Юрій Сьомін, на відміну від інших гравців збірних Україні та Хорватії, відразу підключив Ніко до тренувань у загальній групі. Із цього й розпочалася наша розмова.
- «Коуч» дуже хоче, щоб я якомога скоріше освоївся в команді, звик до стилю гри своїх нових партнерів. Чи не втомився я після тривалого сезону? Анітрохи! Я останні два роки майже не грав у «Тоттенхема», встигнув відпочити.
- Незважаючи на це, у збірній Хорватії на вас продовжували розраховувати...
- Кожен виклик до збірної згадую із великою вдячністю. Я чекав на нього, дуже хотів зіграти за рідну країну, побачитися з партнерами.
- У Києві вперше про вас заговорили в серпні 2003 року, після матчів кваліфікації Ліги чемпіонів «Динамо» (Київ) - «Динамо» (Загреб). Чм правда, що вже тоді могли опинитися в Україні?
- Так, це був мій старт у великому футболі. Тоді, в 17 років, мені довірили бути капітаном. Ми поступилися Києву, а я забив гол, який у результаті нічого не вирішив. У мене була пропозиція з Києва, але тоді щось не склалося.
- Ваш батько відомий футбольний тренер Златко Кранчар. Де він зараз працює й яку роль відіграє у вашій футбольній долі?
- Тата добре знають у Хорватії, свого часу працював із національною збірною. Зараз він тренує клуб «Сепахан», став із ним чемпіоном Ірану, і зараз дістався чвертьфіналу Азіатської Ліги чемпіонів. Із ним ми часто спілкуємося, він повністю підтримав мій вибір на користь «Динамо». Сказав, що я перейшов до найбільшиого клубу Східної Європи.
- Раніше в «Динамо» виступали футболісти збірної Хорватії Саблич та Лєко, зараз в Україні грають шестеро футболістів, які потрапили до заявки збірної Хорватії на чемпіонаті Європи. Чим ваших співвітчизників так приваблює Україна?
- Балканські країни дуже близькі до України, схожий менталітет. Тому наші найкращі гравці обирають Україну й анітрохи про це не шкодують.
- Шлях із англійської Прем'єр-ліги до української виглядає незвично...
- Анітрохи, адже для футболіста головне грати, а не сидіти на лаві запасних, нехай і в іменитому клубі. До мене з Англії до України переїхали Шевченко та Ребров. Не думаю, що вони про це шкодують.
- Судячи з ваших слів, ви дуже скучили за великим футболом?
- Не те слово! Мені 27 років, потрібно визначатися. У мене був контракт із «Тоттенхемом», але продовжувати перебувати в запасі не бачив сенсу. Були дві хороші пропозиції – з Києва та Москви. Обрав для себе перший варіант. Бо зрозумів – у клуба та його президента дуже великі амбіції.
- У результаті в «Динамо» ви опинилися із третьої спроби. Що не склалося у 2003 та 2011 роках, зараз нарешті справдилося...
- Ось бачите, мої стосунки з «Динамо» мають давню історію (сміється). Насправді, у футболі не все залежить від бажання гравця або клубу, який хоче його бачити у своєму складі. Були інші обставини, які впливали на розвиток подій. Зараз згадувати про них немає жодного сенсу, вважаю за краще дивитися в майбутнє.
- Яким його хочете бачити?
- Я оптиміст та намагаюся думати лише про хороше. Хочу стати чемпіоном України, грати в Лізі чемпіонів. Хочу, щоб моя родина була щаслива.
Дмитро Шаповал із Телфса, Австрія
