Для всіх, хто хоч трохи цікавиться футболом, ця новина стала несподіванкою. Після завершення осінньої частини футбольного сезону футболіст київського «Динамо» Владислав Ващук опинився в таборі московської команди «Спартак». Це виявилося сюрпризом не тільки для уболівальників, а й для керівників київського клубу, з яким у Ващука є чинний контракт. Майже детективна історія триває вже другий місяць.
Футболіст, якого влітку 2002 року було обрано капітаном «Динамо», стверджує, що його контракт з клубом закінчився. Клуб же наполягає на тому, що контракт таки існує, тому грати за будь-яку іншу команду чи в Україні чи за кордоном Ващук не має права, отже «Спартак» має заплатити київському «Динамо» за перехід футболіста згідно із правилами ФІФА.
Останніми новинами скандалу стало звернення Владислава Ващука до прокуратури із заявою про те, що його підпис на контракті з «Динамо» фальсифікований, після чого графологічна експертиза підтвердила, що підпис на наданому Професіональною футбольною лігою України контракті Ващука з «Динамо» належить футболісту. Президент Федерації футболу України Григорій Суркіс заявив, знаходячись у Москві, що не хотів би дискваліфікації гравця, який, можливо, заплутався у своїх справах.
Скандал навколо футболіста «Динамо» і став приводом для написання статті, в якій робиться спроба оцінити вчинок Владислава Ващука не тільки зі спортивного чи юридичного погляду.
Гравцям київського «Динамо» 1975 року народження повезло. Все склалося найкращим чином, як у лотереї, коли співпали всі номери. Ці хлопці народилися і виросли в умовах стабільного радянського соціалізму, отримали безкоштовну освіту, в тому числі і футбольну. Можливо, вони не напилися у дитинстві кока-коли, не наїлися гамбургерів і не надивилися діснеєвських мультиків. Навряд чи хто з них про це зараз жалкує. Тому що все інше було як у казці.
Їм не треба було висиджувати встановлене у дублі «Динамо» — дубль скасували, а покоління динамівських зірок кінця вісімдесятих роз’їхалося по світу в пошуках заробітку подалі від вітчизняної бідності і нестабільності. Шлях до основного складу «Динамо» був вільний.
Потрапивши в команду 19-річними юнаками, вони дуже швидко отримали все те, за чим старші виїхали за кілька років перед цим за кордон. Їм не треба було «пробивати» квартирне питання, домагатися права купити автомобіль без черги, привозити рідним із закордонних поїздок якісний одяг і побутову техніку, економлячи заради цього на преміальних і принижуючись перед митниками.
З 1993 року в «Динамо» стали робити все, щоб гравці мали те ж або майже те ж, що і в західних клубах. Інші українські клуби почали приходити до цього через роки. А юні динамівці легко громили у слабенькому тоді українському чемпіонаті виснажених внутрішніми негараздами суперників, зберігаючи сили для матчів Ліги чемпіонів і збірної країни.
Потім їм повезло ще раз. У «Динамо» повернувся Валерій Лобановський. З ним Шевченко, Шовковський, Дмитрулін, Ващук, Федоров стали основою того «Динамо», яке увірвалося в європейську еліту і за два роки примусило зважати на себе всіх без винятку футбольних «грандів». Перевдягнувшись у майки збірної України, ці ж хлопці двічі зупинилися за крок до європейського і світового футбольних фіналів, пропустивши вперед у відбіркових групах лише чемпіонів Європи німців і чемпіонів світу французів.
Життя молодих динамівських зірок полегшувало в ті роки й те, що розвалена на початку дев’яностих система підготовки футболістів не давала нових поколінь потенційних зірок, хлопців ніхто не «підпирав» знизу. Був лише один шлях — уперед і вгору! Їм не треба було прагнути на Захід по матеріальні блага, в «Динамо» вони мали практично те ж саме. За кордон був сенс їхати тільки заради спортивного зростання, заради гри у найсильніших лігах Європи. Ніхто в «Динамо» не перешкоджав від’їзду Андрія Шевченка і Кахи Каладзе до «Мілана», Сергія Реброва до «Тоттенхема», Олега Лужного до «Арсеналу», Юрія Максимова до «Вердера», Сергія Серебренникова до «Брюгге». Клуб отримував грошову компенсацію відповідно до рівня гравця, гравець отримував шанс спробувати себе у нових умовах.
Внаслідок багатьох причин «золоте покоління» динамівців 75-го року народження залишилося незатребуваним кращими клубами Європи. Хлопці продовжували вірно служити рідному клубу, який вибачав помилки, давав можливість знову і знову повертатися до гри після травм, вирішував усі побутові і матеріальні питання на найвищому для нашої країни рівні.
Чи було у них розуміння того, що їхні особисті таланти і здібності були лише невеликими і далеко не головними складовими у футбольній кар’єрі і матеріальному благополуччі?
Все хороше коли-небудь закінчується. До команди приходять нові честолюбні гравці, які прагнуть завоювати місце у складі, не обходиться і без травм, особливо коли сам не завжди виконуєш рекомендації лікарів і порушуєш суворий режим. Виявляється, що і без тебе команда може перемагати, а право вийти на поле треба кожного разу завойовувати нелегкою працею і робити це з кожним днем все складніше. А саме у такому віці, десь після двадцяти семи років, вичерпується природний ресурс організму, відновлюватися після навантажень стає все складніше. Але натомість, щоправда, до футболістів приходить зрілість, яка давно вже прийшла до їхніх однолітків, котрим не пощастило стати футболістами «Динамо». Ті набагато раніше зрозуміли ціну грошам, нелегкою працею заробляючи у багато разів менше того, до чого звикли «золоті» динамівські хлопці. Приходячи після роботи на стадіон, прості трудівники підтримують свою команду, вірячи, що услід за «Динамо» всі ми потроху наздоженемо, а може і переженемо стабільну і забезпечену Європу.
Сьогодні у «Динамо» скандал. З команди, говорячи прямо, втік її капітан — Владислав Ващук. Не вважаючи за потрібне сказати хоч би слово своїм уболівальникам, пояснити свою поведінку журналістам, ведучи «свою гру» за спиною керівництва клубу. І спокусившись обіцянками отримати більше, вмить забув той клуб, якому зобов’язаний своїм футбольними успіхами і матеріальним благополуччям.
Протверезіння прийде швидко. Перед очима приклад колишнього київського армійця Едуарда Цихмейструка, який також повірив свого часу обіцянкам московського «Спартака» і заявляв, що не має контракту з київським ЦСКА. У результаті футболіст отримав півроку дискваліфікації, а «Спартак» вимушений був за нього заплатити. Після чого навесні минулого року Цихмейструку сказали, що він московському клубу вже не потрібен. Сьогодні колишній гравець збірної України і нова зірка «Спартака» щосили прагне сподобатися керівникам донецького «Металурга», щоб продовжити свою футбольну кар’єру. Можна пригадати ще не одного колишнього футболіста, викинутого як «відпрацьований матеріал».
Очевидно інше — жоден український футболіст, що подався до Росії сумнівним шляхом, не став там ні національним героєм, ні зіркою. Так було ще з часів виходу українців до «Спартака» на початку дев’яностих, коли гравці з готовністю ставали «росіянами», спокушені перспективами «великих перемог». І що в результаті виграли Юран, Нікіфоров, Цимбалар, Онопко, Тернавський та інші?
Виправдовує їх лише те, що часи тоді були інші, ніхто напевно не знав, що таке контракт, трансфер, компенсація. Тепер ми начебто вже цивілізовані країни. І в Україні, і в Росії створено професійні ліги, діючі за регламентом ФІФА та УЄФА в рамках національних асоціацій. Футболістів на колишніх радянських просторах вже давно не крадуть, гравці вже давно не тікають з команд. Все регламентовано відповідно до міжнародних норм.
Але чи можна регламентувати совість? Чи підкориться букві закону прагнення отримати від футболу побільше, що застеляє очі і не дає побачити очевидне?
І так зрозуміло, що з Ващуком помилилися. Помилилися не стільки керівники ФК «Динамо», скільки всі уболівальники. Не можна жити наполовину в минулому, наполовину в сьогоденні. Якщо професійний футболіст захищає честь найулюбленішої українцями команди, уболівальники мають право знати про нього все, від терміну контракту і розміру преміальних до сімейного стану і стану здоров’я. І нехай нам не здається, що це дуже жорстко, що це не по-нашому. Не даремно ж законодавством вводяться шлюбні контракти. Кохання коханням, а закон законом. Щоб уже дорослий син не сказав коли-небудь: «Я тобі нічого не винен, тату». Щоб футболіст, який отримував від клубу все, чого бажав, не міг голослівно звинувачувати вчорашніх благодійників у здійсненні підлогу.
Після того, як графологічна експертиза підтвердила автентичність підпису Ващука на контракті з «Динамо», колишній капітан зважився поспілкуватися з уболівальниками, але тільки в Інтернеті:
— Річ у тім, що я поясню всю ситуацію загалом — «новий» контракт, він навіть у цій ситуації не грає ролі. Чому? Тому що після закінчення контракту 1995 року я 17 грудня написав заяву про те, що я хочу піти, оскільки контракт закінчився. І те ж саме я встиг зробити за «новим» контрактом.
— Так навіщо ж було говорити, що ти жодних нових контрактів не підписував, якщо зараз ти стверджуєш, що підписав та анулював листом свій новий контракт?
— Я це зробив про всяк випадок, щоб до мене потім не було претензій.
— То ти підписував контракт з «Динамо» чи ні?
— Повторюю, жодного нового контракту з «Динамо» я не підписував.
(Дослівна цитата, онлайн- конференція на сайті www.vaschuk.com.ua 24 січня 2003 року.)
Ось така плутанина замість аргументів пропонується уболівальникам, причому прямого спілкування з пресою і шанувальниками «Динамо» Владислав наполегливо уникає вже більше двох місяців.
Тепер президент «Динамо» Ігор Суркіс дмухатиме на воду, перестраховуючись і переукладаючи контракти з футболістами, якщо в тих контрактах є хоч один пункт, який допускає різні тлумачення. Але хто поверне назад втрачену довіру людей, вимушених замість контрольних матчів і турнірів «Динамо» стежити за тяжбою між клубом і його гравцем?
А може, так думати старомодно? Може, скандал з Ващуком буде лише додатковою рекламою і київському «Динамо», і московському «Спартаку»? Навряд чи.
У футболі споконвіку правоту прийнято доводити на футбольному полі. Саме гра, саме результат уже найближчим часом розсудять, хто був правий. Не може перемагати команда, в якій або навколо якої посіяно зерно обману. Перше ж серйозне турнірне випробування дасть оцінку її справжній силі. Скептики будуть осоромлені, тих, хто вірить — винагороджено. Такі закони великого футболу, в якому немає місця шулерським прийомам, а здобутих нечесним шляхом перемог або «відданих» ігор потім соромляться наступні покоління. Перегорнемо сторінку, залишимо прокурорам і чиновникам підтверджувати або спростовувати. Уже прийшло нове покоління київських динамівців. Їм, можливо, не так повезло, як поколінню Ващука, зате досягнути вони можуть набагато більшого. Без ігор поза полем.
Газета "ДЕНЬ"
МИКОЛА НЕСЕНЮК
