Ми чекали на цю перемогу – останню, найважливішу, вирішальну. Без неї, без виходу на пік вершина не була би підкорена. Й її було взято, ефектно, красиво, й, що не менш цінне, штурм був продуманим, відпрацьованим до дрібниць, а не спирався лише на стихійний порив.
Заголовки звітів швейцарських газет рясніли після фіналу захопленими епітетами та барвистими компліментами. «Динамо» (Київ) у весь голос заявило про себе на всю Європу, гру команди змогли оцінити мільйони телеглядачів, адже матч із Базеля транслювався на 32 країни Європи, а для потужного корпусу преси фінал виявився одкровенням.
Близько 200 журналістів з усієї Європи висвітлювали цей знаковий для нас поєдинок. Не буде перебільшенням сказати, що вирішальна гра зусиллями динамівців стала знаменною подією в історичному літописі «біло-синіх». «Легенда, відповідно до якої гравці «Динамо» діють як роботи, сліпо копіюючи один і той ж варіант, перестала існувати. Її поховали офіційно й остаточно на стадіоні «Санкт-Якоб». Ті, хто були там, спостерігали це наживо, інші могли переконатися по телебаченню», – ось резюме газети «Трибюн», виділене жирним шрифтом.
Газета «Ля Сьюїсс» констатувала: «Одна команда була на полі в цьому матчі й показала гру, яку швейцарці давно вже не бачили. З такою грою, що була представлена нашим глядачам динамівцями в середу, важко назвати їм зараз у суперники клуб, здатний того дня встояти».
До матчу в базельському готелі «Інтернасьональ», де зупинилася наша команда за два дні до фіналу, здивувала обстановка.
Дуже вже вона, здавалося, була спокійною, розважливою, діловитою. Не видно було напруженості, зазвичай характерної для періоду підготовки й до куди менш важливих зустрічей. І це незважаючи на те, що троє провідних гравців киян приїхали до Базеля з травмами: Мунтян, Онищенко, Блохін, а ще один талант – Веремеєв – пропускав зустріч через дискваліфікацію. Прикро й образливо було кожному з них ось так увесь рік пробиватися до мети, бути вже на порозі перемоги й раптом потрапити до складного становища.
Після поєдинку й Блохін, й Онищенко отримали від ЗМІ найліпші відгуки. Газета «Бунд» навіть присвятила одну з глав свого звіту нашому лівому крайньому, назвавши її «Блохін – вищий клас!». Блохін не лише забив гол, третій за ліком, але й надав чимало яскравих фарб та видовищності цій зустрічі.
Цікаво, що у швейцарській пресі ніде навіть не прослизнуло повідомлення про травми наших гравців, бо тренери не вважали за потрібне та корисне повідомляти про це закордонним журналістам. Вони не хотіли ні на що посилатися, вони хотіли виграти. Валерій Лобановський та Олег Базилевич «страхувалися» іншим шляхом, так, як і потрібно, – вони зробили все, щоб склад був бойовим, гра – максимального рівня, а перемога – переконливою.
Чергуючи спокійні дії з вибуховими, змінюючи швидкості та темп, динамівці незалежно від того, в якому ключі грався той або інший відрізок, не втрачали одного – м'яч здебільшого перебував під їхнім контролем.
До перерви при втраті м'яча слідував швидкий відхід назад, перекривалися в полі всі важливі ігрові сектори. Навіть середня зона блокувалася повністю. Ось і так склалося, що улюблена комбінаційна некваплива гра в центрі «Ференцвароша» обривалася з перших ходів.
Ніби придивляючись до суперника за неквапливої гри, кияни раптом, збільшивши темп, рвалися до атаки, й їхні рейди були глибоко проникаючими, напрочуд глибокими. Можна згадати, як із 4-ї до 6-ї хвилини, після спокійного початку, піддавали угорські ворота обстрілу Трошкін, Буряк, знову Трошкін. Наш суперник найбільш прискіпливо наглядав за Колотовим та Блохіним. Обидва вдало використовували цю обставину, полегшуючи маневри іншим.
На 17-й хвилині гостро та синхронно зіграли Блохін та Онищенко: перший дав пас, другий завдав удару. І пас, і удар були бездоганними. Засмучений воротар угорців Геці дістав м'яча з сітки.
Мабуть, не варто стверджувати, що гол зламав відразу гравців «Ференцвароша». Швидше він показав інше: продемонстрував і глядачам, і учасникам матчу, яке співвідношення сил. На цій різниці неодноразово наголошували кияни своєю бездоганною в цьому матчі, тонкою та продуманою грою. Але тоді, після гола, на ній наочно наголосили спочатку прорив Блохіна до штрафного майданчика, а потім широка гра динамівців по всьому фронту атаки.
Після першого гола глядачі на стадіоні «Санкт-Якоб», в більшості своїй нейтральні, стали явно симпатизувати нашим футболістам. Потрібен був другий гол, і його забив Онищенко: з правого флангу з лівої ноги прицільно б'є в «дев'ятку». Геці захоплений зненацька – 2:0.
«Після перерви єдиним суперником радянської команди була... вона сама», – таке несподіване резюме зробив оглядач газети «Ля Сьюїсс» Ж. Антуан. – «Гравці могли піти в тотальну атаку, але, точно оцінивши обстановку, чергували удари паузами. Але й за такої гри, коли яскраві атакуючі ходи змінювалися спокійними діями, високий клас динамівців проявився доволі яскраво». У всіх звітах незмінно відзначалося, що на публіку випало достатньо багато хорошого, красивого футбольного видовища.
Це справді так. Можна ще раз згадати, як у другому таймі раз за разом ефектно здійснював свої рейди Блохін, як енергійно проривалися кияни до штрафного майданчика суперника, підтримані півзахисниками Коньковим, Трошкіним та Мунтяном, як ювелірно працювали з м'ячем Буряк та Онищенко.
Третій м’яч міг опинитися у сітці й на 54-й, і на 56-й, і на 59-й хвилинах. Били по воротах Блохін, Коньков, Буряк, Онищенко, й, нарешті, він влетів до сітки на 66-й, коли Блохін, немов навмисно підкреслив, що його рейди не лише ефектні та красиві, але й результативні, – у цьому їхній сенс. Обігравши трьох угорських захисників, він влучним ударом точно виконав удар – 3:0.
Рахунок міг зростати й надалі, гострих ситуацій киянами було створено чимало, вистачало й ударів, але й без четвертого гола перемога виглядала беззаперечною, блискучою, переконливою.
Біля наших воріт за всю зустріч виникли лише три-чотири загрози, у всіх випадках безпомилково зіграли Рудаков та його партнери по лінії оборони.
А потім був церемоніал, короткий, але значний. На поле вийшов оркестр, команди вишикувалися перед центральною трибуною, й президент УЄФА Франкі передав до втомлених рук Віктора Колотова великий срібний Кубок та маленьку коробочку з золотою медаллю. З тих часів минуло вже цілих 40 років, але імена кожного з футболістів київського «Динамо», які завоювали вперше в історії нашого клубу єврокубковий трофей, назавжди залишаться в яскравому літописі команди, без якої нам не жити!
Кубок володарів Кубків УЄФА 1974/75. Фінал
14.05.1975. м.Базель. Стадіон «Санкт-Якоб». 12,800 глядачів
«Динамо» (Київ) – «Ференцварош» (Будапешт, Угорщина) – 3:0 (2:0)
«Динамо»: Рудаков, Трошкін, Фоменко, Решко, Матвієнко, Мунтян, Коньков, Буряк, Колотов (к), Онищенко, Блохін.
«Ференцварош»: Геці (к), Мартош, Патакі, Медьєші, Юхас, Роб, Сабо, Нілаші (Онхауз, 60), Мате, Муха, Мадьяр.
Голи: Онищенко (17, 39), Блохін (66).
* адаптація текстів Олег Задерновський
* колаж Богдан Ілюк
* використані матеріали з медіа-бібліотеки Олексія Новіка
Copyright © 2015 FC Dynamo Kyiv
