В історії радянського футболу найвідомішим «хитруном» вважався видатний форвард московського «Динамо» ще довоєнних років, а потім – один із найіменитіших радянських тренерів Михайло Якушин. Яких тільки хитрощів не вигадував суперникам «Хитрий Міхей» – ось так лунало його прізвисько. Із середини 50-х і до початку 70-х років слава «найкращого обманщика» захиста суперників на полі закріпилася за «Хитрим Мішею» – саме Мішею, а не Михайлом, як люблячи і сьогодні кличуть великого форварда Михайла Месхі, якого вважають «своїм» далеко за межами його рідної Грузії.
А от між ними у часі слава хитруна на полі «всесоюзного масштабу» досягла київського динамівця Михайла Комана. Чим найбільше запам’яталася його манера гри? Звичайно, технікою, маневреністю, працездатністю. Але такі якості були в багатьох. А унікальність, без перебільшення, футбольного почерку Комана пояснювалася двома компонентами, які самі по собі «штучний товар». Це рідкісне відчуття гольової позиції, тобто вміння опинитися в потрібному місці й у потрібну секунду, щоб прийняти від партнерів гольовий пас, і при цьому так несподівано для оборонців іншої команди, що вони завжди в підсумку залишалися безпорадними. І не лише – гольову передачу від партнерів. Якби велася статистика, хто більше всіх забив голів на добиванні після того, як воротарі відбивали перший удар, то тут Коману, ймовірно, не було б рівних до наших днів. На те, що голкіпер за мить не візьме м’яча намертво, а буде змушений його відбивати, й куди саме, у нього був нюх хижака.
Але Коман ніколи не був «жадобою», щоб лише самому забивати м’ячі. Якраз другою його унікальною рисою гравця було вміння відчути партнера, щоб віддати тому результативну передачу. Особливо ефективно це виходило у Комана у зв’язці з Войновим. Коман, неодноразово й не двічі «намотає» двох-трьох захисників і вже мало не з меж штрафного майданчика несподівано для всіх відкине м’яча далеко назад під «робочу» праву ногу Войнова. А влучні й потужні удари того до нижніх кутів воріт – це був жах для воротарів.
Коман – один із найяскравіших представників першої «закарпатської» плеяди футболістів, які освіжили кров «Динамо» наприкінці 40-х років. Лавер, Фабіян, Тофт, Михалина, Юст, Сегнетовський. Уже пізніше лави закарпатців у лавах «біло-синіх» поповнять Турянчик, Сабо, Гаваші, Медвідь, Решко. Їх часто називали «угорцями», тому що справді значна частина цих гравців із цього багатонаціонального краю якраз і були мадярами. Часто помилково угорцем називали й Комана. Але він не угорець, а словак. Тому його формально правильно називати не Михайло, а Міхал. Саме в дитинстві Міхал і починав грати у словацькій команді рідного Виноградова.
На питання, чому така велика частка у футболі післявоєнних часів, перш за все, у київському «Динамо» саме закарпатців, у Комана своя версія відповіді: війна! Війна, вважає він, двічі жорстоко прокотилася Україною. І молоді футбольні таланти або загинули на фронті, або були виснаженими. А їхні тихі й затишні закарпатські містечка та села безжалісність війни оминула боком. І це юне покоління з ранку до вечора грало у футбол. Причому, дещо інший футбол, ніж у нас. Більш звичний до технічних традицій довоєнного угорського, австрійського, чехословацького. Коман сам грав не лише у словацьких юнацьких командах Закарпаття, а й в угорських, в українських.
Його досягнення у складі київського «Динамо» з 1949-го до 1959-й роки можуть сьогодні комусь здатися скромними: «лише» один Кубок СРСР у 1954-му році, лише одне срібло у 1952-му році, він залучався «лише» до другої збірної СРСР. Але це як подивитися! Не просто один Кубок, а саме найперший Кубок в історії «Динамо», і срібло для записного середняка турнірної таблиці того часу – теж звитяга.
У 1959-му у віці 31 року Коман завершує кар’єру футболіста, але залишається в «Динамо» до цих часів. Багато років віддані тренерській роботі. Коман ніколи не прагнув бути найпершим, хоча навесні 1973-го й восени 1976-го років йому доводилося бути й головним тренером «Динамо». Його влаштовувала робота пересічного члена тренерського штабу, а, головне, його робота влаштовувала багатьох головних тренерів «Динамо». Таких знаменитих і таких різних за характером: В’ячеслава Соловйова, Віктора Маслова, Валерія Лобановського.
Звичайно, розумнй на полі, Коман міг вибудовувати й тактичні схеми, й визначити місце кожному футболісту, й навіть показати на тренуванні технічні прийоми на доволі пристойному рівні. Але його «коником» як тренера була саме психологічна та виховна робота. Тому в радянські часи Коман довгі роки обіймав таку специфічну посаду, як начальник команди «Динамо Київ», а вже зовсім нещодавно керував наймолодшими – «Динамо-3». Лише один перелік імен його вихованців зайняв би не одну сторінку.
Михайле Михайловичу, дай Боже Вам здоров’я!
