Його шлях у футболі є справжнім прикладом для наслідування для майбутніх поколінь гравців, які мріють у складі клубу підкорити нові футбольні вершини, адже головною відмінною рисою, що видає майстра, завжди була віра в перемогу рідної команди…
Народився Онищенко в селі Стечанка Київської області. З футболом він познайомився в загальноосвітній київській 154-й школі, в якій він ганяв м'яча не з ким іншим, як із Григорієм Суркісом… «Мене взяли на рік пізніше, оскільки я народився 28 жовтня 49-го й мені до початку навчального року ще не виповнилося семи років. У школі була хороша футбольна команда. На перервах ми грали у футбол. Пам'ятаю, як Гриша впевнено ставав у ворота. До речі, й моє перше амплуа – воротар…». Після цього були заняття в київському «Більшовику», а також дитячій школі «Динамо».
Із 1966 року Володимир – у стані «біло-синіх», де він провів свої найкращі ігрові роки. «У мене була одна-єдина мрія, й вона здійснилася: мене запросили до київського «Динамо», де грали Мунтян, Бишовець, Семенов, Кащей – маса талановитих хлопців! Перед футболом і після ми обов'язково купували стакан газованої води та пиріжки з лівером. Це було так смачно!»
Шанс проявити себе в основі талановитий форвард отримав від Віктора Маслова. Саме під керівництвом видатного «Діда» Володимир зіграв свій перший матч в основі «Динамо» 1969 року. Провівши в Києві кілька сезонів, він вирушив на пошуки футбольного щастя до Ворошиловграду…
Вже через сезон Онищенко із золотою нагородою чемпіона СРСР повертається до рідного клубу, який восени сімдесят третього очолив Лобановський. Тут, під керівництвом Валерія Васильовича, чемпіонський шлях Онищенка став ще більш блискучим.
У «Динамо» середини 70-х зібралася класна група нападників. Окрім Блохіна та Онищенка, на місце в основі претендували також інші збірники – Шевченко та Шепель. Але основною зв'язкою, що змушувала боятися весь Союз та Європу, стали таки Онищенко та Блохін. «Лобановський бачив, що є пара, перевірена на рівні збірних, зіграна, скріплена, – навіщо когось ще шукати?! Мене з Олегом навіть іноді плутали: хода в нас була схожа. А от гра різна…».
«Динамо» під керівництвом Лобановського відразу виграє золоті медалі чемпіонату СРСР 1974 року, а також бере Кубок. У фіналі «Динамо» зіграло із «Зорею» й розгромило своїх суперників лише в додатковий час 3:0. Один із м'ячів у ворота своєї колишньої команди забив Онищенко. А вже наступний сезон став для київського клубу справді тріумфальним. Окрім чергового успіху на внутрішній арені, «біло-синім» підкорилося нечуване раніше досягнення – команда з Києва стала володарем Кубка володарів Кубків, а також Суперкубка УЄФА. У Кубку Кубків Володимир Онищенко забив більше за всіх – сім м'ячів! «Ми з Кубком Кубків після аеропорту заїхали на базу в Кончі-Заспі. Наша динамівська «бабуся» Ольга Трохимівна Подурян вистелила для нас килимову доріжку. Стіл уже було накрито… Ми сіли. Валерій Васильович каже: «Тепер я можу відповісти на питання, яке мені ставив Онищенко: «Для чого ми працювали?». Й здійняв Кубок!
У футболці збірної Світу проти самого Пеле
Дебют Володимира Онищенка у збірній Радянського Союзу стався 7 червня 1972 року в матчі СРСР проти Болгарії (1:0). Потім він виступив на чемпіонаті Європи 1972 року в Бельгії, на якому збірна СРСР виборола срібло, поступившись у фіналі збірній ФРН. Свій перший гол у футболці національної збірної Онищенко вдалося забити у матчі проти збірної Уругваю 29 червня того ж року. Потім він у складі олімпійської збірної Союзу виграв бронзові медалі на Літній Олімпіаді-1972 у Мюнхені. Це досягнення Онищенко повторив і за чотири роки в Монреалі, де в матчі за 3-є місце були обіграні чарівники м'яча, бразильці, а один із голів забив наш герой.
Окрім виступів в офіційних матчах за збірну СРСР, Володимир Онищенко взяв участь в унікальній грі, яка увійшла до футбольної історії.
18 грудня 1973 на переповненій «Маракані», що зібрала 131 555 глядачів, прощався з футболом великий Гарринча. Збірна Бразилії, яка на той момент була вже триразовим чемпіоном світу, протистояла інтернаціональній збірній ФІФА, складеній із найкращих латиноамериканських футболістів та кількох представників Радянського Союзу. Серед інших до цієї збірної світу запрошення отримали аргентинці Хаусман, Бабінгтон, уругваєць Роча, а також представники СРСР Ловчев, Вільшанський та Онищенко. Вирішальний гол у тій грі забив неперевершений Пеле, а інша легенда, Володимир Онищенко, відзначився гольовою передачею на Бриндізі.
Все задля «Динамо»!
У 1977 році «біло-сині» дійшли до півфіналу Кубка європейських чемпіонів, де поступилися путівкою до фіналу менхенгладбахській «Борусії». Онищенко став автором єдиного м'яча киян у тому протистоянні. Після цього склад 70-х поступово почав розпадатися. Свою кар'єру футболіста доволі рано завершив й Онищенко. Причиною тому стали численні травми, серед яких було кілька струсів мозку. «У 78-му році я розумів, що в мене вже немає тих фізичних та психологічних можливостей, та й мотивації, щоб грати на високому рівні. Я усвідомлював, що й у київського «Динамо» можуть бути спади, які потрібно усувати «вливанням свіжої крові». Догравати в інших командах не хотілося. Краще багато чого досягти за кілька років у київському «Динамо», ніж провести 300 матчів в якомусь іншому клубі й нічого не виграти».
У 29 років чемпіон повісив бутси на цвях, зібравши за роки виступів вражаючу колекцію нагород у вигляді чотирьох золотих медалей переможця першостей Радянського Союзу, двох жетонів володаря Кубка СРСР, нагород за виграш Кубка володарів Кубків та Суперкубка УЄФА, срібла Євро-72 та бронзи двох Олімпіад.
Свою тренерську кар'єру Володимир Іванович розпочав у СДЮШОР рідного «Динамо». «Я закінчив Вищу школу тренерів у Москві. Навчався два роки у групі з Валерієм Газзаєвим та Олександром Тархановим. Пропозиція від Григорія Суркіса надійшла 2 січня 95-го. І хоча я був головним тренером лише чотири місяці, зрозумів багато чого. Відповідальність величезна! Але можу сказати, що я не встигнув зробити ані поганого, ані хорошого. Сам попросив відставку. Її прийняли». Попрацював Володимир Іванович і з молодіжною збірною України, якою керував із 1999 до 2001 років.
2004 року указом Президента України Онищенка було нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня.
Зараз Володимир Іванович є заступником начальника управління футболу з питань ДЮФШ «Динамо» ім.В.Лобановського. У нього, за власним визнанням, ненормований робочий день. «Упродовж тижня працюю або в школі на Нивках, або в клубному офісі на стадіоні імені Валерія Лобановського, вирішуючи певні організаційні питання, – у відсотковому співвідношенні приблизно 70 на 30. По суботах проходять ігри, де також має бути обов’язково присутнім», – зізнався офіційному сайту скромний динамівський ветеран, який запалював своєю грою на трибунах вулкан пристрастей, а зараз, як колись, віддає всього себе без залишку рідному клубу, клубу, без якого йому не жити…
