- Валерій Васильович був для мене не просто тренером київського «Динамо». Я можу назвати його близькою людиною, товаришем, – розповідає Ігор Михайлович.
- Таким він назавжди лишився в моїй пам’яті. Як і родина Лобановського, з якою я підтримую близькі стосунки. Часто телефоную Аделаїді Панкратівні (на фото зліва), вчора, наприклад, спілкувалися півтори години. У хороших дружніх стосунках я також із його донькою Світланою. Можна сказати, що ми товаришуємо родинами. Вони співчувають, коли у мене хворіють батьки, я допомагав, коли проблеми зі здоров’ям були в Аделаїди Панкратівни.
Не хотів би зараз говорити про якості Лобановського-тренера, адже вони всім відомі, а додаткові дивіденди від мене йому не потрібні. Єдине, що можу сказати, – за 10 років, які минули з дня його смерті, ми не змогли знайти рівноцінної заміни для київського «Динамо». Валерій Васильович зажди буде в моїй пам’яті, я приходжу на цвинтар не лише у дні річниць, які вважаю офіційною подією, але й у звичайні дні. Часто сиджу та згадую всі приємні моменти, які буди пов’язані з ним.
- Чи є у Вас відчуття, що протягом цього часу відкрилися нові грані його генія?
- У футболі він випереджав час. Те, що зараз показують європейські команди, він демонстрував зі збірною СРСР на чемпіонаті Європи в 1988-му році. У своїй професії він був величним. У нього не було дрібниць, він віддавався футболу з ранку й до пізнього вечора, бо просто не міг інакше, адже він був у нього в душі. Нам лишається лише пам’ятати, що був такий великий тренер, який усе життя присвятив київському «Динамо», і шкодувати, що він так рано залишив нас. Немає сенсу намагатися наслідувати його. Потрібно йти вперед. Ті, хто намагаються його копіювати, не знають, що б він робив зараз, якби був живий. Мені здається, що він і зараз би випереджав час, адже він віддавав усього себе футболу, навіть на шкоду багатьом іншим життєвим речам.
- Він був максималістом у будь-якій справі, за яку брався?
- Для нього у футболі не було дрібниць. У кожному турнірі, офіційному чи товариському, він ставив перед командою завдання перемогти. Мабуть, саме тому він міг створювати великі команди.
- Який найяскравіший момент Ви можете згадати у ваших стосунках із Лобановським?
- Коли він під час матчу посадив мене на лаву запасних. Унікальна подія, навіть люди, які знали його багато років, не могли подумати, що людину не з тренерського цеху, а з керівництва, можна посадити на лаву запасних і в усьому їй довіряти.
- Як, на Ваш погляд, Валерій Васильович поставився би до наших реалій?
- Гадаю, йому було б приємно бачити, які стадіони збудували в Україні – «Олімпійський», «Донбас-Арена», «Металіст» у Харкові, «Арена-Львів». А ще більшу радість викликало би у нього те, що менш ніж за місяць ми приймемо Євро-2012. Мабуть, цим можна пишатися. Сподіваюся, він це бачить.
- Напевно, Валерій Лобановський хотів, щоб футбол об’єднував?
- Звісно, це ж спорт. Але конкуренція має бути чесною, а не такою, як у нас іноді буває.
Інформаційний відділ ФК «Динамо» Київ
