На 73-му році життя помер Валентин Трояновський. Публікуємо одне з останніх інтерв'ю Валентина Миколайовича, що вийшло в журналі «Динамо Київ» у червні 2011 року.
«Один из самых одаренных воспитанников киевского футбола 50-х. Физически крепкий, мобильный, самоотверженный в единоборствах, Трояновский был отлично технически подготовлен, быстро ориентировался на поле, своевременно снабжал партнеров удобными для приема передачами. Особенно удачно действовал в связке с В. Лобановским. Хорошо реализовывал одиннадцатиметровые». (Российский футбол за 100 лет: Энциклопедический справочник. – М., 1997. – С. 523).
Російська енциклопедія, яка надає інформацію про найкращих українських гравців, всебічно описала футбольний хист Валентина Трояновського. Цей невисокий (169 см) «технар», корінний киянин, вихованець місцевої ФШМ, дуже вчасно був повернутий до «Динамо» В’ячеславом Соловйовим. Валентин, один із героїв 1961 року, значно підсилив гру київського нападу своїми нестандартними діями в атаці, де й без нього було багато вправних майстрів – Віктор Каневський, Олег Базилевич, Валерій Лобановський, Андрій Біба, Віктор Серебреников. Він з’явився в «Динамо» ще наприкінці 1955 року як один із найкращих вихованців футбольної школи молоді й уже наступного сезону, шістнадцятирічним, виступав за дублюючий склад.
- Я звичайна «дитина війни». Нас виховувала, значною мірою, вулиця. Тогочасний післявоєнний двір був набагато жорстокішим. Нас із підліткового віку супроводжували цигарки та алкоголь. «Нормально» пити я так ніколи й не навчився, і це було, як розумію зараз, значною перешкодою як у моїй футбольній кар’єрі, так і в житті. У чотирнадцять років уже отримував стипендію у ФШМ. У футбольному зростанні багато дали тренери Володимир Балакін, Анатолій Жиган, Олександр Щанов, Микола Махиня, так що зарахування до команди майстрів я сприйняв як належне. Добрий дриблінг, гарне бачення поля, точний пас – це було моє! Уже пізніше в команді з’явилися Біба, Базилевич, Лукашенко та дея кі інші випускники школи. За ФШМ я встиг навіть провести офіційну гру за Кубок СРСР.
- Чому ж тоді на довгих три роки ви були відлучені від «Динамо» і грали в командах нижчих рангів?
- Офіційно це тоді називалося «порушенням спортивного режиму». Не буду згадувати конкретні випадки, та це нікому й не потрібно. Тому сезон 1957 року я провів у рівненському «Колгоспнику», а наступних два – у вінницькому «Локомотиві». З Вінниці навіть не хотів їхати до «Динамо» – мене там усе влаштовувало, постійно грав. Але нашому тренеру Віктору Жиліну надійшов наказ згори, і я повернувся, власне, додому.
- І потрапили з корабля на бал?
- Так! В’ячеслав Дмитрович майже відразу ж кинув мене в бій, бо я награв уже з десяток ігор за Вінницю. Дебютував наприкінці травня у Вільнюсі. Команда грала легко, агресивно і привезла з турне Вільнюс – Баку – Алма-Ата три перемоги з рахунком 11:0. Загалом сезон видався для «Динамо» вдалим – друге місце. З командою Віктора Маслова, московським «Торпедо», тоді було важко конкурувати, хоча ми викладалися на повну силу. Але дві поразки в особистих зустрічах із головним конкурентом вирішили долю чемпіонства, і наші надії відклалися на рік. Щоправда, срібну медаль я так і не отримав, бо зіграв лише 12 поєдинків із 30, а треба було 15! Грав не з початку чемпіонату, до того ж, травми змусили пропустити окремі матчі, особливо у фінальному турнірі. Регламент тоді був дуже жорсткий, не те, що зараз, коли іноді отримують медалі навіть ті, хто й на поле не виходили. Про всіляких клубних чиновників та взагалі сторонніх осіб я вже й не говорю…
- І нарешті настав історичний для «Динамо» 1961 рік!
- Того року ми знову вели боротьбу за золоті медалі з торпедівцями. У 1961-му футбольне щастя було на нашому боці. У фінальному турнірі ми спочатку відставали від «Торпедо», але згодом вийшли вперед. І знову вирішальними стали особисті зустрічі: у Києві ми виграли, і мені пощастило забити м’яч з гри, а в Москві зіграли внічию, завдяки красеню-голу Василя Турянчика. Але почався сезон для мене дуже невдало, бо в першому ж поєдинку на початку квітня проти ленінградського «Зеніту» я отримав травму коліна й наступні десять матчів пропустив. Вийшов на поле лише на початку липня у Таллінні проти місцевого «Калева».
- З цією грою пов’язана суперечка футбольних статистиків. У довідниках указано, що ви того сезону забили два м’ячі. У звіті газети «Советский спорт» зазначено: останній м’яч із одинадцятиметрового у грі в Таллінні забив Олег Базилевич. Але в розмові зі мною він це заперечив, сказавши, що взагалі не бив пенальті. Відомо, що одинадцятиметрові в команді в той час били ви. -То хто ж бив пенальті в Таллінні?
- Важко згадати, але, мабуть, все ж я.
- Тоді виходить, треба трохи підправити статистику ваших голів у тому сезоні.
- Виходить, що так. Якщо статистики так люблять точність, то нехай виправляють і ставлять цифру «3».
- Ви отримали в 1961-му чемпіонську медаль?
- Так. Хоч і з травмою, але я таки награв необхідний мінімум із 15 ігор і зробив це в останньому матчі, де ми в Москві подолали «Локомотив» у досить «веселій» грі – 4:3. Узагалі, у фінальній частині ми грали дуже добре. Відзначив би нашу перемогу в Тбілісі, де фантастичну майстерність показав Олег Макаров.
- Але повернімося до 17 жовтня 1961 року на гру з харківським «Авангардом».
- Вона, звичайно, незабутня! Було незадоволення від того, що не виграли – 0:0, але після оголошення про поразку «Торпедо» в Ташкенті стало зрозуміло, що ми – чемпіони! Київські вболівальники десятки років чекали цієї миті. Стадіон, що палав від саморобних факелів, іноді постає перед очима… А нас на руках несли шанувальники! Здається, що нині таке неможливо!
- Чому два наступних роки команда грала гірше?
- Утримати важче, ніж досягти. Та й конкуренти не дрімали. А потім до «Динамо» прийшов Віктор Маслов, великий тренер і велика людина. Він почав будувати нову команду, де нам, «соловйовським» ветеранам, уже не знаходилося місця. Протягом нетривалого часу з команди пішли Войнов, Лобановський, Каневський, Трояновський, Базилевич. Хто закінчив грати, а хто перейшов до інших команд. Я ж мав постійні проблеми з «режимом». І хоча дограв аж до початку сімдесятих, це вже було справжнє «догравання». «Колгоспник» (Рівне), «Локомотив» (Вінниця), «Чорноморець» (Одеса), «Кривбас» (Кривий Ріг), «Сахалін» (Южносахалінськ) дозволили мені залишатись у футболі в ролі гравця ще вісім років, але те, чого я досяг із «Динамо» в рідному Києві не йде ні в яке порівняння з цим етапом моєї кар’єри. Згодом повернувся до Києва, багато років працював на заводі, грав за динамівських ветеранів та іноді виступав у першості міста за клубну команду.
- Чого б ви не повторювали у своєму житті, якби була така можливість?
- Відповідь очевидна: я б ніколи не вживав алкоголю. Він багато зіпсував у моєму житті, але прожиті роки не повернеш. Маю дружину, дочку, онуків. Треба жити для них.
