Тезко і однофамілець дворазового чемпіона СРСР, також оборонець Сергій Пучков, вісімнадцятирічним дебютувавши в офіційних матчах олімпійської збірної України, став найвищим гравцем в історії вітчизняної "молодіжки". 202 сантиметри - такий зріст рекордсмена.
- Я народився в Москві, - розповів Сергій у ексклюзивному інтерв'ю "УФ". - Шестирічним на моє наполегливе прохання батьки записали мене до футбольної секції. Займався в "Спартаку", потрапляв до збірної Москви. Але до юнацької збірної Росії тренери не запрошували, оскільки критерієм відбору, як мені здається, був не талант гравців, а чинники матеріального характеру. Тож коли два роки тому Павло Яковенко запросив до своєї академічної групи, я погодився.
- Невже зі своїм зростом не намагався спробувати сили в інших видах спорту - волейболі чи баскетболі?
- Ні. Вибір одразу зробив на користь футболу.
- Міг би пояснити природу свого зросту?
- У батька вдався. Його зріст - 196 сантиметрів. Маю такого ж високого, як сам, й двоюрідного брата. Але до спорту він не має жодного відношення.
- Продовжуєш рости?
- Поки що ні.
- Наскільки допомагає чи, навпаки, заважає тобі твій зріст?
- Аніскільки не заважає. Зате надає величезні переваги в боротьбі на другому поверсі. Якщо не встигаю виграти повітряне єдиноборство, намагаюся перехопити м'яч у підкаті.
- Як відомо, навантаження у Яковенка одні з найбільших. Чи впорався з ними?
- Справлявся без особливих проблем. До того ж, більшість навантажень стосувалася роботи з м'ячем. Працював також на тренажері. Але скаржитись ніколи не доводилося.
- Не складно було освоїтися в нових умовах після переїзду з Росії?
- Себе я вже вважаю українцем. А освоїтись допомогла підтримка запрошених до Києва з інших міст ровесників. Ми досить швидко стали командою.
- За родичами не нудьгуєш?
- Батьки залишилися в Москві. Але досить часто навідуються. А чи не нудьгую за Росією? Там я до збірної не потрапляв...
- З "Динамо" ти вже уклав контракт?
- Так, місяць тому. Угода розрахована на п'ять років.
- Які мрії пов'язуєш із київським клубом?
- Для початку хочу виграти турнір у другому дивізіоні, пробитися до першої команди, а потім - побачимо. Проблема - в легіонерах. Через велику кількість іноземців заявляти про себе доводиться в матчах за "молодіжку". Гадаю, вони мають позитивно позначитися на моїй клубній кар'єрі.
- Гра з іспанцями для тебе склалася вдало?
- Так. Павло Олександрович закріпив за мною опіку Торреса. Думаю, впорався.
- Як сприймаєш численні епітети на свою адресу після цього матчу?
- Для мене головне, що відіграв нормально. Усе інше відкидаю і продовжую працювати.
- Прилучатись до атаки, бачу, полюбляєш?
- Здебільшого, під час кутових. Свого часу забив кілька м'ячів за "Динамо-2" на зборах. Але насамперед зосереджуюсь на безпосередніх функціях.
- Чим наставник "молодіжки" відрізняється від фахівців, з якими працював у Росії?
- Павло Олександрович імпонує як тренер і як людина. Коли щось не вдається, неодмінно підкаже. Професіонал.
- Здається, у молодіжній команді за тобою поступово закріпилася роль ватажка. Не помиляюся?
- Потихеньку призвичаюся до, як би її назвати, ролі "авторитета".
- У чому вона виявляється?
- На тренуваннях партнерам можу напихати…
- Дієш тільки словом, чи інколи доводиться й…
- Коли як.
Олег Люлька, газета "Український футбол"
