Важко не погодитися із письменником: війна дала ціле покоління людей, об'єднаних спільною пам'яттю та болем, осяяних світлом спільної Перемоги. До цього фронтового покоління належить і Рахміль Давидович Суркіс – військовий лікар, який має за плечима 60-річний стаж роботи в різних медичних установах.
Згадуючи воєнні роки, Рахміль Давидович розповідає спокійно, без пафосу: "Для мене та моїх колег фронтові дні були схожі на робочі. Наша країна опинилася в небезпеці, й обов'язком кожного було зробити свій внесок у загальну перемогу". На початку літа 1941-го року 21-річний студент Одеського медичного інституту Рахміль Суркіс закінчував третій курс. Будував плани на літні місяці, мріяв про кар'єру лікаря, про своє майбутнє життя... Але настало 22 червня...
"Цього дня ми з товаришем домовилися разом готуватися до іспиту, – згадує Рахміль Давидович. – Як грім серед ясного неба пролунало повідомлення про початок війни, яка, як виявилося, затягнулася на довгі чотири роки. У липні 41-го я, як і багато моїх однокурсників, отримав повістку з військкомату. Разом ми крокували до Миколаєва пішки (а це близько 120 кілометрів), а звідти поїздом у відкритих вагонах до Херсону й далі – до Ростова. У місцевому медінституті наша група майбутніх медиків продовжила навчання".
У мирні роки це важко уявити, але молодим хлопцям було дуже важко сидіти над підручниками в той час, коли на теренах твоєї Батьківщини господарювали фашистські окупанти: знищували міста й села, вбивали ні в чому не винних людей. У відповідь на прохання студентів відправити їх швидше на фронт, керівництво місцевого військкомату відрядило четверокурсників на... навчання до Куйбишевської медичної військової Академії. Саме там, на берегах широкої Волги, із жовтня 1941-го до березня 1942-го Рахміль Суркіс пройшов відразу четвертий та п'ятий курси навчання. Займатися доводилося по 18 годин на добу. Нагородою став диплом про закінчення Академії та направлення до Москви до відділу кадрів Головного медичного управління Міністерства оборони СРСР.
«Можете лишень уявити, яке було моє розчарування, коли я дізнався, що потрапив до складу групи із 10 осіб, яких направляли у глибокий тил – до Ташкенту. Однак я був налаштований рішуче і спромігся отримати призначення туди, де, як мені здавалося, я би міг бути більш корисним – ближче до лінії фронту. Так я, військовий лікар третього рангу, опинився під Сталінградом, у батальйоні зв'язку при 16-й повітряній армії. Потім батальйон переформували на полк зв'язку, командиром якого був високоосвічений та інтелігентний полковник Рошаль. Війну я закінчив майором».
Мало хто обходиться без лікаря в мирний час. На війні ж без нього просто не обійтися. У 1942 році Рахміль Суркіс перейшов до батальйону аеродромного обслуговування, у складі якого пройшов пів-Європи. До його обов'язків входило випускати льотчиків на завдання, зустрічати їх після повітряних боїв, надавати медичну допомогу пораненим. А ще – бути другом, товаришем кожному із них, людиною, на яку можна покластися у скрутну фронтову хвилину.
«Мене часто запитують, – продовжує Рахміль Давидович, – скільки людей пройшло через мої руки за роки війни. Сказати чесно, ніколи не рахував, було не до цього. Іноді льотчик повернеться на аеродром, я його перев'яжу, трохи заспокою, підбадьорю, а він уже знову рветься в бій. Бувало, сідали на останній краплі пального, обливаючись кров'ю та втрачаючи свідомість. Ось якими мужніми були наші хлопці! І так виліт за вильотом, день за днем, від околиць Сталінграда до аеродрому Шенефельд, що в передмісті Берліна. Але нічого, вистояли. І перемогли!»
Після закінчення війни Рахміль Давидович залишався служити в окупованій Німеччині, чекаючи на прибуття заміни. У той час він уже був одружений, підростав син Григорій. У 1950 році перевівся до Фергани, а два роки потому – до Фрунзе, де п'ять років служив у Вищому льотному військовому училищі. До Києва сім'я Суркісів переїхала в 1957 році, де Рахміль Давидович продовжив службу у Військовій авіаційної комендатури до 15 березня 1963 року. Після демобілізації почав працювати лікарем-невропатологом у цивільних медичних закладах. Із того часу місто на березі Дніпра стало для них рідним.
Найбільше Рахміль Давидович та його дружина Римма Яківна пишаються своїми синами – Григорієм та Ігорем. Обидва – відомі в країні та за її межами люди, які підняли на високий рівень український футбол. Григорій Михайлович очолює Федерацію футболу України. 53-річний Ігор Михайлович – президент національної гордості Україні, відомого в усьому світі футбольного клубу «Динамо» (Київ).
У свої 92 роки Рахміль Давидович бадьорий душею та тілом: «У 2002 році я відзначив 60-річчя трудової діяльності й вийшов на пенсію. Намагаюся займатися спортом, веду активний спосіб життя. І ще: ось уже яке десятиліття відвідую матчі улюбленого «Динамо». В будь-яку погоду та пору року! »
У 41-му Рахміль Суркіс за покликом Батьківщини пішов на війну. Зараз на грудях ветерана, полковника медичної служби у відставці у святкові дні блищить Орден Великої Вітчизняної війни 2-го ступеня, два Ордени Червоної зірки, Орден Богдана Хмельницького, більше 25-ти медалей. У нове тисячоліття увійшли далеко не всі бойові товариші лікаря-фронтовика. «Життя розкидало нас по різних куточках Радянського Союзу. Коли були молодшими, на великі дати із сім'ями їхали до Москви, згадували війну й поминали полеглих на полях битв героїв... Зараз дозволити собі таке може не кожен: роки не ті, здоров'я поменшало і, чого казати, не всім це до снаги оплатити. У нашій великій родині є традиція: щороку 9-го травня мої сини, невістки, онуки, правнуки та просто друзі приходять до нашого дому, щоб разом відзначити славну Перемогу. Адже, вона, як у пісні співається, одна на всіх!..»
Інформаційний відділ ФК «Динамо» Київ
