- Зі спортом ви пов’язані з дитинства?
- У школі я займався трьома видами спорту – футболом, академічним веслуванням та водним поло. У 14 років уперше прийшов на стадіон «Динамо», записуватися до дитячої футбольної школи. З того часу, уже впродовж 56 років, стадіон є моєю другою домівкою. Моїми першими тренерами були чудові фахівці – Микола Фоміних та Микола Мельниченко. На горілих полях, де нам доводилося займатися, починали кар’єру багато відомих у майбутньому футболістів. З мого випуску, який 1960 року вперше в історії став чемпіоном СРСР серед юнаків (у фіналі ми обіграли московський «Спартак», тбіліське «Динамо» та «Шахтар» зі Сталіно), вийшли такі футболісти, як Вадим Соснихін, Микола Пінчук, Валерій Кравчук, Ігор Петров тощо. Звичайно, не всі грали в «Динамо» – доля розкидала їх по різних командах, і не лише в Україні. Я ж постав перед вибором. Мені пропонували залишитись у футболі, запрошували до «дубля», але мати наполягла на тому, щоб я вступив до університету й здобув освіту. Футбол, звісно, не закинув, грав за університетську збірну, згодом серйозно захопився регбі – у віці 33 років навіть став майстром спорту СРСР. Маю п’ять медалей чемпіона України з регбі, але найпам’ятніша з нагород – усе ж «золото» юнацького футбольного чемпіонату СРСР 1960 року.
- Не шкодуєте, за тим, що не віддали перевагу футболу й пішли в журналісти?
- На це питання важко відповісти. Якби такий вибір постав переді мною тепер, коли футболісти мають усі привілеї – шалені гроші, машини, квартири тощо, то, мабуть, продовжив би грати у футбол на професійному рівні. На той же момент, коли я був молодим, футбол був популярним, «Динамо» збирало повні стадіони, але перспектив у житті гра мільйонів загалом не давала. Утім, я не шкодую, що став перекладачем, а згодом журналістом, і продовжую служити спорту, який добре знаю із середини.
- Ви – свідок багатьох визначних перемог «Динамо». Можете назвати покоління динамівців, яке було найкращим в історії?
- Як на мене, склад «Динамо» 1975 року, який виграв Кубок Кубків та Суперкубок Європи, поза конкуренцією. Кого не візьмеш – кожен є видатною особистістю. Вони билися на полі за честь «Динамо», за честь Києва, за честь країни. Силу того «Динамо» визнали у світі, назвавши найкращою клубною командою року. Також лише найприємніші спогади про виступи команди 1986-го, яка вдруге взяла Кубок кубків. Приємно згадувати «Динамо» зразка 1999 року, коли команда з Шевченком та Ребровим у складі дісталася півфіналу Ліги чемпіонів УЄФА.
- Завдяки журналістиці ви побували в понад 50 країнах. Чи була серед них така, де хотілося б залишитися назавжди?
- Ніколи в житті подібних думок не виникало. Якщо говорити про комфортні умови, то, звісно, є країни, які подобаються мені тим, як там живуть люди. Це Нідерланди, Данія, Німеччина, Швеція, Норвегія тощо. А бажання залишити Київ у мене ніколи не виникало, бо я люблю свою країну й своє місто, хоч мені не все подобається з того, що відбувається зараз.
- У вашому доробку сотні матчів, які ви провели з мікрофоном біля футбольного поля. Щоразу слід було говорити глядачам щось нове, щось цікаве. Спеціально готували інформацію до кожної гри чи це була імпровізація?
- Загалом я провів таким чином понад шістсот матчів. І не лише футбольних, і не лише в Україні. Потрапляючи за кордон, я переймався атмосферою, яку створювали вболівальники на стадіонах і потім намагався перенести її на вітчизняні стадіони, щоб наші глядачі відчули себе справжніми учасниками подій, справжнім «дванадцятим гравцем», як зараз модно говорити. Безперечно, готуючись до кожного матчу, я переглядав інформацію, записував різні цікаві факти. Коли ж виходив на поле, усе це доповнювалося тим, що я відчував, дивлячись на трибуни… Але в певний момент деяким людям не сподобалося, як я виступаю в ролі ведучого. Насильно милим не будеш – потрібно змиритися з тим, що зараз інші часи. На стадіонах менше лунає пісень про «Динамо», глядачі хочуть слухати хеві-метал, хард-рок... Зараз я подорожую разом із ветеранами команди, лише цього року відвідав 15 міст України. Дуже приємно, що й нині люблять футболістів «Динамо» минулих часів, буває, на руках із поля несуть. Хочеться, щоб, як і раніше, люди кричали: «Динамо» – це клас, «Динамо» – це школа, «Динамо» – це зірковий час футболу!» Сподіваюсь, я доживу до цього зіркового часу...
- Багато гравців, незважаючи на те, за який клуб виступають, товаришують поза футбольним полем, спілкуються, дружать родинами. Чи є такий товариш для вас у журналістиці?
- Моїм учителем у журналістиці можу назвати Валерія Мирського. Зараз, на жаль, часи змінилися, і неповторний стиль його публікацій не такий популярний, як було раніше. Далеко не кожен сучасний уболівальник зрозуміє те, про що пише Валерій Ісайович. Якщо говорити про журналістів із «іншого клубу», то моїм добрим товаришем довгий час був донецький журналіст Марк Левицький, із яким неодноразово навіть працювали разом на футбольних матчах.
- Якби була можливість щось змінити в житті, скористалися б нею?
- Іноді сумно стає від того, що, віддаючи весь свій час спорту, я позбавив, можливо, уваги своїх рідних. Але ні про що не жалкую й нічого не змінював би у своєму житті. Є в мене і мрія. Це мрія не лише моя, а й мільйонів уболівальників «Динамо». Я мрію про те, щоб наша команда нарешті виграла Лігу чемпіонів УЄФА. Кияни завжди любили й будуть любити футбол, оскільки Київ неможливий без футболу, «як Святий Володимир без хреста». Усім уболівальникам бажаю: «Любіть «Динамо», уболівайте за «Динамо» – і «Динамо» відповість вам взаємністю!»
Футбольний клуб «Динамо» (Київ) приєднується до численних привітань ювіляру та бажає йому міцного здоров’я, довгих років життя та благополуччя в родині.
Copyright © FC Dynamo Kyiv
