Хтось скаже, що минуло вже більше, ніж півстоліття. А ви знайте, що 55 – це не вік. Це лише дві цифри, яким буде радий будь-який учень. Ваші роки, віддані клубу, кожен уболівальник оцінить на «п'ятірку»! Так нехай же й подальше Ваше життя буде лише на «5»!
Тепер же разом із ювіляром згадаємо знакові моменти його долі.
Генетика не підкачала
- Щось, мабуть, було закладено в мені генетично – від тата з мамою. Батько, професійний водій, загинув, коли мені було 16 років. Мати працювала на ткацькій фабриці. Сестер та братів у мене не було. Коли тата не стало, все, звичайно ж, могло скластися й по-іншому: друзі-товариші навколо, а там – алкоголь, наркота... Чесно скажу: мене врятував футбол. Він змушував від багато чого відмовлятися, адже фізичні навантаження були пристойними. По дискотеках та інших гулянках не походиш...
Уроки Лобановського
- «Люби не себе у футболі, а футбол у собі». Цей вислів Лобановського став для мене законом, тому зіркова хвороба мені не загрожувала. Саме в «Динамо» я зрозумів: тренер – це насамперед Особистість. Таким був Лобановський. Він відчував кожного гравця, був психологом, знав їхні сильні та слабкі якості. Він багато вимагав, дуже суворо питав за зриви, але разом із тим багато робив для своїх підопічних. Якщо бійцівські якості я виробив у собі з дитинства, то футболіста-бійця виліпив із мене Валерій Лобановський.
Найприємніше
- Мої найкращі голи? Напевно, це два забитих м'ячі (один із яких став двохтисячним у чемпіонатах СРСР для «Динамо» – прим.ред) у ворота «Спартака» в 1985 році, коли «Динамо» виграло з рахунком 2:0. Напевно, саме вони дали мені путівку в життя. А найприємніше загалом – це те, що я грав у такому клубі, знаменитому на весь світ!
Ще раз вітаємо зі знаменною датою! Бажаємо справжньої дружби, сімейного тепла та простого людського щастя! Легкого життєвого шляху! З ювілеєм!
ФК «Динамо» (Київ)
