовий ансамбль виконавців з Шевченком, Ребровим, Лужним, Калитвинцевим, Гусиним просто не міг. Пам'ятаю, як 2000 року динамівці грали в кваліфікації Ліги чемпіонів проти "Црвени Звєзди". Ми з батьком, природно, вболівали за своїх, але хто б міг подумати, що вже через кілька років я виступатиму за команду з берегів Дніпра.
- Перейшовши до "Динамо", ти майже півроку виступав за другу команду. Сприйняв це належним чином?
- Одразу після переїзду зазнав травми голеностопа, тож претендувати на місце в першій команді не міг. Це дуже неприємно для будь-якого футболіста, який опинився в новій команді й одразу взяв "лікарняний". Коли відновився, тренери почали награвати за "Динамо- 2". Тоді не міг зрозуміти, навіщо мене взагалі сюди запрошували. Вважав, що ігри другої команди у маленьких містах ніхто не дивиться й буде дуже важко звідси вибратися до "основи". Тільки зараз розумію, наскільки грамотно вчинили тренери. Набув ігрової практики і вже через півроку почав виходити в складі першої команди.
Усе життя буду вдячний долі за можливість грати у команді Валерія Лобановського. Він мені казав: "Горане, зосередься на футболі. Забудь про розваги, дівчат, гроші… Все це буде потім. Зараз є тільки футбол. Лише з таким підходом можна чогось досягти". Для мене це правило є "золотим".
- Яку мету футболіст Горан Гавранчич ставить перед собою?
- Цього року виборов свої перші трофеї - "золото" чемпіонату і Кубок України. Чемпіонську медаль 2001 року до уваги не беру, адже тоді зіграв лише шість матчів. Звичайно, як і кожен із гравців, мрію перемогти в Лізі чемпіонів. Про збірну зараз казати дуже важко. У нас зібралася непогана команда, переважно з гравців, що виступають у провідних європейських клубах. Зараз до керма "репрезентації" прийде новий тренер і свої надії збірна Сербії та Чорногорії пов'язує з успішним виступом у відбірковому турнірі чемпіонату світу 2006 року.
- Вважаєш, нинішньої майстерності та потенціалу гравців "Динамо" вистачить для здійснення твоєї мрії?
- Потенціал у команди дуже великий, але нам іноді не вистачає майстерності та досвіду. В попередній Лізі ми не поступалися ані зірковому "Ювентусу", ані переможцю Кубка УЄФА "Фейєноорду". Не вистачило дещиці для виходу до другого групового турніру. Восени маємо врахувати помилки, але для цього ще потрібно пробитися крізь сито кваліфікації.
"З МРІЯМИ ПРО ХМАРОЧОС"
- Рішення про переїзд до Києва приймав самостійно чи радився з батьками, друзями?
- Це було моє рішення. Батьки трохи хвилювалися, але опору не чинили. Вони вважали Київ холодним містом, яке не підходить під мій характер. Лише згодом, завітавши до України, вони змінили свою точку зору. Кохана дівчина Марина запитала: "Горане, ти справді хочеш грати в Києві?". Відповів їй, що тут дуже гарні умови, чудова команда, з якою я зможу вирости у класного футболіста. Вона також зрозуміла і підтримала мене. За це я їй дуже вдячний.
- Сам ти не зі спортивної сім'ї?
- Мама - вихователь у дитячому садочку, тато - фахівець по металу, працює у театрі. Колись у дитинстві він грав у баскетбол, але продовження це не знайшло. Батько, до речі, зіграв чи не вирішальну роль у виборі моєї професії. Коли я роздумував про вибір між футболом і школою, він сказав: "Горане, спробуй себе у великому спорті. В будь-якому разі повернутися до навчання ти завжди зможеш". Є ще молодший за мене на п'ять років брат Владімір. Він вважає себе в усьому талановитим, тож із фахом поки не визначився (сміється. - Прим. авт.). Зараз відкрив у Бєлграді магазин з продажу косметики.
- Горане, розкажи про своє дитинство.
- З пелюшок не уявляв свого життя без футбольного м'яча. Біля ліжка зберігав бутси, форму ховав під подушку, чи не на перший день народження тато подарував новенький м'яч… Але уявити, що футбол стане моєю професією, звичайно, не міг. З батьками мешкав у передмісті Бєлграда, виступав за місцеву дитячу команду. Одного разу з'явилася нагода відіграти за спортивну школу "Црвени Звєзди". Мабуть, сподобався тренерам, адже вони запропонували продовжити навчання у школі уславленого клубу. 
- З якої прямий шлях до першої команди…
- Зіграти за улюблений клуб не судилося. У "Звєзді" змінився тренер, який привів чимало нових гравців. Я ж, проаналізувавши ситуацію, попросив відпустити мене до іншого бєлградського клубу - "Чукаричок". Спочатку грав у нападі, став із 14 м'ячами найкращим бомбардиром юніорської команди. За кілька років довелося пограти майже на всіх позиціях, був таким собі універсалом. Згодом команду очолив відомий тренер Ладица Попович, який запропонував мені місце центрального оборонця. Я погодився, і півтора року, до переходу в "Динамо", виступав на цій позиції. Вона стала моєю улюбленою, хоча про універсалізм на полі теж забувати не варто, особливо у київському "Динамо".
- Окрім футболу, були якісь захоплення?
- З дитинства мріяв стати архітектором. По закінченні восьми класів звичайної школи вступив до технікуму, де провчився ще чотири роки. З нього перейшов до університету на архітектурний факультет. Відвідував заняття лише чотири місяці - з вересня по грудень, а в січні уклав контракт з "Динамо". Але з дитячою мрією не розстаюся і до сьогодні. Подорожуючи, звертаю увагу в різних країнах на місцеву архітектуру, роблю замальовки будинків, площ, церков. Найбільше подобаються хмарочоси. Одного разу з національною збірною виїжджав до Сполучених Штатів на товариський матч з мексиканцями. Їхні будівлі - найвищі у світі, вражають своєї величчю. Мрію колись на батьківщині побудувати монументальну споруду.
"ТРЕНЕР? ЦЕ НЕ ДЛЯ МЕНЕ"
- Тож з професією по закінченні кар'єри гравця вже визначився?
- Планую отримати вищу освіту. Але над цим серйозно не задумуюся, адже мені ще немає 25 років. Робота тренера поки не приваблює, адже бачу, як мало часу залишається в "головних" на сім'ю, дітей. Інколи вони просто живуть на базі. Такий режим не для мене.
- Як вплинула на тебе війна в Югославії. Чи не була вона однією з причин від'їзду до України?
- Війна - найстрашніше, що може бути в житті. Завжди пам'ятатиму бомбардування американцями мого міста, схованки в катакомбах та інші жахи. Все це тривало майже півроку. Мій батько воював танкістом, деякі з друзів також одягли військову форму. Довелося б і мені брати автомат в руки, але завдяки переходу в "Чукарички" отримав відстрочку від армії до 28 років. До Києва приїхав по закінченні війни. Хоча й тоді ситуація залишалася напруженою.
- Підтримуєш зв'язки із спортсменами-співвітчизниками?
- А як же. Переглядаю матчі "Реал Сосьєдада" та ПСВ, де на провідних ролях мої друзі - Дарко Ковачевич та Матея Кежман. Радію успіхам не лише футболістів, яких доля розкидала по світу, але й тенісистки Єлени Докич, баскетболістів американського "Сокраменто Кінгз" - Владе Діваца та Предрага Стояковича. Такі вже ми, серби, - підтримуємо один одного, де б нам не доводилося виступати.
- У "Динамо" ти один із небагатьох іноземців, який вільно спілкується російською. Вивчити мову вирішив одразу?
- Я не розумію, як можна жити в країні більше року і не володіти її мовою. Життя від цього стає менш повноцінним. Якби я був президентом клубу, в контракті кожного гравця обумовив би пункт щодо обов'язкового вивчення мови. У бєлградській школі в мене був вибір - вивчати англійську чи російську. Я зупинився на першому варіанті. У Києві займався з учителькою, а згодом уже самостійно почав збагачувати лексикон. Нині дискомфорту в спілкуванні не відчуваю. Знання мови також є проявом поваги до людей, з якими я постійно спілкуюся. Можливо, найближчим часом візьмуся за вивчення української. 
- Розкажи про своїх друзів у "Динамо"?
- Приятелюю з Андрієм Гусиним. На зборах ми завше мешкаємо в одному номері, проводимо разом вільний час. Він, як і я, не полюбляє компанії, нічні клуби. Віддаємо перевагу затишній вечері чи прогулянці київськими парками. Взагалі, в мене гарні стосунки з будь-ким із динамівців. Після переїзду до Києва переважно спілкувався з іноземцями, але зараз, після подолання мовного бар'єру, коло товаришів суттєво розширилося. Минулого літа до "Динамо" перейшли хорвати Леко і Саблич. Знаючи не вельми дружні стосунки сербів і хорватів, багато хто пророкував ворожнечу між нами. Але хіба варто переносити конфлікти політиків на відносини між звичайними людьми. Зараз у мене з Йєрко та Гораном чудові стосунки.
Є чимало друзів, що не мають відношення до футболу. У Києві познайомився зі своїм колишнім співвітчизником Марко Кремичем (колишній баскетболіст, у середині 90-х виступав за київський ЦСКА. - Прим. авт.). Чудовий хлопець, дуже допоміг нам в Україні. Він буде моїм свідком на весіллі.
- Не з кожним із гравців-легіонерів до Києва приїжджає кохана дівчина. Марина погодилася одразу?
- Так, і цим вчинком приємно мене здивувала. У Бєлграді вона залишила навчання, роботу, довелося змінити життєвий устрій… І все це заради мене! Вважаю, зараз є мало дівчат, які згодні так вчинити. Її присутність у Києві мені дуже допомогла. Ми чудово почуваємося, а місто на берегах Дніпра стало для нас рідним.
- Марино, футболом захоплювалася з дитинства?
- У мене батько працював футбольним арбітром, тож футбол був присутній у нашому житті скільки себе пам'ятаю. Але на стадіон, до знайомства з Гораном, ходила лічені рази в компанії друзів, які були справжніми фанатами. Відколи ми з Гораном почали зустрічатися, я не пропустила жодної домашньої гри. В Сербії навіть їздила на гостьові матчі "Чукаричок". У "Динамо" дружин та подруг гравців у літак не беруть, тож обмежуюсь телевізійними трансляціями. Якось хотіла поїхати в одне з міст, де гратимуть кияни, але Горан заборонив, сказав що "там дуже погані дороги". А на домашні матчі, як кажуть у відомій приказці, піду за будь-якої погоди.
- Твоя присутність надихає Горана?
- Важко сказати, але йому подобається, коли я приходжу на стадіон. Під час гри він повністю зосереджений, усю увагу концентрує на футболі. А після фінального свистка завжди знайде мене на трибуні, привітає. Це вже стало своєрідною традицією.
- Він дуже переживає після невдалого матчу?
- Звичайно, це настрою не додає. Намагаюся в такі хвилини допомогти йому. Але він сам розуміє: чим швидше забуде про поразку, зосередившись на підготовці до наступного матчу, тим краще буде для нього і команди.
- Як сприйняла переїзд в Україну?
- Ми з Гораном два роки разом мешкали в Бєлграді й очікували, що запрошення від іноземного клубу може надійти в будь-який момент. Налаштовувала себе на теплі країни - Іспанію або Італію. Почувши про Україну, яка, вважала, знаходиться десь за Сибіром, подумала, що це черговий жарт Горана. Коли все з'ясувала, спочатку не повірила. Але розуміла, що в сильному клубі він зможе сповна розкрити свій талант та пограти в омріяній Лізі чемпіонів. У нього було чотири вигідні пропозиції, але його категоричне: "Я хочу грати лише в "Динамо" - не залишало мені жодного вибору.
- Київ зачарував своїми краєвидами?
- Не одразу. Перший раз я вирушила до України взимку. Таких низьких температур, як у вас, в Сербії майже не буває, тож цілими днями сиділа одна вдома. Дуже сумувала за батьками, друзями і Гораном, який на довгі тижні вирушав з "Динамо" на передсезонні збори. Через морози захворіла, нічого не їла, а лікарі "швидкої допомоги" стали моїми першими знайомими на українській землі.
Я зрозуміла, що кар'єру Горан пов'язує з новою командою, тож своє майбутнє я теж мала планувати з Києвом. Почала вивчати мову, записалася у фітнес-центр. Нині це місто стало для мене набагато ближчім.
- Часто відвідуєш Сербію?
- Майже кожного місяця. Січень-лютий, коли Горан з командою вирушає на підготовчі збори, переважно проводжу разом з батьками у Бєлграді. Взимку тут дуже холодно, важко змусити себе вийти з дому, проте влітку не втомлююсь зачаровуватися красою Києва. Зелені парки, алеї квітів постійно нагадують моє рідне місто. Уже тричі до нас приїздили батьки Горана. Вони також підтвердили схожість Києва та Бєлграда.
- Чим займалася на батьківщині?
- За фахом я візажист. Мала працювати в театрі чи на кіностудії, робити зачіски акторам. Робочий графік був би дещо схожий на Горана - багато гастролей містами, країнами, виїзди на зйомки. Тоді б ми з ним зовсім не бачились. Останні півроку до переїзду в Україну працювала у комп'ютерній фірмі.
- Не було бажання знайти роботу в Києві?
- Ідея не полишає мене з моменту прибуття до вашої країни. Але Горан проти цього, хоче, щоб я господарювала вдома, чекала на нього. Зараз, коли я практично оволоділа мовою, є бажання отримати вищу освіту. Але у вас період навчання триває не менше чотирьох років, а хто знає, куди нас з Гораном через цей час закине доля. Кар'єру гравця спрогнозувати дуже важко. Нам пропонували відкрити в Києві власну справу: кафе, магазин чи перукарню. Але знову виникають ті ж самі проблеми.
- У Києві знайшла подруг?
- Товаришую з дружиною Андрія Гусина - Христиною. Ми часто зустрічаємося сім'ями, проводимо вільний час. За характерами вони схожі на нас, полюбляють відпочивати в спокійній обстановці, вдома, на природі. Христина також є моїм дизайнером, допомагає визначитися зі стилем. Підтримую дружні стосунки з подругами майже всіх легіонерів "Динамо". Але в кожної з нас різний менталітет, погляди на життя, та й не всі ще володіють мовою. Без цього набагато важче знайти спільні інтереси. 
- Де з Гораном проводите вільний час?
- Переважно вдома. Частенько запрошуємо друзів чи ходимо до них у гості. Після тренувань він дуже втомлюється і, повечерявши, має гарно відпочити. Полюбляємо ходити до київських ресторанів. Деякі з них спеціалізуються на югославській кухні - там ми часті гості. Вулицями тепер майже не гуляємо, адже Горана кияни одразу впізнають і не дають проходу.
- Як відзначаєте свята?
- На Новий рік їздили до батьків. Усі інші - переважно в колі друзів. Горан завжди дотримується режиму. Одного разу, на мій день народження, запросили до ресторану компанію друзів, було дуже весело. Майже о десятій Горан подивився на годинник і сказав: "Годі, пішли додому", хоча я бачила, як йому хотілося залишитися. Ось такий він, зворотний бік медалі професії футболіста.
- Згадаєш, за яких обставин познайомилася з майбутнім чоловіком?
- Це було майже п'ять років тому. На день народження воротаря колишньої команди Горана я прийшла разом із подругами. Було дуже весело, ми багато жартували, а по закінченні підійшла до приятельки, яка спілкувалася в компанії Горана і сказала: "Пішли додому". Тоді він наблизився до мене і запитав: "Скільки тобі років?". На той час мені щойно виповнилося дев'ятнадцять, але я сказала на десять більше. Він не повірив і перепитав у товариша, який, зрозумівши жарт, підтвердив мої слова. Реакція Горана була миттєвою: "Ти дуже гарно виглядаєш". Наступного дня ми знову зустрілися. Після цього все почалося...
- Тобі було відомо про професію Горана?
- Ні, футболом до нашого знайомства майже не цікавилась. Сприйняла його вибір належним чином, адже бачила, що поза полем він себе вже не уявляє. Через щільний графік матчів ми бачились доволі рідко, але ці хвилини обов'язково проводили разом. Одного разу, на другий чи третій тиждень нашого знайомства, разом із друзями пішли відпочивати. У нас серед молоді прийнято загадувати, хто з ким одружиться. Горан вийшов першим і вказав на мене. Його вибір дещо приголомшив, адже не могла зрозуміти, це серйозно чи його черговий жарт.
Він постійно жартує. Зі мною, друзями, колегами... Навіть після стількох років знайомства, я інколи не можу зрозуміти: це правда чи розиграш. Вважала, що в Україні його гумор не зрозуміють, ображатимуться. Але сталося навпаки - весела вдача чоловіка багатьом припала до душі.
- Під вашими вікнами дівчата не чергують?
- Ми змінили район (сміється. - Прим.авт.), тепер стало спокійніше. Раніше, пам'ятаю, динамівські вболівальники та вболівальниці частенько очікували Горана біля під'їзду. Недавно ми на кілька днів вирушили до Москви. Там вештатися вулицями набагато спокійніше, але все ж знайшовся фанат, який виявився щирим прихильником київського "Динамо"...
Така вже його доля - бути гравцем уславленого клубу. До цього він ішов усе життя.
Дмитро ШАПОВАЛ, газета "Український футбол".
