Нестримний капітан. День пам'яті Віктора Колотова

Нестримний капітан. День пам'яті Віктора Колотова

Рівно 22 роки тому пішов із життя знаменитий півзахисник, капітан київського «Динамо» 70-х років минулого століття Віктор Колотов.

Пропонуємо згадати, яким був цей видатний футболіст, який для багатьох колишніх і навіть нинішніх гравців «Динамо» є взірцем, зразком для наслідування.

Біографічна довідка

Колотов Віктор Михайлович (1949-2000) народився в селищі Юдино Татарської АРСР. Півзахисник. Заслужений майстер спорту (1975), заслужений тренер України (1986). Виступав за команди «Трудові резерви», «Рубін» (обидві – Казань), «Динамо» Київ (1971-1981).

У чемпіонатах СРСР провів 218 матчів, забив 62 голи. Чемпіон СРСР 1971, 1974, 1975, 1977 рр. Володар Кубка СРСР 1974 та 1978 рр. Капітан «Динамо» в 1972-1976 і 1978-1979 рр.

У європейських кубкових турнірах провів 37 матчів, забив 8 голів. Володар Кубка володарів кубків і Суперкубка УЄФА 1975 р.

За збірну СРСР провів 55 матчів, забив 22 голи. Срібний призер чемпіонату Європи 1972 року, бронзовий призер Олімпійських ігор 1972 і 1976 рр. Капітан збірної СРСР 1975-1976 рр. У 1976 р авторитетне англійське видання World Soccer включило півзахисника до символічної збірної світу за підсумками сезону.

По завершенні кар'єри протягом восьми років працював тренером дубля «Динамо». У 1993 р. перейшов на самостійну роботу. Очолював бориспільський «Борисфен» та івано-франківське «Прикарпаття», а його останньою командою була молодіжна збірна України.

Про Колотова в цитатах

«Хто в радянському футболі здатний зрівнятися з ним за обсягом виконуваної роботи під час гри? - писав про Колотова оглядач «Радянського спорту» Лев Філатов. - Гравець унікальних функціональних можливостей, він лише формально числився півзахисником. За 90 хвилин безперервного руху по полю встигав зіграти і стопером, і центрфорвардом, і диспетчером, та й на флангах атаки почувався господарем».

«Діапазон гри Віктора Колотова неповторний! Все він робив настільки правильно і вчасно, що вболівальники на трибунах з першого матчу зараховували футболіста до улюбленців, не перестаючи дивуватися. Зробивши передачу, чи то коротку, чи середню, а чи довгу, він стрімголов летів до воріт. Його зупиняли, пхали, відштовхували, але він був нестримним, і завжди прагнув до максимальної мети – опинитися першим біля м'яча після передачі партнера і забити.

Про працездатність Колотова ходили легенди. Жартівники стверджували, що якщо потрібно, він і третій тайм відіграє, і четвертий, причому з тієї ж невтомністю, як перші два. Але я помітив одну характерну деталь. Якщо зазвичай футболісти намагаються хоч якісь крихти сил зберегти, то Колотов за півтори години викладався весь, без залишку, іноді доводячи себе до стану божевілля.

Після гри з «Ейндховеном» у Києві – матчу високого рівня і великої напруги, коли навіть ми з Олегом Базилевичем не могли стояти – ноги не тримали, з душової вийшов Колотов, оглянув усіх уважно і запитав у тиші: «Так вони нам забили чи ні?» Хтось із хлопців, здається Володя Мунтян, вигукнув: «Ну ти даєш, Вітьок! Заспокойся, залишилося все, як було – 3:0 на нашу користь. Якщо, звичайно, суддя не приписав їм гол у протоколі». «Зрозуміло», - незворушно сказав Колотов і знову відправився в душову.

Капітанська пов'язка впала на нього, немов грім серед ясного неба. Він звик вважати себе рядовим футболістом, скромно і чесно роблячи свою справу, і раптом... Реакція на довіру хлопців була очікуваною. Він не став гримати на партнерів, як і не пускав на себе важливий вид, не говорив менторським тоном. Капітанство Колотов розцінював як необхідність бути прикладом у житті, на тренуваннях і в грі» - з книги Валерія Лобановського «Нескінченний матч».

«Жахлива рана сильно кровоточила – з поля Віктора забрали на носилках. Стегно нагадувало «відбивну з кров'ю» - у мене ледве вистачило бинтів, аби зробити перев'язку. Але кров проступала крізь бинти. «Швидше!» - квапив мене Віктор. Як я його не утримував, ледь дочекавшись закінчення перев'язки, без п'яти хвилин інвалід схопився і кинувся до самої гущі подій. У кривавих бинтах, з палаючими очима! Німці в жаху від нього шарахалися» - Віктор Берковський, лікар київського «Динамо».

«Про колотовську доброту та чуйність друзі згадують нескінченно. Кожен, хто стикнувся з цією дивовижною людиною, може навести чимало прикладів, коли він допомагав не тільки словом і добрим ставленням, а й безпосередньою участю у вирішенні найвідчайдушніших і, здавалося б, нерозв'язних проблем.

Про свого наставника Валерія Васильовича Лобановського Віктор Колотов говорив тільки в найвищому ступені. Відзначав, що тренер не тільки допоміг йому домогтися успіхів у футболі, а й прищепив любов до читання, театру. Віктор Михайлович не пропускав практично жодних гастролей у Києві знаменитих Коте Махарадзе і Софіко Чіаурелі, виділяв історичну літературу і творчість Ільфа та Петрова. Дивно, що, будучи серйозною людиною, він міг з захватом дивитися мультфільми, до хрипоти сміючись над пригодами диснеївських Тома і Джеррі.

Віктор Михайлович дуже любив співати. Не відрізняючись музичним слухом, співав, як кажуть, душею. Причому надавав перевагу українським пісням. Він взагалі завжди з великою любов'ю відгукувався про Україну, цікавився її культурою та історією, вивчив мову, хоча далася вона йому з великими труднощами» - витяги з книги «Легенди вітчизняного футболу».