Олег ГУСЄВ: «Що стосується лідера, то це поняття багато до чого зобов'язує»

Олег ГУСЄВ: «Що стосується лідера, то це поняття багато до чого зобов'язує»

Третій місяць поспіль найкращим гравцем команди стає півзахисник Олег Гусєв! На думку прихильників «Динамо», всю осінь Олегу не було рівних! Його сумарний бал у вересні – 38,6, у жовтні – 49,4, у листопаді – 36,3. Відзначимо, що протягом усіх трьох місяців динамівець узяв участь у всіх без винятку матчах, які проводила команда.

Вітаємо Олега зі справді значним досягненням, адже подібне визнання вболівальників гравця клубу сталося вперше!


З того часу, як ми повідомили про те, що ви можете надсилати питання для Олега Гусєва, ми отримали більше 200 листів із різних країн, у тому числі з Франції, Німеччини й навіть Бразилії! Це говорить про те, що київське «Динамо» та Гусєва зокрема знають, люблять та підтримують у багатьох куточках земної кулі. З усіх надісланих запитань ми обрали найбільш цікаві, й футболіст із задоволенням на них відповів. Ну а в якості призу на ідею офіційного сайту про вручення Гусєву динамівської футболки з написаними на ній побажаннями відразу ж відгукнулися вірні шанувальники його таланту й, отримавши її, Олег із радістю її одягнув!

- Які поради ви би хотіли дати молодим динамівцям, які займаються в ДЮФШ та мріють захищати кольори улюбленого клубу? (Павло Мусієнко)

- Насамперед, не лінуватися на тренуваннях, слухати тренера, повністю викладатися в іграх. А талант та успіх допоможуть досягти всього іншого.

- Як ваші батьки ставилися до футболу на початку вашої кар'єри?

- У дитинстві вважали, що це звичайне захоплення, головний же акцент робили на навчанні. А вже років у 15-16, коли подорослішав, вони зрозуміли, що все серйозно. Але все одно змусили добре навчатися, і я закінчив школу без трійок.

- Окрім тисяч людей, які підтримують «Динамо», хто для вас є головним уболівальником? Із ким, у першу чергу, обговорюєте свою гру та гру команди?

- Мій батько. Він дуже пильно стежить за кожною нашою грою, читає всі коментарі, інтерв'ю, звіти у ЗМІ. Він сам грав у футбол, щоправда, на аматорському рівні, й із точки зору вболівальника, буває, часом критикує, дає поради, інша справа, що я не завжди дослухаюся (посміхається).

- Чи є у вас прізвисько в команді? Як вас називали батьки в дитинстві? Чи часто з ними бачитеся? (Тетяна Придьма)

- Батьки називали просто Олегом, якщо ласкаво – Олежка. А прізвисько в команді, напевно, як і в усіх – скорочено від прізвища: Гусь. Іноді молоді хлопці називають по-батькові – Анатолійович. Що стосується останньої частини запитання, ось уже впродовж багатьох років вдається бувати вдома два рази на рік – під час зимової та літньої відпустки. По можливості батьки приїжджають до мене в гості до Києва. У середньому вдається бачитися 5-6 разів на рік.

- Чи є у вас близькі друзі на Сумщині? (Саша Соловйов)

- Так, друзів, товаришів залишилося багато. На жаль, коли приїжджаю, часу не так багато, при всьому бажанні важко приділити увагу всім. Адже хочеться й із батьками побути, і родичів провідати, із друзями провести хоч трохи часу. Тож нехай мене пробачать ті, з ким не вдається поспілкуватися, і знають, що я про них пам'ятаю.

- Із ким у вас найтепліші стосунки в команді? (Владислав Кравченко)

- Завжди більше спілкувався з хлопцями, які старші. Зараз більшість із них уже завершили виступи на професійному рівні та стали тренерами. Підтримую дружні стосунки із Сашком Шовковським, хлопцями, які давно в команді. З ними легше знайти спільну мову, є багато спільних тем та спогадів. Наприклад, із Сергієм Ребровим, який зараз наш тренер, ми багато років грали разом за збірну України. Я й тоді сприймав його, як старшого товариша, дослухався до його підказок та порад. Та й Станіславовичем почав його називати ще коли він грав.

- Я воротар у «Динамо» U-7 (2006 р.н.). У мене є таке питання: чи мріяли ви в дитинстві бути футболістом? Якщо ні, то ким ви хотіли стати? (Антон Малиновський)

- Звичайно, мріяв, у підсумку ним і став. Інших думок ніколи й не було. Скільки себе пам'ятаю, завжди, коли запитували про вибір професії, я, не вагаючись, відповідав, що буду футболістом, інших бажань чи мрій у мене не було.

- Що ви відчували, коли на футбольне поле виходили разом зі своїм сином? (Іруся Горемикіна)

- Ці почуття непередавані, їх складно змалювати словами. Це було щось особливе. Ми часто виходимо на поле за руку з дітьми, але зі своєю власною дитиною – вперше. Але, думаю, у сина було ще більше радісних та щасливих емоцій, він був дуже задоволений.

- Чи є у вас мрія дитинства, яка до цього часу не здійснилася? (Катерина Рєка)

- Треба подумати... Начебто, немає. Захмарних мрій у мене не було. Потрапив до улюбленої команди, граю. Близькі здорові, життя триває. На кожен рік ставлю певні завдання, поступово рухаюся вперед.

- Якби вчені винайшли машину часу, до якої епохи ви хотіли б повернутися, або яку подію повторити знову?

- Напевно, у 2006-й рік, на чемпіонат світу. Якби можна було щось змінити, можливо, на чвертьфіналі ми б не зупинилися.

- Назвіть, будь ласка, найкращу пораду, яку вам давали в житті?

- Їх було дуже багато, всі запам'ятати складно. Щоправда, не завжди вдається дотримуватися порад, але, принаймні, завжди вислухаю людину.

- Що найкраще вам доводилося чути від вболівальника? (Ганна Небілович)

- Переважно, те, що добре граю, що довго в команді, висловлювали свою повагу, вдячність.

- Чи снилися вам коли-небудь пророчі сни, пов'язані з футболом? Якщо так, то який найяскравіший сон вам запам'ятався? І чи подобається вам, коли вони сняться?

- Якщо чесно, я вже не пам'ятаю, коли востаннє мені взагалі снився футбол. Напевно, його вистачає в житті, тому вночі мозок від нього відпочиває.

- Які у вас найближчі плани на майбутнє, не пов'язані з футболом? (Ірина Дупляк)

- Поїхати з дружиною відпочивати до теплих країн, зустріти Новий рік, з'їздити в гості до батьків, нічого надприродного.

- З кого із футболістів ви завжди брали приклад? (Олександр Гринцевич)

- Я зростав на грі Шевченка та Реброва в «Динамо», оскільки сам грав у нападі. Потім довелося виходити на поле разом із ними в одній команді. У світовому футболі для мене був прикладом Марко ван Бастен. Я був зовсім маленький і бачив наживо мало його ігор, але потім завжди хотів грати під 9-м номером. А пізніше подобалася гра Рауля та Анрі.

- Чому саме двадцятий номер? Вам його видали в «Динамо», чи ви самі попросили? (Ігор Безсалов)

- Я прийшов до «Динамо» в 20 років, тоді особливо не питали, який номер я хочу. Який дали, під таким я й грав, потім звик, і навіть коли звільнився дев'ятий номер, не захотів нічого змінювати. А в збірній майже відразу «вирвав» собі дев'ятку, й уже багато років не змінюю цей номер.

- Я мешкаю в Белу Оризонте, Бразилія, й є вболівальником «Динамо». А в Бразилії підтримую «Крузейро» (де грав Дуду). У них також біло-блакитні кольори, як і в «Динамо». Моє питання до вас: як вам було грати поруч із такими футболістами, як Шевченко та Ребров? І що для вас значить бути лідером нинішньої команди? (Даві Лукас)

- На перше питання я вже відповідав – я з дитинства спостерігав за їхньою грою, намагався щось перейняти в кожного з них, можна сказати, вони були моїми кумирами в Україні. Вперше я зіграв з ними за збірну, спочатку відчуття були незвичайні, цікаві, а коли ближче познайомилися, почав ставитися до них, як до старших товаришів.

Що стосується лідера, це поняття багато до чого зобов'язує. Насамперед, коли виходжу на поле, розумію, що від моєї гри багато чого залежить, зокрема, те, як зіграє команда. Тому не можу опускатися нижче певного рівня, оскільки це позначиться на команді. Словом, відповідальність підвищена. А коли немає результату, дуже переживаєш із цього приводу, психологічно дуже важко.

- Якби про вас написали книгу й дали вам можливість назвати її, якою вона була б? (Даша Нікітіна)

- Не знаю... Олег Блохін написав книгу «Гол, який я не забив». Сидорчуку кажу, що його книга називатиметься «Підкат, який я не зробив». У мене, мабуть, теж щось у цьому напрямку, потрібно подумати (сміється).

- Питання хотілося б присвятити Різдвяному турніру пам'яті Володимира Танькова, який щорічно проводиться в сумському Інституті фізкультури СГПУ. Раніше вам доводилося неодноразово брати участь у ньому в якості гравця, а зараз за можливості відвідуєте його матчі вже як глядач. Хотілося б дізнатися, які емоції маєте, коли знову повертаєтеся до стін рідного ВУЗу, зустрічаєтеся з давніми знайомими?


- Коли приїжджаю додому, якщо є можливість, завжди намагаюся відвідати університет, зустрітися зі знайомими викладачами. У турнірі брати участь не вдається, оскільки організатори проводять його на початку грудня, а в цей час у нас свої матчі в Лізі Європи чи Лізі чемпіонів. Востаннє брав участь, напевно, років 10 тому, коли ще грав у «Арсеналі», до речі, тоді наша команда виграла турнір. Ще кілька разів потрапляв на останні матчі турніру в якості глядача. Якщо організатори змінять час його проведення, можливо, буду приїжджати частіше.

- За роки своєї спортивної кар'єри вам вдалося з простого хлопця з глибинки стати кумиром десятків тисяч українських футбольних уболівальників, одним із провідних гравців флагмана українського футболу – київського «Динамо» та збірної України. Які життєві моменти, на вашу думку, стали переломними на цьому нелегкому шляху? Хто з людей, які зустрічалися на цьому шляху, зробив найбільший внесок до вашого становлення як професійного футболіста? (Олександр, Суми)

- Найважчим моментом був переїзд із Сум до Києва. До цього я більше ніж на три дні з батьківського будинку нікуди не їздив. Тому в столиці спочатку було важко. Але тоді зібралася хороша команда, хлопці допомогли, підтримав тренер В'ячеслав Грозний, адже я міг поїхати назад. А він переконав мене в тому, що якщо я залишуся, можу стати футболістом високого рівня. Поступово я звик, усе налагодилося, й із часом я став тим, ким є зараз.

- Ви починали грати на професійному рівні під керівництвом В'ячеслава Грозного. На вашу думку, чи зможе він виховати за півроку-рік із Люльки такого ж футболіста, як ви відразу після приходу до «Динамо» з «Арсеналу»? (Ігор Петренко)

- Усе залежить не від Грозного, а від самого Люльки, його бажання, можливостей, того, як він сприймає вимоги, інформацію, вбирає те, що дає йому тренер. Те, що Грозний вміє працювати з молодими гравцями, – це факт. А те, як гравець прогресує, залежить від його особистих якостей, ставлення.

- Так само, як знамениті Роналдіньйо, Неймар, Хаві, ви на початку своєї кар'єри грали у футзал. Наскільки цей вид спорту допоміг у вашому розвитку як футболіста? Які шанси у хлопців, які займаються футзалом, пробитися у великий футбол? Або краще відразу займатися футболом? (Ігор Калмиков)

- Звичайно, краще відразу займатися футболом. Усі переважно так і роблять. У футзал у нас грають лише взимку. Влітку – футбол, а взимку, коли немає полів, – усі переходять до залу. Так співпало, що в той час, коли я починав грати, в Сумах була футзальна команда вищої ліги. Мені було лише 15 років, тож не виникало потреби мене заявляти. Зіграв лише одну гру в чемпіонаті України, ми програли 0:6 – на цьому моя футзальна кар'єра завершилася (посміхається).

- У вашому житті було дуже багато матчів, як вдалих, так і не дуже, але, напевно, є той, який назавжди запам'ятався? На якій позиції вам найкомфортніше грати? (Настя Занемонцева)

- Мені найбільше запам'ятовуються перші матчі: перший поєдинок у вищій лізі, за «Динамо», у складі збірної, і, звичайно, гра зі Швейцарією у чвертьфіналі чемпіонату світу в Німеччині. А найзручніше грати на позиції правого атакуючого.

- Якими були ваші відчуття, коли головний тренер збірної України вперше запросив вас до команди. Як вас зустріли? (Ксюша Третьякова)

- Ой, це було дуже давно, більше десяти років тому. Зустріли, як і всіх новачків. Збірна тоді складалася з досвідчених футболістів, молоді було мало, я – один із небагатьох. Але в команді було багато динамівців, спочатку спілкувався зі своїми, з ними почувався впевненіше, з часом адаптувався. Безумовно, відчував радість, хвилювання.

- Який найкрасивіший гол ви забили й кому? (Ксюша Хохловська)

- Можливо, «Кривбасу» в грудні 2004-го. Тоді Верпаковскіс навісив із центру, я вбіг до штрафного майданчика, прийняв м'яча на груди та пробив через себе метрів із 11-ти. Ще, пам'ятаю, забив другий м'яч у фіналі Кубка України «Шахтарю» на «Олімпійському», щоправда, цей гол був не стільки красивим, скільки важливим – ми тоді в меншості залишилися й перемогли 2:1. Я втік у контратаку проти чотирьох суперників, і після рикошету від поперечини забив.

- Ми, вболівальники ФК «Динамо», називаємо вас футболістом із динамівським серцем, і не погодитися з цим просто неможливо, а скажіть, будь-ласка, після завершення кар'єри футболіста чи побачить Україна тренера-Гусєва із серцем «Динамо»? Дякую! Успіхів у всіх іграх! (Наташа Кусяк)

- Не знаю, чи вдасться мені бути тренером, але якщо буде можливість та бажання керівництва задіяти мене в динамівській структурі, із задоволенням залишуся й чим зможу, допоможу клубу, буду приносити користь «Динамо».

- Якби Олег Гусєв став тренером «Динамо», кого хотів би бачити у своїй команді? (Андрій Співак)

- Конкретні прізвища складно назвати, але, безперечно, вона складалася б переважно з українських футболістів.

- Чи погоджуєтеся ви з твердженням, що поразка – це наука, й жодна перемога так не навчає. І чи мають переможці вміти програвати? (Анастасія Гудзь)

- Мають уміти, але не мають допускати, щоб це ставало нормою. Я, наприклад, дуже не люблю програвати. А те, що поразка приносить часом більше користі, ніж перемога, це беззаперечний факт, який доведений ще до нас. Коли виграєш, самооцінка підвищується, а програш ставить на місце, дає можливість більш тверезо оцінити й свої можливості, й командні. Не дарма ж кажуть, що без поразок не буває перемог. Але якщо поразок дуже багато – це погано.

- Мешкаю в Харкові, але вболіваю за «Динамо» та їжджу за ним до різних міст України – Луганська, Полтави, Севастополя тощо. Хотілося б знати, чи відчувається підтримка гостьового сектора на матчі, чи додає він сил? Ви – один із небагатьох, хто підходить до сектору. Як знаходите сили навіть після невдач подякувати вболівальникам? (Вадим Смоленський)

- Звичайно, підтримка відчувається, гостьовий сектор нам завжди чутно й видно. Перед початком гри ми завжди намагаємося привітати вболівальників. Чому підходжу до сектору після ігор? Тому що розумію, що люди подолали велику відстань, приїхали здалеку, щоб підтримати нас навіть у разі невдач. Звичайно, підходити до них після перемог набагато легше й приємніше. Але, на жаль, у нас така тенденція, що після перемог до сектора з уболівальниками біжать усі, кидають футболки, радіють, а після поразок доводиться підходити лише одиницям. Сподіваюся, наступного року дякувати вболівальникам стануть усі, в нас буде більше перемог, і підходити до нашим шанувальників буде не соромно.

- Коли ми побачимо те саме «Динамо», яке завжди брало золото та грало на найвищому рівні в Лізі чемпіонів? (Макс Борис)

- Сподіваюся, що чекати довго вболівальникам нашого клубу не доведеться й це відбудеться вже наступного року.

© www.fcdynamo.kiev.ua

* текст Світлана Полякова

* фото Андрій Лукацький, Володимир Раснер

Інші новини

Титульний партнер
Технічний партнер
Офіційний партнер