Режисер фільму «Гра на перехоплення», лауреат премії «Еммі» Володимир Мула поділився деталями створення стрічки та розповів про роботу з Миколою Михайленком.
- Вітаємо вас із виходом у прокат фільму «Гра на перехоплення»! В перші дні велика увага до цієї стрічки. Які ваші перші враження від того, що зараз відбувається навколо фільму?
- Ви знаєте, мені здається, що все вийшло, тому що коли ти знаходишся в такому творчому процесі півтора роки, ти не до кінця розумієш, а як воно. Після допрем’єрного показу, майже тижня прокату я отримую дуже багато позитивних відгуків. Людям до вподоби, тому це для мене дуже важливо.
- Розкажіть, як виникла ідея створити цей фільм. Як контактували з родиною Михайленків? Як це все відбувалося?
- Ідея фільму доволі проста. Я хотів показати крізь призму війни в Україні історію братерства й стійкості. До спорту у світі дуже велика увага, і мені було важливо знайти історію, яка б допомогла мені через кіно розповісти світові про все те, що в нас тут відбувається.
На той час ми дуже плідно спілкувалися з тренерським штабом олімпійської футбольної збірної. Нам підказали: «Зверніть будь ласка увагу, є брати Михайленки, вони дуже добре підтримують один одного, дуже добре виглядають у кадрі. Один із братів знаходиться в прифронтовому місті. Одним словом, зверніть на них увагу». Ми почали спілкуватися й зрозуміли, що дійсно з цього може вийти дуже класна, зібрана історія.
Знайомства як такого не було, ми з ними почали одразу працювати безпосередньо на знімальному майданчику. Це було дуже унікально, тому що не кожен ось так одразу пустить камеру у своє життя. За це ми хлопцям насправді дуже вдячні. На мою думку, все склалося якнайкраще.
Микола вже ближче до кінця зйомок почав розкриватися. Я розумів, що йому реально було складно, тому що він, перебуваючи на Олімпіаді, все-таки концентрувався на тому, щоб якнайкраще виступити. І тут ще ми зі знімальною апаратурою. Знову ж таки, мені здається, що все склалося якнайкраще.
- Наскільки важко було поєднувати знімальний процес із режимом футболіста?
- Ви знаєте, було дуже складно з двох причин. Перш за все українська футбольна збірна ніколи не виступала на Олімпіаді. Всі ходили сконцентровані, розуміли, що вся країна буде слідкувати. І мені як режисеру просто не хотілося нашкодити, але я розумів, що мені дійсно дуже важливо безпосередньо перебувати в цьому процесі, фільмувати все, як воно є.
Тут я хочу щиро подякувати Руслану Ротаню за те, що він реально впустив знімальну команду туди, куди дуже рідко впускають. Все-таки вдалося передати ту атмосферу, яка була в команді. Що цікаво, Миколу це зовсім не відлякувало. Він намагався і сприяти, і допомагати.
Ви повинні розуміти, що ми створювали кіно, яке не базується на інтервʼю. Ми записували сценами. В нас одночасно працювали дві знімальні групи: одна працювала на фронті, а інша зі мною працювала у Франції. І нам було важливо знімати так, щоб ці історії відбувалися одночасно, й дві знімальні команди також працювали одночасно. Коли у футболістів були свої плани, а мені треба було Миколу на кілька хвилин, то інколи це не вдавалося, але в переважній більшості він намагався і знайти час, і допомогти.
