На футбольному полі однієї зі шкіл Брукліна грають зовсім не учні, а дорослі дядьки. У справжній футбольній формі. Ви тільки замисліться над назвами команд: «Динамо Лос-Анджелес», «Чорноморець Нью-Йорк» (!!!). Збоку від поля переминається з ноги на ногу кілька правоохоронців із повним бойовим спорядженням: величезні револьвери в напіввідчиненій кобурі, на поясах пристебнуті рації, комплекти наручників, довгі палиці-«демократизатори». Самі копи, обидва темношкірі – двометровий м'язистий чоловік, який немов зійшов з екрану чергового голлівудського «поліцейського» фільму, й така сама, аж ніяк не квола дама – із сумнівом поглядають на всіх футболістів-аматорів у віці від 17 до 50 років. Їм не зрозуміти, як ці люди прилетіли до Нью-Йорка за власні гроші з Філадельфії, Чикаго, Лос-Анджелеса, щоб тільки «постукати м'ячиком». Але здивування цієї парочки бравих полісменів досягає апогею, коли до стадіону під'їжджає машина, з неї виходить елегантно одягнений, підтягнутий чоловік в окулярах, підходить до іншої, не менш солідної людини. Вони обіймаються, але найбільш вражаюче для правоохоронців, що всі інші, хто у спортивній формі, хто одягнений ще в цивільне, влаштовують цим двом буквально овацію, всі бажають із ними сфотографуватися, навіть гра переривається на деякий час... Ну звідки знати темношкірим копам, що ці двоє чоловіків – улюбленці людей різних поколінь, але зовсім з іншого кінця нашої «кулі». І всі ці футболісти-аматори, переїхавши жити до Штатів, залишили на батьківщині дуже багато чого, але вивезли із собою любов до футболу й до своїх кумирів на все життя. А цими двома були Андрій Біба, який прилетів із далекого Києва, та Віктор Каневський, який мешкає вже багато років в США.
Від Кубка до Кубка!
Каневський, улюбленець кількох поколінь уболівальників, один із найталановитіших футболістів «Динамо» та одночасно людина з дуже непростою й нелегкою долею.
Історично Віктор – перший динамівець повоєнної пори, саме з «елітних» – корінний киянин. За кілька років після його приходу до команди з’являться також київські вихованці, той же Біба, Базилевич, Трояновський, Лобановський. Ще за десять років – Мунтян та Бишовець. Ще пізніше Блохін та Онищенко. Нарешті, Шовковський, Шевченко, Ващук.
Канева, як його ласкаво називали вболівальники «біло-синіх», грав центрального нападника. І домігся чималого – 86 забитих м'ячів у дуже сильному за світовими мірками того часу чемпіонаті СРСР. Він був єдиним киянином, який виступав за збірну Союзу на чемпіонаті світу 1962 року в далекому Чилі. І гідно виступав. Збірна СРСР вийшла з групи з першого місця, але ж у суперниках були дуже сильні – Югославія та Уругвай.
Каневський був дуже технічним, мав свій фірмовий фінт, на які велися досвідчені захисники. Удар у нього був поставлений з обох ніг. Причому намагався бити для воротарів із самих несподіваних позицій. Його гру відзначали висока стартова швидкість та хороше бачення поля. Віктор був не просто командним гравцем, він був справжнім лідером, недарма в зірковому 1961-му році йому довірили капітанську пов'язку. Адже тоді у В'ячеслава Соловйова підібрався склад яскравих індивідуальностей: від воротаря Макарова до лівого крайнього Лобановського. Каневський був справжнім помічником Соловйова на поле. І вів він команду в бій до 1964 року, тобто сезону, коли саме він забив єдиний гол у фіналі Кубка СРСР. Тим самим Канева ніби відзначив 10-річний ювілей першого здобуття Кубка ще в 1954-му році, коли він – тоді 18-річний – лише потрапив до заявки "Динамо". Але за 10 років клуб прийняв великий «Дід» – Віктор Олександрович Маслов. І саме цей Кубок 1964 року був першим тріумфом на його тренерському шляху саме в київському «Динамо». І хоча саме Канева і єдиний гол забив у фіналі, і Кубок брав в якості капітана, і взагалі був на вершині слави, Маслов уже дивився в майбутнє. І там не бачив у складі команди таких визнаних зірок, як Каневський, Лобановський, Базилевич. Віктор дограв до літа 1966 року в одеському «Чорноморці» й перейшов на тренерську роботу.
Такий далекий і близький Київ
Ця окрема сторінка в його футбольному житті, здається, повністю недооцінена. Спочатку були команди з нижчих ліг: запорізький «Металург», харківський «Металіст», «Буковина» з Чернівців. У 1972 Каневський приймає запрошення свого колишнього головного тренера В'ячеслава Соловйова та йде до нього асистентом до тренерського штабу ташкентського «Пахтакора». Мабуть, робота поряд із таким серйозним наставником, як Соловйов, принесла Каневському й нові знання та повагу колег. Тому, коли Лобановський залишив «Дніпро» та на запрошення Щербицького разом із Базилевичем прийняв київське «Динамо» восени 1973 року, то на питання вищого начальства, а кому можна довірити «Дніпро» (а Щербицькому доля команди з його рідного міста не могла бути байдужою), рекомендував свого давнього друга по нападу «Динамо» – Віктора Каневського.
У «Дніпрі» той відпрацював чотири сезони, а потім прийняв юнацьку збірну Україну, яка стала переможницею тоді дуже значного турніру «Переправа». Саме там у команді Каневського вперше засвітилися Анатолій Дем'яненко, Михайло Михайлов, Олег Таран, Сергій Журавльов.
Але накопичилися не лише успіхи, накопичилися й образи. Неодноразово Віктор відчував утиски, в тому числі й за національною ознакою. Навіть у його зіркові роки начальство «соромилося» друкувати у пресі його справжнє по-батькові – «Ізраїлевич», і по-дурному змінило його на «Ілліч». Це зараз виїзд за кордон у принципі нескладний, були б гроші. У той час така подія була справжнім випробуванням, якщо навіть не трагедією. Каневі «перекрили кисень» скрізь: відлучили від футболу, в дозволі на виїзд відмовили під надуманим приводом: він де був тренером? У «Дніпрі». А «Дніпро» команда якого заводу? «Південмашу»! Так що ви хочете, щоб секрети найбільшого ракетного заводу знали в ЦРУ? Ось так: Каневський, виявляється, знав усі таємниці радянського ракетобудування. Він довгі роки був безробітним, подався навіть на «заробітчанство», стелив дах на дачах чужих людей у Підмосков'ї. Лише в 1983 році під чесне слово Лобановського йому довірили тренувати скромну динамівську команду Ірпеня, що під Києвом. Потім – один сезон «Таврію». Але тут – у 1988 році – «розчинилися ворота» й Канева залишає СРСР, за три роки до розпаду колись великої держави.
Спочатку в Нью-Йорку йому навіть пощастило – тренував дітей у власній футбольній школі. Але США – далеко не футбольна країна.... Не можна сказати, що Віктор Каневський бідує в Нью-Джерсі. Але це скоріше заслуга членів його сім'ї. Для нього ж зараз найбільше щастя, коли він іноді повертається до рідного Києва. І кожен раз може знову і знову переконатися: Каневу тут пам'ятають та люблять.
Copyright © FC Dynamo Kyiv
