- Активну фазу карантину, коли нам рекомендували поменше виходити з дому, футбольні люди проводили по-різному. Олег Блохін, наприклад, розповідав: щоб не зійти з розуму від нудьги, розгадував із дружиною кросворди та грав із дочками в шахи. А який спосіб зберегти психологічну рівновагу був у вас?
- Нічого особливого винаходити не довелося. Поводився як законослухняний громадянин: сказали не виходити - я без потреби на вулицю і не вибирався. Чим займав вільний час? Із дружиною Вікою (відомою в минулому гімнасткою Вікторією Безсоновою-Сірих. - Прим. Д.І.) підтримували форму, крутили велосипед. Довелося попрацювати в домашніх умовах і з проблемним із ігрових пір коліном, зробити вправи на розтяжку. Плюс - з'явився час подумати.
- Про що, якщо не секрет?
- Та все про ті ж коронавірус і карантин, на який в один момент посадили весь світ. Ні, я не прихильник всіх цих панічних розмов про поголовне чіпування та різну іншу конспірологію. (Посміхається). Але все одно навколо цієї теми, мені здається, занадто багато недомовленості. А коли забороняють, не пояснюючи, кожен вибудовує свої теорії.
Само собою, нікому свою точку зору не нав'язую, але подивіться: що для людини є джерелом життєвої енергії? Вода, з якої ми на вісімдесят відсотків складаємося, кисень, що наповнює наші легені, сонце, що зігріває та дає нам заряд бадьорості. Як раніше говорили: «Сонце, повітря і вода - наші найкращі друзі». (Сміється).
Усього цього нас на кілька місяців позбавили: виходити на вулицю під сонячні промені не радили, плавати у водоймах забороняли, маски, обов'язкові в громадських місцях, змушували дихати не чистим повітрям, а вуглекислим газом, що видихається нами ж. Але я, хоч і ставив перед собою питання, карантинних рекомендацій дотримувався до останньої коми.
- Що, загалом, логічно: люди вашого віку належать до групи ризику...
- Ну, старим я себе ні в якому разі не відчуваю. У 62 відчуваю себе від сили на 25. (Сміється). Але якщо серйозно говорити про людей мого покоління, яких принципово не хочеться називати літніми, то їм-то сонячні промені та свіже повітря особливо корисні.
***
- День народження випав у вас цього року перед самим карантином, коли обмежень ще не було. Я б напевно запитав, як відсвяткували, чи багато було народу, якби не пам'ятав, що відзначати це свято ви віддаєте перевагу в досить вузькому колі, а то і зовсім обходитесь без урочистостей...
- Цього разу коло вийшло ще більш вузьким - я та Віка. Діти зателефонували, привітали - ось і всі урочистості.
- Дочка Аня, чемпіонка світу з художньої гімнастики, давно живе за океаном. А де влаштувався син Саша, який колись подавав великі тенісні надії?
- Живе в Києві. Теніс у нього дійсно в минулому, зате з'явилося нове заняття, в якому він справжній дока - мистецтво. Як сам каже, знайшов свою нішу, в якій йому абсолютно комфортно. Він не художник - бере участь в аукціонах як експерт. Має цілком вагому репутацію в своїх колах.
Нещодавно визначив під час торгів, що проходили онлайн, що одна з картин насправді не належить пензлю заявленого художника. Зауважте: визначив через монітор. Пізніше проведена експертиза підтвердила його правоту. Так що у мене є зайвий привід сином пишатися.
- Домовляючись із вами про інтерв'ю на ранок, зовсім випустив із уваги, що напередодні день народження відзначала ваша дружина. Знову відсвяткували вдвох?
- У таку погоду сидіти вдома не хотілося. Поїхали в гості до внучки, посиділи на природі. Без масок... (Сміється).
- Пару років назад був вельми здивований, дізнавшись, що ви взялися читати за порадою доньки книгу Анни Богінської «Гріх прощення» - хоч і з масою психологічних тонкощів, але все-таки жіночий роман. Сподобалася книга - або до кінця не подужали?
- Не подужав. (Посміхається). Усі ці романи з вигаданим сюжетом мене по-справжньому ніколи не захоплювали. Віддаю перевагу документальній літературі - як і документальним фільмам над художніми. Люблю дізнаватися щось нове про людей, які мені цікаві. Колись читав «Пеле, Гаррінча і футбол» Ігоря Фесуненка, «Чаша «Маракани», дивився кіно про Мохаммеда Алі, Майкла Джордана. Ось що насправді мені цікаво.
Зараз стали показувати повтори класичних матчів НБА, НХЛ: ось говорю з вами - і одним оком поглядаю. Коли ці матчі проходили, у нас заокеанський спорт не особливо транслювався. Тепер я, можна сказати, надолужую згаяне. Особливо цікавий хокей.
***
- Мало хто знає, що в рідному Харкові ви всерйоз займалися цим видом спорту, школярем грали в трійці з братами Гладченками - і перше запрошення до Києва отримали в 1972-му не як футболіст, а як хокеїст...
- У 14 років грав за команду свого міста в фіналі республіканської «Золотої шайби» на «Крижинці» - там тоді ще даху не було. Поступилися київській команді, і нам із ще одним хлопцем запропонували залишитися в спортінтернаті. Я відмовився, бо вважав, що якщо не футбол, а хокей справою життя вибирати, треба їхати до Москви - там тоді хокейне життя по-справжньому кипіло.
Хокей мені в ті роки, звичайно, більше подобався, ніж футбол. Але коли після школи покликали в «Динамо», за яке з дитинства вболівав - сумнівів щодо вибору вже не виникало. Із тих пір на ковзани всерйоз практично не ставав, хіба що на ковзанці заради розваги. А глядачем я на матчі «Сокола» ходив постійно.
- Ви ж дружили з багатьма хокеїстами - з тим же Валерієм Харламовим...
- Більше зі Славою Фетисовим і Олексієм Касатоновим. А з Харламовим, буде точніше сказати, ми просто були знайомі.
- Чи дивилися фільм «Легенда №17»?
- Дивився, але, чесно кажучи, був розчарований. Мені взагалі здається, що актора, який би був схожий на Харламова не тільки зовні, але і за психотипом, підібрати неможливо. Як свого часу мало подібності було у виконавця з Валерієм Лобановським у фільмі «Така вона гра», випущеному після першої перемоги «Динамо» в Кубку кубків. Бути може, для тих, хто не був знайомий із реальними Харламовим і Лобановським, це і не має значення, однак для тих, хто їх знав, розбіжність дуже вже різала око.
***
- Студенти медінституту можуть вивчати на вас предмет «спортивна травматологія». Лікарі нарахували у Безсонова за час спортивної кар'єри близько 80 пошкоджень різного ступеня складності...
- Не знаю, хто там рахував, але я сам давно вже збився з рахунку. (Посміхається). Доводиться вірити на слово.
- Напевно, саме спираючись на власний досвід ви, ставши тренером, говорили, що травма у футболі - це тільки перелом, і бажано відкритий, а звільненням від тренування може послужити лише довідка з моргу.
- Футбол - справа мужиків, контактний вид спорту. Без синців і саден не обійтися. Однак гравці нинішнього покоління, мені здається, падають під час гри від подуву вітру. Але ж природу не обдуриш: станеш симулювати - карма неодмінно наздожене. Не сьогодні, так завтра.
- Не тільки нинішній футбольній молоді - мені теж важко уявити, як можна зламати під час гри два шийні хребці та не попросити заміну. Десь читав, що у вас низький больовий поріг...
- Все це повна нісенітниця. Біль я відчуваю, як і всі звичайні люди. Інша справа, як до нього ставишся. Якщо ти ходиш і скиглиш - біль свій тільки підгодовуєш, він наростає з новою силою. Завжди говорив: полюби біль свій - і він пройде.
- Мабуть, футболістів ви міряєте по собі. Ще Лобановський казав: «Безсонов віддає на полі більше, ніж у ньому закладено»...
- Раз вже ми заговорили про Лобановського та біль - розповім до місця одну історію. Потягнув я якось зв'язки гомілкостопа, нога до немислимих розмірів роздулася. І ось сиджу в роздягальні перед тренуванням, погляд із опухлого суглоба на бутсу і назад переводжу, розуміючи: надіти взуття зараз не зможу при всьому бажанні.
Заходить Лобановський: «Що це ти не йдеш?» - «Та ось, Васильович...» Він подивився: «Який у тебе розмір?» - «Сорок перший», - зітхаю. «Одягай сорок третій - і вперед!» - відповідає тоном, який не терпить заперечень. Довелося надіти - і вперед.
***
- А як же біль?
- Якщо нога болить, треба не сидіти, а бігати. І тоді все відразу пройде.
- Як при такому ставленні до зіткнень і болю прокоментуєте реакцію Тараса Степаненка в інциденті з Денисом Поповим у недавньому матчі «Шахтар» - «Динамо»?
- Із цього приводу до мене вже стільки коментарів було - як то кажуть, ні додати, ні відняти. Людина від вітру впала, схопившись не за те місце, в яке йому потрапили. Можу додати тільки, що карму не обдуриш - хоча, зрозуміло, нікому я травм не бажав і бажати не збираюся.
- Ви шестиразовий чемпіон Союзу, переможець і найкращий гравець юніорського чемпіонату світу. Однак відомий випадок, коли золоту медаль отримали вже не ви, а завдяки вам. Пам'ятаєте знімок, за який був удостоєний нагороди один фоторепортер?
- Ще б не пам'ятати! (Тут слід пояснити читачам, що тридцять років тому на ЧС-1990 року в поєдинку СРСР - Румунія об'єктив фотографа німецького журналу «Штерн» зафіксував момент, коли хтось із суперників спробував утримати Безсонова, так би мовити, за нижню частину амуніції - і перетворив ігрове фото в кадр жанру «ню». Автор отримав у професійному конкурсі золоту медаль. - Прим. Д.І.)
- Як дізналися про існування оригінального кадру?
- Фотограф мені його сам надіслав. Але оскільки не знав домашньої адреси, відправив на адресу бази. А нам тоді в Конча-Заспу багато пошти приходило. В основному листівки з нашими ж портретами і конверт із маркою та зворотною адресою: «Розпишіться, будь ласка, на фото - і відправте назад». І ось відкрив я чергового листа з іноземним штемпелем, а там - сюрприз. Десь вдома він у мене досі зберігається...
Дмитро Ільченко
