Через труднощі до справжньої майстерності
Журналісти часто пишуть, що першим тренером малого Льосика був Анатолій Федорович Бишовець. Це не так. До динамівської школи його прийняв Євген Петрович Котельніков – заслужений тренер України, який і досі працює на розвиток клубу та всього українського футболу. Тренер набрав хлопців 1962 року народження, серед яких, завдяки своїм здібностям, опинився й малий Льосик. Малий тому, що був на рік молодший. А в дитячому віці один рік – це ціла прірва. Лише наступного року Бишовець, який через травми завершив кар’єру футболіста, почав тренерську роботу. І тоді – саме до роботи з дітьми. От у цьому дитячому футболі Михайличенко, за його власним зізнанням, і займався у Бишовця з 10 до 17 років. От що написав сам Бишовець про юного Льосика: «Під час відбору дітей потрібно визначити, за рахунок чого футболіст зможе грати, та чи схильний він до навчання. Потім я зрозумів, що найкраща якість Михайличенка – ігрова хитрість. У дитинстві йому було не дуже цікаво просто бити по м’ячу або виконувати передачу. Він сам ускладнював фінти. Олексій не володів особливою швидкістю, він мав перегравати суперника за допомогою нестандартного мислення. У київській школі «Динамо» його можна назвати «гидким каченям» із казки Андерсена. Певні недоліки він компенсував роботою із м’ячем. Неймовірна здатність навчатися допомогла Олексію стати універсальним футболістом. Йому було непросто привчити себе грати в підкатах, звикнути до ігрової дисципліни. Це завжди складно для гравців, які ще розвиваються. А вміння поводитися із м’ячем залишилося у нього до кінця кар’єри».
Довгий шлях до основи
До дорослої команди рідного клубу Михайличенко потрапив у 1981 році, коли йому було 18. Хоч тренерський штаб і підпускав молодого футболіста до основного складу (про це свідчать золоті медалі 1985 та 1986 років), але повноцінним гравцем «першого ряду» Лобановський побачив його лише за шість довгих сезонів. Причина проста – у тій «команді-зірці» 80-х років конкуренція була на такому високому рівні, про яку зараз можна лише мріяти. Чи легко було терпіти Олексію? Ми можемо лише здогадуватися, але від спокуси перейти до московського клубу він ніколи не страждав. Він сподівався й вірив, що зможе проявити себе в рідній команді. Так і сталося. Тричі Михайличенко ставав чемпіоном СРСР, стільки ж разів здіймав над головою Кубок Союзу, двічі вигравав срібло. Його найзірковіший сезон – 1988 року, коли він у складі збірної СРСР під керівництвом Лобановського став віце-чемпіоном Європи, а незабаром у Сеулі також олімпійським чемпіоном. І не просто чемпіоном, а капітаном олімпійської команди. У тому ж сезоні його визнали найкращим футболістом «однієї шостої планети». Олексія було номіновано й на «Золотий м’яч» того року. За підсумками опитування він посів почесне четверте місце, поступившись лише видатному голандському тріо: Гулліту, Райкаарду, ван Бастену. Із 1988 до 1990 року Олексій постійно очолював список «33-х найкращих».
Принципи – це принципи
Його запросили до найкращого на той час чемпіонату на континенті та у світі – до італійського. І там у 1991 році Олексій стає чемпіоном. У складі зухвалої«Сампдорії». Зухвалої, тому що до трійки «смугастих» грандів Кальчо вона ніколи не входила. Там, у Генуї, була славетна компанія на чолі з тренером Вуядином Бошковим: італійці Манчині, Віаллі, Верховод, Пальюка, Доссена, Ломбардо, словенець Катанець, бразилець Серезо. Бишовець згадує, як у якості головного тренера збірної СРСР спостерігав одного разу за грою Михайличенка в Генуї проти «Інтера». Олексій пробив метрів із сорока, й уся оборона міланців виявилася не готовою до цього. Президент «Сампдорії» Мантовані, який сидів поряд із Анатолієм Федоровичем, тихо прокоментував: «Є речі, які може зробити лише він…»
Але в Італії Олексій не затримався. Як у старому анекдоті: «Скрізь інтриги…» Він переходить до «Глазго Рейнджерс». Там він не лише стає п’ятиразовим чемпіоном протягом п’ятьох сезонів та тричі виграє Кубок Шотландії, але й пізнає принципово інший британський футбол. Тоді, на початку 90-х, український незалежний футбол робив свої перші кроки. Збірна України не подолала відбіркова стадію на чемпіонат світу. Але туди потрапила збірна Росії. Тож, кілька відомих українських футболістів змінили паспорти, щоб грати на світовій першості в США. Ніхто не має права їх судити – футбольне життя коротке, а іншої такої нагоди могло вже й не бути. Єдиним, хто відмовився від такої пропозиції, був Олексій. Хоч він й у 1990 році через травму плеча пропустив Мундіаль. Але для нього принципи – це принципи.
Із Лобановським до останнього дня
Завершив футбольну кар’єру Михайличенко у Глазго, в 1996 році, коли йому було 33. Коли він повернувся до Києва, наставником «Динамо» знову був Лобановський, який запросив його до свого тренерського штабу. Поряд на лаві запасних вони були до останнього трагічного матчу Васильовича в Запоріжжі у травні 2002 року. Саме Михайличенка призначили наступником Метра. Він тренував «Динамо» в 2002-2004 роках. Тренував успішно, вигравши два комплекти золотих медалей та Кубок. Але, як відомо, тренерська лава, ніби пательня в пеклі. Після першої серйозної невдачі всі забувають про попередні досягнення. Такою невдачею в «Динамо» для Олексія Олександровича став домашній матч останнього раунду кваліфікації Ліги чемпіонів проти турецького «Трабзонспору». Тоді кияни грали у груповому турнірі Ліги чемпіонів майже кожного сезону. Тому після поразки в Києві від турків 1:2 тренер сам подав у відставку.
У 2005-2008 роках він уже тренує молодіжну збірну України. Усі ми, особливо зараз перед Євро, згадуємо 2006 рік, як найуспішніший для нашої національної збірної під керівництвом Олега Блохіна на чемпіонаті світу в Німеччині. Це вірно. Але було б несправедливо не відзначити цей рік, як рік, коли українська молодіжка під керівництвом Михайличенка виборола звання віце-чемпіонів Європи. І ті «молоді» сьогодні є повноправними гравцями національної команди.
У 2008 році Федерація футболу країни підвищує Олексія Олександровича й він стає головним тренером національної збірної. Будемо чесними, далеко не всі вірили в шанси українців вийти із групи, враховуючи таких «монстрів», як англійці на чолі з Фабіо Капелло та хорвати на чолі зі Славеном Біличем. Але команда Михайличенка, вигравши у відбірковому циклі шість матчів, зігравши внічию у трьох, та програвши лише одного разу, обійшла балканців на одне очко й укотре потрапила до плей-офф. У стикових матчах її суперником була Греція. Зігравши внічию в Афінах 0:0, ми всі покладали надії на матч у Донецьку. Результат зустрічі на «Донбас Арені» був неочікуваним, безглуздим та прикрим. Пропустивши м’яча на 31-й хвилині, українці так і не спрмоглися переламати сюжет гри. Південна Африка залишилася в наших мріях не лише повторити успіх Мундіалю в Німеччині, а й піднятися в турнірній таблиці. Виконком Федерації прийняв відставку Михайличенка, хоч таке рішення й не зовсім справедливе, адже він програв лише два матчі.
Зараз Олексій Олександрович спортивний директор рідного «Динамо», клубу, в якому він назавжди свій.
Інформаційний відділ ФК «Динамо» Київ
