Цей хлопець справжній джентльмен на футбольному полі. Не пригадую, щоб він свідомо пішов на грубість, був вилучений з поля. Винятково порядним півоборонець залишається і за межами спортивної арени. Свого часу симпатики не уявляли київське “Динамо” та національну команду України без вихованця подільського футболу. Але ціла низка травм змусила Косовського залишитися на певний період поза межами улюбленої роботи.
— З чого все почалося, Віталію?
— Травми переслідують мене досить давно. Впродовж останніх трьох років вони, на жаль, постійно йдуть поруч. Головна проблема — хвороба спини. Усі інші тягнуться від неї — литки, пахові кільця, колінний хрящ. Недавно повернувся з Трускавця, де проходив курс лікування.
— Його результати додають оптимізму? Коли знову вийдеш на поле?
— Орієнтовні строки лікарі назвали, проте сам розумієш, що загадувати чи тим більше щось обіцяти не хочу. Непокоїть ще й коліно. Нарощую хрящ. Це тривалий процес. Ще три-чотири місяці не зможу навіть бігати.
— Допомагають вітчизняні ескулапи?
— Так, виїжджати за кордон недоцільно. У Кончі-Заспі створені всі умови для відновлення. Останні роки грав через “не можу”. Проблема зникне, коли вилікую спину.
— Чутки про твій можливий перехід з “Динамо” стають усе більш систематичними. Кому як не тобі їх підтвердити чи спростувати?
— З легкістю зроблю друге. Хто запрошуватиме хворого футболіста? Я належу Києву, хоч строк моєї угоди вичерпався ще влітку минулого року. Куди ж, цікаво, мене “сватають”?
— В ужгородське “Закарпаття”, наприклад.
— О, це дуже просто пояснити. Перебуваючи на лікуванні в Трускавці, я отримав запрошення від головного тренера ужгородців Юрія Калитвинцева (ми товаришуємо сім‘ями) стати свідком урочистей, присвячених 100-річчю закарпатського футболу та виходу команди до вищої ліги. Відвідав місто з дружиною і цим дав привід для появи чуток.
— Під орудою тренера Калитвинцева пограти не хотілося б?
— Неправомірно так ставити питання. Хоча я приємно здивований ставленням оточуючих людей до тренера “Закарпаття”. Керівництво клубу, вболівальники цілковито довіряють Калитвинцеву. Приємно, що Юрко знайшов себе на тренерській стежині. Але мої думки нині лежать у іншій площині.
— Нині, як ти сам зазначив, належиш Києву. І триває це з 1994 року.
— Точно. На фініші третього чемпіонату України вінницька “Нива”, за яку я тоді виступав, проводила виїзний матч в Одесі. Наступного дня мав приєднатись до складу володаря першого Кубка України. Але вийшло так, що опинився в Києві. Це стало несподіванкою як для мене, так і для моїх рідних. Відбулося все блискавично.
— Ініціатором запрошення був Йожеф Сабо?
— Можу лише здогадуватись, що без його втручання та наполегливості не обійшлося.
— Ти одразу міцно закріпився у стартовому складі. Небагатьом це вдавалося. Що допомогло?
— Бажання працювати. Місця серед одинадцяти перших ніхто не обіцяв. На зборах усі були поставлені в рівні умови — ветерани клубу і дебютанти.
— У Вінниці ти діяв на позиції нападника, Сабо ж тебе перекваліфікував. Перехід у інше амплуа дався безболісно?
— Відносно. В юнацькій збірній СРСР я грав лівого “хава”. Навички виступів на цій позиції були, довелося їх знову застосовувати.
— Уперше на євроарені проти данського “Силькеборга”?
— Так вирішив жереб. У Данії розіграли нульову нічию, хоч моменти для взяття воріт були: я поцілив у штангу, Ребров не реалізував вихід сам на сам. Зате провів вирішальний гол у повторному поєдинку в Києві. На останніх хвилинах — рахунок 2:1, суперник робить усе, щоб забити рятівний другий м‘яч, але вдалося в швидкій контратаці вгатити шкіряний “снаряд” під поперечину.
— Вихід до Ліги чемпіонів був оформлений 24 серпня. До національного свята додалося й футбольне. Мабуть, останнє того року. Чому?
— Не все одразу. Результати жеребкування сприйняли філософськи. Так чи інакше від матчів з грандами нікуди б не поділися. Євроліга випадкових відвідувачів не терпить. Виступили посередньо, але на вихід з групи годі було розраховувати. Об‘єктивно ми поступились за всіма показниками.
— Мандражував тоді перед виходом на поле?
— Особливо ні. Не зеленим же новачком був. Мав досвід виступів за збірну СРСР (щоправда, на юнацькому рівні), але накопиченого багажу було недостатньо. Ліга чемпіонів — особливе змагання. Її сутністю переймаєшся лише з плином часу. Спортивної злості вистачало, але її нічим було підкріпити.
— Особливої прикрості завдав українським уболівальникам виступ молодіжної збірної, захищати кольори якої тебе постійно запрошували. Тій генерації до снаги було досягти більшого?
— Цілком. Ти вірно відзначив — комплектувати команду було з кого. І мета стояла єдина — вихід до 1/4 чемпіонату Європи з подальшою олімпійською путівкою. Мали добре збалансовану за лініями команду, яка так і не змогла в останньому матчі в Італії відстояти нічию. За рахунку 0:1 вирівняв становище, але ще одна помилка перекреслила наші сподівання. Підопічні ж Чезаре Мальдіні згодом здобули звання найкращої команди Старого Світу у своєму віці.
Але згадати мікроклімат у команді приємно. Не скажу, що не відчував конкуренції, але усвідомлення перспективи тієї збірної слугувало додатковим стимулом.
— Невдача наклалася і на, без перебільшення, трагічний факт для київського “Динамо”. Трирічна дискваліфікація і прощай усі надії?
— Гіркі спогади. Спочатку керівництво клубу добилося права заявитись саме до Ліги чемпіонів, потім усунули данський “Ольборг” й здолали опір “Панатінаїкоса”. Сумну звістку почули на базі. Спочатку не повірили. Коли ж інформація підтвердилася... Боляче було спостерігати за матчами суперліги по телебаченню. Не зі своєї провини опинились “чужими на святі життя”.
— Кінець 1996 року позначився приходом Лобановського. Зрадів можливості працювати з Метром?
— Назагал так. Кожен прагнув зарекомендувати себе перед Валерієм Васильовичем, якнайкраще. Ще за роботи Сабо Лобановський стежив за нами очима Пузача. Присутність Анатолія Кириловича допомогла подолати психологічний бар‘єр, і з появою Лобановського усі шпарко віддались роботі.
— Загальновідома вимогливість Лобановського не відлякувала?
— Повторюсь, заохочувала. Подейкували, що Маестро змінився під час закордонного вояжу, став м‘якшим, але на зборах навантаження були значні. Утім, їх необхідність усі розуміли.
— Методи роботи Сабо нинішній наставник “Динамо” змінив докорінно?
— Не став би проводити паралель. Сказати, що все змінилось, було б неправильно. Сам Лобановський зазначав, що починав він не з нуля. Лише познайомив нас зі своїм баченням розвитку сучасного футболу, який ставить нові вимоги до гравців.
— Довіру тренера ви почали виправдовувати швидко, переможним поступом у Лізі чемпіонів.
— У цьому контексті важко переоцінити стартовий матч з ПСВ на виїзді. Перемога стала поштовхом для майбутніх тріумфів.
— Тільки не над “Ювентусом”.
— Шансів, одверто кажучи, було обмаль. Усе на користь італійців — розпал європейського сезону, вищий клас виконавців.
— Наступного сезону стрибнули на сходинку вище.
— А могли й на кілька щаблів. Домашній поєдинок з “Байєрном” забути неможливо. Саме невтриманий у Києві двом`ячевий гандикап став би запорукою успіху проходження мюнхенців.
У травні Валерій Васильович вивів команду на пік фізичної готовності. Позмагалися б з “Манчестером” на рівних.
— І почалося поступове падіння. Чим його можна пояснити?
— Команду залишили провідні гравці — Шевченко, Лужний. Андрія замінити дуже важко: він міг обіграти по півкоманди суперника, став одним з найкращих бомбардирів Ліги чемпіонів 1998/99. Дай Бог, щоб у київському “Динамо” з`явився новий Шевченко.
— Судячи з усього, він не буде українцем. Саме про це говорить спрямованість роботи селекційної служби клубу. Ставка на іноземців виправдана?
— Компетенція наших селекціонерів не підлягає сумніву. У кожного свої функції. Я не можу оцінювати їх дії.
— Тріумф, який набув гучного розголосу. Інтрига пішла на користь київським динамівцям?
— Безумовно. Ігровий рівень нашого чемпіонату (кажу про це як учасник ще прем‘єрного турніру) невпинно зростає...
А щодо цих розмов... Комусь хочеться побачити плями на сонці. Днями гостював у Вінниці. Довелось чути, що “Дніпро” у останньому турі поступився нам ще до виходу на поле. Люди не знають про легалізований стимул з боку “Шахтаря”. Дніпропетровці після матчу плакали. Вони зробили все що могли, але щастить найсильнішому.