Сьогодні один із лідерів київського «Динамо» другої половини вісімдесятих Олександр Заваров, який навесні 1986-го виграв із командою Кубок кубків, святкує свій 65-й день народження.
– На початку професійної кар’єри ви грали на вістрі, в ростовському СКА Герман Зонін перевів вас у середину поля, а Діно Дзофф у «Ювентусі» – на лівий фланг. Де почувалися комфортніше?
– Власне, ще в «Зорі» тодішній головний тренер Юрій Захаров запропонував спробувати сили трохи «у відтяжці», а Зонін став постійно використовувати саме під нападниками. Це відкривало помітно більший простір для роботи з мʼячем і, до того ж, дозволяло не чекати попереду передачі від півзахисників, а самому імпровізувати, звільняючи зони для партнерів. Подібна гра приносила справжню радість.
У «Ювентусі» Дзофф грав уже з двома форвардами та двома крайніми – місця для звичної в динамівські часи позиції під нападниками не залишалося. Втім, це не заважало мені грати в Турині практично так само, як у «Динамо», відчуваючи себе вільним художником. Дуже допомагав мені, тримаючи під контролем увесь фланг, Луїджі де Агостіні, ключовий лівий захисник збірної Італії.
– Сорок років тому, після переможного фіналу Кубку кубків, про вас говорили як про індивідуаліста, чиї дії на полі, однак, ідеально відповідають уявленням про колективну гру. Як вам такий парадокс?
– Як на мене, все логічно. Футбол неможливий без індивідуальних дій, із яких складаються колективні. В наші часи «Динамо» вирізнялося як майстерністю кожного окремого футболіста на власній позиції, так і командною грою. Саме це мав на увазі Валерій Лобановський, кажучи про команду зірок і команду-зірку.
– Ви забили в тому Кубку кубків пʼять м’ячів – стільки ж, скільки форварди Олег Блохін та Ігор Бєланов. Якщо спитати уболівальників – насамперед пригадають ваш гол на самому початку фінального матчу. А ви який згадуєте найчастіше?
– Кожен був важливим – для мене і всієї команди. Але той, на шостій хвилині фіналу з «Атлетико», мав особливе значення, бо дав заспів нашій перемозі. Тут маю особливо підкреслити, що будь-який м’яч, забитий у тому турнірі, та й загалом у динамівській футболці, був результатом командних дій. Кожен із нас розумів партнерів з півслова та міг забити або віддати гольову передачу.
– Той гол у фіналі й справді вийшов надзвичайним: воротар відбив удар Бєланова, а ви, з’явившись там, де ніхто не очікував, головою спрямували м’яч у сітку...
– Граючи під нападниками, я був зобов’язаний постійно тримати обох у полі зору й бути готовим у будь-який момент, якщо після удару та сейву воротаря або рикошету м’яч відлетить до мене, зіграти на добиванні. Коли бив Бєланов, я, перебуваючи позаду, пригальмував – інтуїція підказала можливий розвиток подій.
До речі, якщо хтось, згадуючи схожі моменти, розповідатиме, що забив завдяки індивідуальній майстерності – не вірте. Завжди спрацьовує (або ні) твоя інтуїція: відчуваєш, де маєш опинитися в наступний момент, аби зустрітися з мʼячем і завдати вирішального удару.
Забиваючи той гол, я трохи випередив Блохіна. Інакше хтось із нас міг зазнати травми – він ноги або я голови. (Сміється). Олег мені поступився можливістю забити на початку фінального поєдинку, як я поступився йому в домашньому півфіналі з «Дуклою».
– На двох перших стадіях того Кубку кубків, граючи з «Утрехтом» і «Універсітатею», які не вважалися фаворитами, «Динамо» не перемагало на виїзді, проте переконливо громило суперників удома. Як футболіст, що забив голландцям на Республіканському стадіоні й тим паче зробив дубль у виїзній грі з румунами, у чому бачите причину?
– Про недооцінку суперника вести мову не варто: в таких турнірах, на такому рівні слабких опонентів не буває. Щодо виїзного матчу з «Утрехтом» – існували певні питання по суддівству. Плюс – не реалізовані нами моменти. Досі пам’ятаю, як після тієї гри голландці сміялися нам в обличчя, а ми, вголос не відповідаючи, думали про себе: завітаєте до нас у Київ – мокрого місця від вас не залишимо!
– Між тим, ви першими пропустили й удома, після чого загальний рахунок двох матчів став 3:1 на користь «Утрехта»...
– Так, ми знову проґавили «другий поверх». Та коли нарешті опустили м’яч додолу, наша жага боротьби та мотивація зробили свою справу.
На виїзді з «Універсітатею», буду відвертим, ми пропустили перший гол через мене. Спробував обвести в середині поля двох опонентів, хоча Лобановський завжди застерігав від подібних дій. Моя втрата призвела до перехоплення, пасу в напрямку воріт і гола. Відчував, що підвів команду – і не заспокоївся, поки не забив двічі. На жаль, пропустили ще раз під завісу гри з пенальті та не скористалися кількома шансами в заключні вісім хвилин...
– У першому півфіналі вдома ви розгромили празьку «Дуклу». Чи було у вас переконання вже після київського поєдинку, що фінал у «Динамо» в кишені?
– Подібна впевненість межувала б, напевно, із самовпевненістю, а Лобановський такого нізащо б не дозволив. Однак уже після розгрому «Рапіда» в двох чвертьфінальних поєдинках ми знали собі ціну й розуміли, що здатні, так би мовити, пошуміти в Європі.
– Володимир Безсонов, згадуючи про фінал із «Атлетико», розповідав мені, що іспанців вдалося здолати легко й невимушено. Згодні?
– Після гри, дивлячись на табло, ми, звісно ж, мали підстави для таких висновків. Наша перевага над суперниками в індивідуальній та командній швидкості була помітна неозброєним оком, а «Атлетико» чомусь виявився до цього не готовим. Принаймні, плану «Б» на фінал він не підготував.
Це вже потім ваші колеги писали, що після швидкого гола «Динамо» заспокоїлося й мало не віддало ініціативу супернику. Ми домінували впродовж усього матчу, тоді як іспанці практично не створювали моментів – хіба що Вітя Чанов після штрафного врятував. Загалом, якби вдалося реалізувати всі наші шанси, рахунок мав бути 3:0 або 4:0 іще до середини першого тайму.
– Кажуть, що тільки у Франції, приїхавши на фінал, ви повною мірою збагнули масштаб трагедії на Чорнобильській АЕС...
– Вдома ми не мали достатньої інформації не лише через те, що радянські ЗМІ приховували подробиці. 26 квітня, в мій день народження, знаходилися на базі, готуючись до поєдинку проти «Спартака», наступного дня грали з принциповим суперником на Республіканському стадіоні в присутності 82 тисяч глядачів.
Про те, що сталося на атомній станції в ста кілометрах від Києва, якісь чутки до нас долітали, однак радіація – така штука, її на дотик не відчуєш, за запахом не розрізниш. Навіть Лобановський був тоді не в курсі подробиць. Казав, що в Чорнобилі сталася пожежа, яку начебто вже загасили.
– В аеропорту «Шарль де Голль» репортери засипали вас питаннями про чорнобильську трагедію. Що відповідали?
– Дехто з журналістів насмілювався наближатися упритул, а деякі – обережно тримали дистанцію, з відстані кількох кроків розпитуючи: чи справді після фіналу ми збираємося повертатися додому?.. Ми переважно мовчали, знизуючи плечами. Ви вірно сказали: справжні масштаби події нам стали зрозумілі лише у Франції – завдяки телебаченню та пресі, статті з якої переповідали перекладачі. Тому Лобановський, налаштовуючи на фінал, наполягав на необхідності зіграти так, аби наші уболівальники вдома хоча б на півтори години відволіклися від важких думок про катастрофу та її можливі наслідки.
– За підсумками 1986-го Бєланов отримав «Золотий м’яч» найкращого футболіста Європи, а вас визнали гравцем року в СРСР. Були здивовані?
– Авжеж! Та згодом, проаналізувавши, дійшов висновку, що кожен гравець тодішнього «Динамо» був найкращим на своїй позиції принаймні в Союзі, а можливо і в Європі. Бєланов блискуче зіграв на чемпіонаті світу, і цей факт відкрив йому шлях до «Золотого мʼяча». Я ж, напевно, яскравіше проявив себе у радянському чемпіонаті.
– Вашої участі у блискучій перемозі в Кубку кубків, а, можливо, й самої перемоги могло б не бути, якби ви не залишилися в «Динамо» у 1984-му, невдовзі після переходу із «Зорі»...
– Настрій після попереднього сезону, в якому ми під керівництвом Юрія Морозова посіли сьоме місце, був не найкращим. Я мріяв про «Динамо» з дитинства, хотів здобувати з командою перемоги. Але скидалося на те, що в Києві у мене не дуже складається. Не вистачало ігрової практики: міг зіграти два матчі, а потім два відсидіти в запасі. Та й атмосфера в команді була, м’яко кажучи, не дуже чемпіонською.
Відверто, був готовий прийняти пропозицію Костянтина Бєскова, який телефонував мені та кликав до «Спартака». Зупинив Лобановський, котрий саме повернувся в «Динамо» зі збірної. «Не роби дурниць! – переконував. – Матимеш шанс! Усе залежить від тебе!»
Погодився залишитись тоді не лише тому, що Васильович знайшов потрібні слова – мені й самому не хотілося, опинившись у команді мрії, різко все кинути. Плюс – бажав довести собі та вболівальникам, що чогось вартий. Залежало все й справді лише від мене: жодних преференцій від Лобановського не отримав. Працював на тренуваннях до сьомого поту – й довів, що заслуговую місця в основі.
У 1985 рік увійшов гравцем основного складу. На старті сезону зазнав травми, після якої на два-три матчі сів на лаву запасних. Напевно, я однаково швидко повернувся би на поле, але стався збіг обставин – в домашньому поєдинку з «Кайратом» травмувався Олексій Михайличенко. Я вийшов замість нього на початку другого тайму – і відтоді до переходу в «Ювентус» місця в основі нікому не віддавав. Хіба що через травми чи дискваліфікації.
– Ви з великою повагою ставилися до Лобановського, навіть молодшого сина назвали на його честь. Та, кажуть, інколи, спілкуючись із тренером, слів не підбирали. Й узагалі були дуже гострим на язик...
– Траплялося... Та вірно зрозумійте: хамства я собі в спілкуванні з Васильовичем ніколи не дозволяв. Міг у присутності команди поскаржитись: «Ну, хіба можна 24 доби сидіти на зборах?!» Після чого Лобановський кликав на особисту розмову і спокійним тоном рекомендував: наступного разу спершу подумай, а вже потім кажи. Мені, втім, здається, що за відвертість він мене навіть поважав...
Дмитро ІЛЬЧЕНКО
