У 1965 році він перейшов у стан «біло-синіх» із донецького «Шахтаря» і, зробивши собі ім'я в «Динамо», про цей крок ніколи не шкодував.
Коли головний тренер «Динамо Київ» Віктор Маслов не знайшов спільної мови зі своїм гравцем Валерієм Лобановським у питанні, якою має бути гра лівого крайнього нападника, то перспектива, як завжди в подібних випадках, зрозуміла: хтось із них має залишити команду.
Зазвичай відпускають футболіста. Так і сталося. І тут трапилось різне розуміння ситуації між київськими вболівальниками і наставником команди. Публіка була здивована відїздом із «Динамо» свого улюбленця, а Маслова займали зовсім інші думки - кого поставити на лівий фланг. І такого футболіста він знайшов у донецькому «Шахтарі» - Віталія Хмельницького. Тренер відмінно розумів, що він дуже ускладнює собі завдання, тому що вже бачив у перспективі те, чого ніхто собі уявити не міг. У нього будуть грати не чотири, як модно було бачити в ті роки згідно «бразильської» схеми, а всього два форварди. Двох - Бібу і Серебряннікова - він ще перед початком того «революційного» в тактиці «Динамо» 1965-року твердо вирішив відтягнути назад - у півзахист, але з умовою постійного підключення до атак. Спочатку і вболівальники, і фахівці не сприйняли таку «революцію», і лише півтора роки потому, коли таку ж побудову продемонстрували англійці, ставши чемпіонами світу 1966 року, «багнети були встромлені у землю» проти новацій Маслова.
Імпровізатор
Але придумати схему у голові, а потім накреслити її на папері, це, нехай, і новинка, але, по суті, лише дуже мала частка задуму. Необхідно відібрати і підібрати один до одного виконавців, здатних на полі ефективно реалізувати нові ідеї. І таким виконавцями стали Хмельницький, Бишовець і Пузач. Чому троє, коли річ іде про двох форвардів? Причин декілька. Одна з них - схильність Анатолія Бишовця до травм. Через це Хмельницькому доводилося грати в першій лінії атаки і з одним, і з іншим партнером. Але навіть коли Бишовець і Пузач разом були на полі, Маслов не садив Хмельницького на лаву запасних, просто ставив перед ним іншу задачу - використовувати свої найкращі якості гравця, щоб допомагати цим центральним форвардам, і самому намагатися якомога більше забити голів. Які саме риси були притаманні лівому форварду Віталію Хмельницькому? Висока стартова швидкість, високий рівень техніки - в запасі у Віталія було багато фінтів, які ставили у безвихідь його опікунів. І не тільки опікунів, він зізнається, що сам не планував, як він зіграє в наступну мить, повністю покладався на свою здатність імпровізувати. Він багато забивав м'ячів ударом головою, але часто по-своєму. Будучи чудово координованим, він умів забивати головою, як мало хто - ударом по м'ячу, що низько летить, в стрибку «рибкою». Парадокс полягав ще в тому, що біля лівого краю Хмельницького «робочою» ногою була права.
Його досягнення у «Динамо» значні. Зігравши за «біло-синіх» 217 матчів (всього - 289) він забив 54 м'ячі (всього - 62). Чотириразовий чемпіон СРСР, дворазовий срібний призер, володар Кубка СРСР. У єврокубкових турнірах захищав кольори клубу в 10 матчах, забив 4 м'ячі. 20 разів одягав футболку збірної Радянського Союзу і забив 7 м'ячів, учасник чемпіонату світу 1970 року та відбіркових матчів ЧС-66 і чемпіонату Європи 1972 року. Шість сезонів включався до списків «33-х кращих».
У Віталія були і є свої погляди на футбол. Зокрема, на гру флангових форвардів. Замінивши Лобановського на лівому краю нападу саме як більш універсальний футболіст, Хмельницький дещо скептично оцінює загальну універсалізацію. Він вважає, що далеко не всякий захисник або півзахисник, стрімко висунувшись ближче до кутового прапорця, що біля воріт суперника, зіграє на такому ж рівні, як «класичний крайок». У флангового форварда є своя специфіка. Йому необхідні навики удару м'яча під кутом, спеціальної обводки, вміння «замкнути штангу», і не тільки вміння, але, що ще важливіше - інтуїція, в який момент це принесе користь.
Тренер за покликанням
Кар'єру гравця Віталій Григорович завершив досить рано - в 29 років через травму. Хоча фахівці того часу вважали, що якраз Хмельницький «вмів вчасно забирати ноги від захисників-костоломів на відміну від того ж Бишовця». У нього навіть був своєрідний рекорд: у своєму першому сезоні гри за «Динамо», команда «заробила» на грубощі суперників на ньому 9(!) пенальті.
Іншою його рисою вважалося: хто-хто, а Хміль не реагує на грубощі на його адресу. У більшості випадків так воно і бувало, але в сезоні 1967-го року його «прорвало», і в результаті - три червоні картки за короткий термін. Здається, більше Віталія і не видаляли.
Закінчивши грати, Хмельницький прийняв скромний черкаський «Граніт», з яким завоював «золото» чемпіонату УРСР. Дивуватися тут нічому. Команди Вищої ліги грали в першості СРСР, а не своїх союзних республік. Потім він поїхав вчитися до Москви в ВШТ (Вищу школу тренерів), де його однокурсниками були Віктор Прокопенко, Павло Садирін, Володимир Федотов. Після ВШТ два роки попрацював у «Кривбасі». І тільки потім відчув, що його тренерська доля - це підготовка юних футболістів.
Довгі роки працював у київському спортінтернаті, а в дитячій школі «Динамо» трудиться й досі. Серед його вихованців Ілля Цимбалар, Сергій Заєць, Юрій Дмитрулін, пізніше - Володимир Лисенко, Микола Морозюк, воротарі Денис Бойко, Роман Загладько, Вадим Деонас.
Не сказати про Хмельницького як людину, обмежившись лише розповіддю про нього як про професіонала, значить, нічого не сказати. Віталія Григоровича завжди відрізняли доброта, відданість не лише команді, але й близьким і друзям, безвідмовність, якщо треба прийти на допомогу. Але за всю історію «Динамо» він, напевно, один з найяскравіших жартівників і балагурів. Тому ніхто його не називав повністю за прізвищем, а завжди - Хмелем. Хмеля відрізняє не тільки вміння підколоти інших, а й самоіронія. Одного разу команда їхала в автобусі на стадіон перед дуже важливим матчем. Напруга в салоні була відчутна. Хтось із хлопців поруч, щоб відволіктися від хвилювання, вирішував кросворд, і не міг вгадати назву морського птаха з дев'яти букв. Хміль здогадався, що це «альбатрос», але спеціально голосно і протяжно крикнув: «ч-ч-ч-а-й-к-к-к-а!». Всі футболісти на нього накинулися: «Де ти бачив у слові «чайка» дев'ять літер? Він їм вагомо відповів: «Все правильно, я ж заїкаюся. Ось у мене в цьому слові дев'ять літер». Напругу гравців перед матчем було знято миттєво.
