Цей день – один із найбільш непростих з історії «Динамо». Восьмий рік поспіль 13 травня на Байкове кладовище Києва і до пам’ятника біля входу на стадіон «Динамо» йдуть люди. Різних національностей, поколінь, поглядів. Ідуть, щоб віддати шану пам’яті видатній людині – Валерію Лобановському. Серед них і президент «Динамо» Ігор Суркіс, який пліч-о-пліч працював із Лобановським п’ять років, разом створивши одну з найкращих команд у новітній історії футболу.
- Попрацювавши багато років з Валерієм Васильовичем, можу з упевненістю сказати, що поки мені не вдалося зустріти іншої такої людини, - згадує Ігор Михайлович. - Він пішов із життя, коли я був поряд із ним на матчі в Запоріжжі. Ми йому рекомендували не їхати на цю гру, але він не послухав, і ми його втратили. З тих пір минуло вісім років, але в моєму серці він назавжди, як і в серцях мільйонів уболівальників. Ми всі маємо про нього пам’ятати, адже, як відомо, без минулого немає майбутнього. За Валерія Васильовича говорять його досягнення. 35 років тому він виграв Кубок кубків, про який у той час команди з Радянського Союзу не могли навіть мріяти. Виявляється, за ту перемогу футболісти отримали по 260, чи 270 доларів. А сьогодні перемога у внутрішньому чемпіонаті країни оцінюється в нечувану суму, але навіть, незважаючи на це, футболісти не можуть його виграти.
Ось що значить Лобановський, який із його професійною внутрішньою мотивацією міг створювати великі команди. Такі прізвища, як Блохін, Буряк, Веремеєв, Онищенко, Колотов, пам’ятають і сьогодні. Це ж стосується й іншого покоління – Дем’яненка, Безсонова та інших, які також на слуху і мають авторитет у суспільстві, з ними рахуються. У цьому – заслуга Лобановського. Тому ми щороку збираємося і вшановуємо його пам’ять. А його сім’ї бажаю багато здоров’я. Ми, зі свого боку, допомагаємо їй як можемо, його близькі завжди з нами. Сьогоднішній день невеселий в історії «Динамо», але і його ми маємо пережити разом із нашими вболівальниками.
- У нинішній команді грають лише двоє вихованців Валерія Васильовича – Шовковський та Шевченко. Вони чимось відрізняються від тих, хто не застав Лобановського?
- Не сказав би, що їх лише двоє. Під керівництвом Валерія Васильовича також грав і Тіберіу Гіоане. Уся атмосфера – це також його спадщина, нею просочене все, починаючи від дитячо-юнацької школи і закінчуючи мною, президентом. Можливо, це не зовсім правильно, але я зробив усе, що мені рекомендував Валерій Васильович. І я не боюся говорити про це вголос. Радив він мені не змінювати курс, а йти тим напрямом, який він обрав і який приносив результат. Але, напевно, не знайшлося людей, які змогли б його підтримати, і мені, як президенту клубу, цей напрям довелося змінити. А в цьому випадку ніколи не варто очікувати швидких результатів. Як ви знаєте, я звернувся за допомогою до Юрія Павловича Сьоміна, він змінив стиль гри команди і давав результат. Валерій Георгійович Газзаєв почав змінювати цей стиль уже на свій розсуд. Йому потрібен час, а нам запастися терпінням і чекати.
- Як часто ви згадуєте Валерія Васильовича, в які моменти?
- Достатньо часто. Іноді з близькими друзями, які не мають відношення до клубу, ми їздимо на кладовище. Практично кожного тижня тримаю зв’язок із Аделаїдою Панкратівною. Нещодавно вона змусила нас похвилюватися, але, слава Богу, зараз із нами. Сім’я Валерія Васильовича – це близькі й рідні для мене люди, в їхньому будинку я був не сторонньою людиною.
- Про Валерія Лобановського казали як про людину дуже жорстку…
- Це була удавана жорсткість. Він був принциповою людиною, для нього не існувало дрібниць. А найголовніше – він чітко знав, чого хоче, а значить, завжди міг цього домогтися і йшов до своїх цілей різними методами. Іноді міг посварити, покарати, помилувати, чи просто промовчати. Такий підхід давав свої результати, адже перемогу в європейському кубку одного разу можна назвати випадковістю, двічі – це вже закономірність. Додайте сюди вихід до півфіналу Ліги чемпіонів у 1999-му році команди, яка на 80% складалася з українців.
Інформаційний відділ ФК «Динамо» (Київ)
