Він – один із тих, хто допомагав «Динамо» прокладати місток між радянським і самостійним українським футболом. Адже Андрій Анненков починав у команді ще при Лобановському, застав Пузача, Фоменка, Сабо та інших наших фахових тренерів. Здобув три золотих медалі чемпіонатів СРСР і України, здобув Кубок України, загалом, виступав за клуби чотирьох чемпіонатів, поповнивши свою скарбничку ще кількома нагородами. Як тренер, ввійшов у новітню історію вітчизняного футболу, в тренерських штабах Юрія Калитвинцева та Олександра Петракова доклавши зусиль до найвищих досягнень наших юнацьких збірних – перемог на чемпіонатах Європи-2009 і світу-2019!
Бесіду з титулованим динамівцем із значними вже тренерськими успіхами ми розпочали саме з його початку футбольної кар’єри, а також його перших тренерів.
«В футбол потрапив ледве не школярем»
- Андрію Михайловичу, ви народилися в Вінниці, а грати розпочали в Курську. А як, власне, потрапили в футбол?
- Привело юнацьке захоплення. Батьки, хоча й не мали стосунку до спорту, мені не заважали – лише хотіли, щоб це не заважало мені в навчанні. Виріс я вже в Курську, тож і грати там почав. Спочатку – в нашого дитячого тренера Баришева, пізніше – у Шевлякова. Відразу визначився, як півзахисник. Цікаво було й атакувати, й захищатися: це ж також великий виклик – не дати зіграти супернику, прочитати гру. Все йшло свою чергою.
- Навчалися по-справжньому, чи зі «спортивними» поблажками?
- Скажімо так, у школі до нас ставилися, як до спортсменів – ми часто були відсутні через змагання, тренування, але проблем таких, щоб не здати екзамен, не існувало.
- Ще школярем вас запросили в головну міську команду – курський «Авангард». Якою її застали?
- Грала вона в Другій лізі чемпіонату СРСР, в принципі, мала глядацьку підтримку й збирала досить добротних гравців. Мені пощастило, що існував ліміт, який вимагав обов’язково використовувати юних гравців. Тож я вже в 1986 році почав грати. Мені було 17 років – для мене це була велика честь і значний досвід. На той час ще не було такого матеріального розриву між лігами, і часто досвідчені футболісти навіть після Вищої ліги не вважали негідним догравати в нижчолігових колективах. У нас теж було кілька таких – і ми, молоді, слухали їхні поради та розповіді. Це був позитивний приклад для нас – їхні слова для нас багато важили, тож ми розпитували, що нас чекає, як там – у «вишці», що робити і як робити, щоб краще грати.
- А хто із курян найкраще розкрився в футболі?
- У наші часи Олег Дєлов славився – я з ним уже в іншій команді перетнувся. Той же Валера Єсипов гарно розкрився, Саша Захаров, який також в Україні вдало грав за «Дніпро» та інші клуби.
«Встиг побачити й що це таке – ракетні війська»
- У Смоленськ вас доля закинула через армію?
- Спершу вступив там в Інститут фізкультури, а вже потім потрапив на службу. Можна сказати, один із поворотних моментів у моїх виступах у футболі.
- «Іскра» – команда армійська, свого часу виводила Смоленськ навіть у півфінал Кубка СРСР. Якою ви її на той час застали?
- Очолював її Сергій Юрійович Морозов – він притримувався принципів Лобановського, був, можна сказати, фанатом київського «Динамо». І, до речі, посприяв у тому, щоб я опинився в команді своєї мрії. У нас у «Іскрі» працювали за передовими методиками: давалися інтенсивні, цікаві тренування, навіть фахівці «Динамо» на чолі з легендарним Зеленцовим приїздили до нас із тестами (причому, не тільки в міжсезоння, а інколи й по ходу). Тож тільки позитивно можу згадати свою роботу в Смоленську.
- Що тести говорили? Вам важко було вкладатися в нормативи?
- Ні, і самі тести були неважкими, цікавими, і вкладатися в вимоги вдавалося. Динамівці з Києва приїжджали в «Іскру» з передовими тогочасними технологіями – була й електроніка, й цікаві способи визначити рівень можливостей гравця. Пам’ятаю, співробітники наукової лабораторії Зеленцова привозили комп’ютер – і нам пояснювали, що саме так динамівців тестують.
- У вас у команді було чимало цікавих одноклубників, а серед них – і В’ячеслав Колосков-молодший. Як гралося із сином керівника радянського футболу?
- Якщо натякаєте на «майорство», то нічого такого не було. Скромний хлопець, нічим не хотів себе відділяти від колективу. Допомагав багатьом у той час. Наприклад, бутси тоді дістати було важко – а він через Москву багатьом діставав імпортні, «взував», можна сказати. У нас взагалі команда була дуже цікава – багато забивав мій старший земляк Олег Дєлов (він взяв мене «під крило», спасибі йому), Радік Ямліханов розкрився – його пізніше також у київське «Динамо» запросили. Женя Долгов у московське «Динамо» перейшов, Саня Захаров у «Дніпрі» грав.
- В армійській команді довелося військову форму та чоботи поносити?
- Аякже! Я взагалі спершу потрапив на службу, а не в команду – три місяці в ракетних військах прослужив. А потім був період, коли нас відпускали в відпустку й раніше збирали, і через нашу військову частину ми теж проходили по 2-3 тижні службу, після чого поверталися в розпорядження «Іскри». Були у нас у команді «понадстроковики», які старші, вже відслужили, грали, можливо, за інші команди, але вирішили залишитися в армійському футболі.
- Гроші, які отримував гравець армійської команди, були конкурентними в радянському футболі? Чи так – додаток до стипендії?
- Платили, плюс-мінус, як і скрізь – просто у нас ставка була неповною, адже ми військові, це «громадянським» футболістам платили всю. Але нам, молодим, вистачало – про футбол думали більше.
«Обирав між київським і московським «Динамо»
- Станом на 20 років ви мали вже досить значний досвід. Напевно, привертали до себе увагу інших команд…
- Мене «підписали» на понадстрокову службу, тому була проблема – відразу звільнитися. Якщо ти вже підписався, то треба певний час відслужити. Цікавилося московське «Динамо» – навіть сам Семен Альтман приїздив, щоб поговорити. Говорили про якісь інші варіанти. Але, отримавши пропозицію київського «Динамо», я вже знав, куди хочу перейти.
- Кажуть, вас примітив легендарний селекціонер Сучков і певний час «вів», щоб перевезти в Київ.
- Ми знали, що динамівський представник за «Іскрою» стежить. Коли проводили збори в закарпатському Виноградові, Сучков навіть спеціально приїздив. Стежив за ходом тестування, потім на матчі чемпіонату приїжджав. Від нього я почув, що так – дійсно, є інтерес до мене зі сторони
- З однієї сторони, «Динамо» – це величезна конкуренція, з іншої – якраз у ті роки почали виїжджати в закордонні чемпіонати знамениті ветерани. Мали сумніви перед переходом?
- Київське «Динамо» – це такий великий клуб, що навіть просто зануритися в тренування, заняття з цією командою ти збережеш для себе назавжди. А потім на місці розберешся зі своїми перспективами.
- Якою запам’яталася перша бесіда з Валерієм Лобановським?
- Я прибув у грудні 1989 року. Валерій Васильович сказав: «Все залежить від тебе. Працюй». Всього півхвилини бесіди – чи то вірили в мене настільки, що особливо не треба було чогось говорити, чи то дали можливість себе проявити, а потім дивитися. Не знаю. Але, загалом, у команді мене прийняли добре. Вразило, що така велика команда, а я – новачок, навіть не вихованець школи, а поставилися доброзичливо, відразу ж прийняли в колектив.
- Валерій Васильович, кажуть, рідко підвищував голос, але, тим не менш, на тренуваннях у нього панувала тиша.
- Саме так. За той період, коли я працював з ним, навіть не пригадаю випадків, коли б він виходив із себе. Можливо, старше покоління таке й застало. Я ж запам’ятав його саме таким – все чітко, конкретно, без зайвих емоцій, і ти виходиш і розумієш, що треба робити.
«В українських змаганнях куди б «Динамо» не приїжджало – стадіони завжди з аншлагами»
- Потрапивши в «Динамо» в 20 років, ви зустрілися з набагато старшими й титулованішими футболістами. Якими їх застали?
- Вони всі здавалися такими зірками, а виявилися настільки простими й доступними, що ще більше їх поважали. Зараз такого, напевно, вже нема – а жаль. Жили всі дружно, на базі – один телефон, щоб зідзвонитися з рідними чи друзями, стаєш у чергу й чекаєш, поки інші переговорять.
- В 1990 році «Динамо» виграло останнє союзне чемпіонство, причому, переживаючи по ходу зміну поколінь. Відчували, що це шанс вашого покоління?
- Звичайно. Так і було. Ми всі хапалися за можливість себе проявити – спасибі нашим тренерам, хтось трішки раніше, хтось трішки пізніше, але всі в підсумку виходили на поле, а далі, як казав Валерій Васильович, все залежало вже від тебе. Мені вдалося по ходу сезону пробитися в склад, під кінець я вже грав. Команда йшла на першому місці, добре пам’ятаю той вирішальний матч із ЦСКА, який ми виграли й зрозуміли, що золоті медалі – наші.
- Валерія Лобановського по ходу сезону замінив Анатолій Пузач. Він дуже відрізнявся в методах роботи?
- Мені здавалося, що вони – однодумці в ставленні до футболу. Таке моє враження. Єдина різниця – для нас, молодих, Анатолій Кирилович був більш доступним. Просто в Лобановського такий авторитет був, що ми соромилися зайвий раз підходити, щось запитувати. А от до Пузача – будь ласка, можна сміливо підійти, поговорити, він завжди підкаже, пояснить. У нас не було такого – що ти чогось не розумієш і не може запитати.
- Часи були непростими: дефіцит на магазинних полицях, починалися процеси в Придністров’ї та на межі союзних республік Вірменії та Азербайджану, девальвувався «рубль» – радянський карбованець. Думок для футболу вистачало?
- От це нас і рятувало – ми-то думали тільки про футбол. Тому десь і не відчули на собі цього всього, жили ніби у власному світі, переймалися спортивними результатами. Звичайно, за подіями стежили – коли балтійські республіки та Грузія почали одна за одною виходити з СРСР і покидати чемпіонат, прийшло розуміння, що все змінюється. Почався чемпіонат України – чимало команд, які раніше в Вищій лізі не бували, стали нашими суперниками.
- Тут є два погляди: одні стверджують, що нецікаво було грати з райцентрами, інші – що не такі вони й прості були, ці «райцентри»…
- Скажу так: ми, динамівці, на той час у кожному матчі відчували великий супротив суперників. Куди не приїдеш – стадіони заповнені, місцевих футболістів трибуни гонять вперед, вони не хочуть вдарити обличчям у багнюку… Пригадую, приїхали грати на Кубок України в Стрий – стадіон не такий великий, а враження, що не тільки все місто, а вся область там зібралася! Рання весна, трибуни шумлять, суперник впирається… Ледве зламали їхній супротив, хоч і виграли – але багато праці треба було докласти!
Так що грати було не так просто, хай у команд ще досвіду не було, зате багато молоді пройшло, хтось своїм шансом скористався. Спершу, звичайно був перепад – хай усі захищалися, але ж і захищатися треба вміти кваліфіковано. Але, рік за роком, рівень чемпіонату України піднімався.
- Чемпіонські «мерседеси», які дісталися динамівцям, виглядали «космічними кораблями» після радянської автотехніки?
- Мені ні з чим порівнювати – для мене то була перша машина. Вчився на ній їздити, по суті – до того більше був пасажиром, а це ж не порівняєш. Можливо, на неї заслужили більше ветерани – але вони пішли в іноземні клуби, тож дещо дісталося молодим.
- У тих машин нехороша слава: мовляв, їх порозбивали навіть ті, хто повільно й обачно їздив, а дехто на них розбився…
- Не став би якусь «містику» шукати – це залежить від того, хто як їздив.
«Бувало, сварилися на тренуваннях і навіть на полі – але суто за гру»
- Перший чемпіонат України був коротким – весняним. Таке враження, що «Динамо» не встигло взяти розгін, як він і закінчився…
- Можливо, є в цьому правда. Ми навіть, вигравши групу, спеціально на міні-збори перед фіналом виходили. Команда у «Таврії» була хороша, але що сталося в фіналі й чому ми зазнали поразки – навіть сам пояснити для себе не можу.
- Під кінець поєдинку в телетрансляції були затяжні паузи, немов би коментатори від здивування не знали чого говорити. А як на полі це відчувалося?
- Так само. Не розуміли, що відбувається – готувалися до фіналу, наче й гра давалася, але пропустили, а потім суперник зіграв дуже організовано та самовіддано.
- Якісь санкції від керівництва й тренерського штабу за втрачене перше чемпіонство були?
- Цього навіть і не треба було робити – команда тяжко цю поразку пережила, зібралися всім колективом, обговорили. Вже після паузи, на холодну голову. Всі ми розуміли, який це удар – не стати чемпіонами в прем’єрному чемпіонаті. Самі бачите, надалі «Динамо» багато років перше місце не віддавало.
- Були в команді на той час авторитети, які могли «напхати» одноклубникам і повернути до реальності?
- Ну звичайно. Павло Олександрович Яковенко ще на той час грав. Із старших – Ахрик Цвейба, Олег Лужний, та й той же Олег Саленко міг висловити свою думку про гру колегам.
- Кажуть, Цвейба з Юраном навіть до рукоприкладства доходили…
- Юран був більш запальний, Цвейба – більш терплячий. Десь Ахрик не витримав… Але хочу підкреслити, що сварилися більше за гру. Бувало, на тренуваннях і навіть на полі.
* Анненков та Цвейба
«Стоїш у стінці – й думаєш, тільки б Куман по тобі не влучив»
- Не лише внутрішніми змаганнями завжди жило «Динамо» – от у вас 16 єврокубкових зустрічей у кар’єрі. Які пригадуються з найбільшим задоволенням?
- Ясна річ, ті, де команда вигравала – ми всі працювали на спільний результат, як би ти не зіграв, якщо команда не досягла своєї мети, не маєш права бути задоволеним. Із «Барселоною» в ті роки ми часто грали. Велика команда Йохана Кройффа, такі футболісти, як Стоїчков, Куман, Бегиристайн, Гвардіола, Лаудруп – що ще говорити? Будь-якого футболіста називай – і це вже зірка свого часу.
- Як тоді вдавалося з ними грати на рівних і навіть обігрувати?
- Ну, давайте відверто – суперник це екстра-класу і навіть у тих матчах, які для нас вдало складалися, бувало, що вони «пробачали». «Барса» грала вже на той час в унікальний футбол: при такому прекрасному складі, особливо – сильному півзахисті, вони на коротку розрізали будь-якого суперника. Плюс, індивідуальна майстерність – той високий рівень володіння м’ячем, пасом, ударом, який демонстрували каталонці… Для нас грати проти них – це була школа футболу. Та швидкість дій, злагодженість, короткі комбінації – це був хороший урок. У таких іграх ти починаєш розуміти, чого ти вартий у футболі.
- Штрафні від Кумана доводилося бачити в цих матчах?
- Ох, це правда… Стоїш у стінці й думаєш, як би він по тобі не влучив… Удар – божевільний. Що сила, що точність, що траєкторія. І в «Барсі» багато гравців могли від душі пробити.
- Ваші враження, коли ступили на газон «Камп Ноу» – стадіону, де, як кажуть, з поля через всі яруси й неба не побачиш?
- Не скажу про «вертикаль», скажу про «горизонталь» – поле там таке розлоге, що від воріт до воріт догледіти важко.
- А були матчі, які залишили особливу гіркоту?
- От «Рапід», приміром – перший матч все нормально, в другому на рівному місці отримав червону картку, підвів колектив. Я не потрапив по супернику, хоч і відмахнувся – а він симулював, ніби я його в лице вдарив. Тоді ні VAR не існувало, ні відео з кількох точок, тому рефері вилучив – це вже не ставилося під сумнів. Прикро, що віденців могли й повинні були проходити. Тоді траплялися такі поразки, коли на нас налаштовувалися й за рахунок командних дій, організації, вигравали.
- Поїздки за кордон – це не лише футбол, а й можливість привезти звідти щось додому. Це для кінця 80-х і початку 90-х було немалою мотивацією. Що з таких сувенірів радувало потім ще багато років?
- Передовсім, побутова техніка. От що потім працювало ще багато років. Хтось віз вимпели, футболки – але я ніколи не збирав такого.
«До приходу Суркіса в «Динамо» навіть існували певні затримки зарплати»
- «Динамо» першої половини 90-х – команда молода, з багатьма талантами. Чому ж не всі з них отримали шанс пограти за кордон, а ще менше – реалізувалися? Це питання агентів, грошей, ізоляції нашого футболу від тодішнього світового футболу?
- Важко назвати якусь одну причину. Так вийшло – розпався Союз, ще не здобув свій авторитет новий чемпіонат. Думаю, жалітися нема на що – в «Динамо» кожен із нас здобув титули, досвід, хтось – ще й ім’я. Так що цілком благополучно відіграли. Жаль хлопців, хто не реалізувався через травми чи, як Стьопа Беца, через ранню загибель. Перспективний гравець був, хороші задатки флангового футболіста. Можливо, багато що б встиг у футболі.
- Після від’їзду Лобановського і до повернення Лобановського в «Динамо» змінилося чимало тренерів – Пузач, Сабо, Онищенко, Павлов, Фоменко. Хто з них був «ваш»?
- Не робив різниці між тренерами і в ставленні до роботи: поки ти футболіст, повинен однаково працювати завжди, при будь-якому тренері. Тому одного з них не виділю, це було б несправедливо. З усіма було цікаво працювати.
- Хто більш лояльний, хто більш жорсткий?
- Знову ж таки, не стану виділяти. Ясна річ, хтось, як Анатолій Пузач, за характером більш м’який, більше індивідуально говорив з футболістами. Хтось, як Михайло Фоменко, більше налагоджував дисципліну, працював суворіше. Але це – «Динамо», у нас все-таки завжди були свої принципи, правила, норми. Щоб досягти успіху, треба було постійно відповідати рівню клубу. Якщо ти запізнювався за розвитком команди, ставив себе вище колективу, не розумів футболу команди – ти йшов. На твоє місце відразу було по кілька не менш здібних, талановитих конкурентів.
- Ви згадали про дисципліну. Кажуть, Фоменко з цим мав чимало роботи. Ледве до рукоприкладства не доходило…
- Ні, Михайло Іванович вмів керувати колективом. Ніякого рукоприкладства я не бачив. Конфлікти, які виникали, мали робочий характер. Загалом, у Фоменка цікаво було працювати. І заняття цікаві, і гра. На кожному тренуванні були «майстер-класи», коли в команді стільки майстрів – то й дальні дистанції, й обвідні удари, й фінти були постійно в «Динамо» присутні.
- Пригадуєте той момент, коли в «Динамо» з’явився Григорій Суркіс?
- Так, застав той момент. Нас не збирали на якісь особливі збори, просто все пояснили – підписали папери, що змінився засновник. Ми тоді, здається, зі зборів повернулися, чи щось таке.
- Матеріальні проблеми в тодішньому «Динамо» існували?
- Певні затримки зарплати були. Але нове керівництво сказало, що все налагодиться. Так і вийшло – більше в «Динамо» таких питань не виникало.
- «Динамо» (Київ) для радянського футболу, а потім, ясна річ, і для українського – це вершина. Чому ж тоді ви відважилися покинути команду?
- Як і всі футболісти, я хотів грати. Не маючи практики, розглядав варіанти. До речі, йшов у «ЦСКА-Борисфен» в оренду – не остаточно покидав «Динамо». Якраз на той момент Михайло Фоменко прийняв цю команду, тож я вважав, що для мене буде корисно продовжити грати під керівництвом цього тренера, отримати ігрові хвилини. Та й колектив підібрався дуже добротний.
«Степан Мафумба»
- «ЦСКА-Борисфен» мав великі плани: новий власний стадіон, трофеї та зірковий склад. От якраз тільки останнє й відбулося?
- Підібралася дуже хороша група гравців. Керівництво клубу мало свої амбіції, тож набирало футболістів, недоступних іншим командам. Частково вони досягнули своїх цілей: адже, починаючи з нижчих ліг, дісталися «вишки» й там змогли себе проявити. Втім, «піком» цієї команди залишилося, здається, саме четверте місце.
- Два матчі в контексті цієї команди пригадуються відразу ж: 4:0 над «Шахтарем» та 0:0 з «Динамо».
- Повторюся, склад у нас був розкішний. Я не мав ніякого здивування з цього приводу. Із «гірниками» ми заслуговували на перемогу, команда дуже вдало матч провела. З динамівцями також гралося дуже непросто, здається, навіть Фоменка вилучали з лави запасних – настільки нервовим було протистояння. Повторюся, чемпіонат України прогресував. З’являлися нові футбольні команди. Виходили з кризи давні гранди. Пізніше вже було дуже цікаво грати.
- «ЦСКА-Борисфен» був серед першопрохідців легіонеризації: запросив перуанця Альфонсо Янеса Раміреса та заїрця Мафумбу Мфілю. Це були гравці чи випадкові «пасажири»?
- Скажу так: на той момент наші були сильнішими. Ці хлопці старалися, але надовго в команді не затрималися.
- Були в тому матчі, коли «Мафумбою» охрестили ні в чому не повинного українського футболіста Степана Матвіїва?
- Ох, сміху було… Виходить Стьопа на поле, а на весь стадіон – «На заміну – Мафумба». Стадіон – поліг.
- Ще одна цікавинка того клубу – нетиповий, на той час, президент. Дмитро Злобенко був, мабуть, молодшим від багатьох гравців «ЦСКА-Борисфена»…
- Ніхто цим не користувався, хоч він молодший. Попри статус президента, Злобенко був доступним. Часто бував на тренуваннях команди, само собою, на матчах. Мав свою футбольну мрію. Жаль, звичайно, що клуб довго не прожив, і далеко не все встигли реалізувати.
- У цій команді поряд з вами, молодшими, догравали, зокрема, Віктор Чанов і Олег Кузнєцов. Легенди ще були в бойовій формі чи травми вже не дозволяли видати майстер-клас?
- Ми просто насолоджувалися можливістю пограти з такими футболістами. Це були діючі гравці, їм ніхто не давав поблажок, тренувалися й грали на рівні зі всіма. На досвіді такі речі творили!.. Потім ще й Сергій Балтача прибув, здається, якийсь час навіть головним тренером побути. Це була школа – не лише як грати, а й як поводитися, як ставитися до своєї роботи.
«В «Уралані» хто вилітав із батута – потім в один дотик грав»
- Де вас застав у середині 90-х розпад ЦСКА та «Борисфена»? Ви були в розпорядженні Бернда Штанге на австрійських зборах, як і дюжина недавніх лідерів «Дніпра»?
- Навпаки, я пішов у «Дніпро» до В’ячеслава Грозного.
- Штанге скаржився, що в «Дніпрі» не було найелементарнішого – пральної машини, газонокосарки…
- Нічим таким «Дніпро» не здивував – все було нормально, умови роботи, як для України 90-х, цілком пристойні. Може, після німця вже все докупили?:)
- Грозний у ті роки досить високо оцінював потенціал «Дніпра», в трирічній перспективі пророкував ледве не чемпіонство та групу Ліги чемпіонів. В’ячеслав Вікторович як тренер – яким він вам запам’ятався?
- Дуже запальний, емоційний. Вміє «заразити» футболістів спільною ідеєю, так доступно пояснити свої задуми, що вся команда «заводиться» й не сумнівається, що можна досягти заданої мети. Мені в «Дніпрі» було цікаво, але так вийшло, що я пробув у цій команді лише півроку й поїхав далі. Павло Яковенко запросив в «Уралан» – я дав згоду на перехід.
- Ваш наступний крок – «Уралан» Яковенка. Який виграв Першу лігу Росії, але недовго потім грав під керівництвом Павла Олександровича. І от ви в «Нью-Васюках» – якою тоді була майбутня шахова столиця Еліста?
- Образно кажучи, два готелі, одна велика вулиця – центральна, і стадіон. Зате в місті тоді від футболу був величезний ажіотаж!
- Не від шахів?
- Ні, ще, здається, не було на той час шахового містечка. Тільки «Уралан». Кірсан Ілюмжинов досить часто навідувався в команду. Був у чудовому настрої – адже команда з першого місця виходила в Вищу лігу. Він під час приїздів лише дякував і підтримував Яковенка.
- Почитаєш спогади гравців «Уралану» та «Хімок» – наче про підготовку космонавтів наслухаєшся. Невже Яковенкова програма підготовки була настільки важкою?
- Хіба що тим, хто з незвички. Ми, динамівці, нормально переносили. Зате «Уралан» сповідував швидкісний, інтенсивний футбол. Тож ми бачили результат і не ставили потім питань.
- Багато хто каже, що вперше саме при Павлові Олександровичі зіткнувся з батутом на тренуваннях футбольної команди…
- Я також! Але воно ж корисно для координації рухів – на футбольному полі це потім давало про себе знати. Хто добре виконував вправи на батуті, то в матчах краще стрибали, краще приземлялися. Хто з батута вилітав, ті в один дотик грали. До цього недовго: не так ногу поставив, то й полетів. Добре, що скрізь мати, так що «космонавти» нормально приземлялися…
«Якщо у ЦСКА виходило забирати очки у грандів, то це йому в плюс, а не в мінус»
- Ви з «Уралану» перейшли в «Кривбас», який двічі здобував бронзові медалі та виходив у фінал Кубка України. А чому затрималися там недовго й грали небагато?
- Команда там була дуже хороша, от саме колектив. Гравці мали повне взаємопорозуміння з тренерами – що Тараном, що Литовченком. Були амбіції й засоби їх реалізації у керівництва клубу. Саме тому «Кривбас» так «вистрелив» у кінці 90-х. Особисто я старався допомогти команді, чим міг, але так буває – тренерський штаб бачив на моїх позиціях інших гравців, та й я уже був у віці. Все нормально, десь на якомусь етапі допомогли одне одному, але потім у мене був свій шлях.
- Після Дніпра, Елісти та Кривого Рогу вас потягнуло додому – в Київ?
- Саме так. Володимир Безсонов запропонував такий варіант, і я погодився. У ЦСКА була чудова молода команда – Закарлюка, Цихмейструк, Костишин. Чудовий дружній колектив. Хлопці за кілька років двічі виходили в фінал Кубка України. Мені також вдалося з ними повернутися в єврокубки. Пройшли «Црвену Звезду», але зупинилися на «Брюгге».
- Бельгійський клуб мав непоганих гравців – норвежця Ланге, місцевого збірника Верхейєна, перуанця Мендосу, знову ж таки, тонких і мудрих Клемана та Сіммонса. Але все ж 0:7 за двома матчами – це занадто…
- Десь «посипалася» команда. Особливо в другому матчі, коли після київських 0:2 нам треба було за всяку ціну відіграватися. «Брюгге» справді був досвідченішим за тодішній ЦСКА, до того ж, багато що пішло не за нашим сценарієм. А от із сербами було інакше – там і Кернозенко спіймав кураж, все тягнув, і команда наша вирвала результат у складній боротьбі. Але все одно пригадую той час, та й ті матчі, із задоволенням. Це якраз ті пізні єврокубки, які мені відвела футбольна доля.
- ЦСКА, як тоді казали, чимало заробляв на особливо затятих матчах проти грандів…
- Відповім так: якщо у нас виходило проявляти вольові якості проти провідних команд чемпіонату, то це команді – в плюс, а не в мінус. Інші теж старалися заробити на додатковий стимул, так не виходило на полі довести це грою.
- В армійських командах ви немало пограли. Народ там різний: як служивий, так і, так би мовити, «вільнонайманий». А які найцікавіші гравці вам траплялися?
- Справді, «Іскра» – «ЦСКА-Борисфен» – ЦСКА. Та важко всіх перелічити – дійсно, ви праві, траплялися абсолютно унікальні футболісти. В «Динамо» мені пощастило застати велике покоління, я ще їх всіх бачив, мав честь з ним пограти та потренуватися. В «ЦСКА-Борисфені» Чанова, Кузнєцова, Балтачу, Литовченка ми бачили. А молодь яка?!
- До речі, про молодь. Це ж при вас вони почали вриватися в великий футбол – Шевченко, Шовковський, Ребров, Гусін, Косовський і так далі. Причому, Гусін – форвардом, Шева – кажуть, міг і справа в півзахисті зіграти…
- Ну, мені здається, Андрія Шевченка не треба було десь інакше й пробувати – природжений форвард, з нестандартною грою. Все ловив суперників на своїй непередбачуваності. Талант, який заслужено реалізувався на найвищому рівні. А ще ж були Леоненко, Саленко, Юран, Скаченко, Джишкаріані, пізніше – Венглинський, багато-багато інших. Чудове покоління! А от Гусіна-форварда я застав і в «Динамо», і в «ЦСКА-Борисфені». Але раз Лобановський його зміг розкрити, як опорника, то був сто разів правий!
«У Казахстані не застав ні жертвопринесень, ні Скаченка»
- Чемпіоном Казахстану 2002 року ви стали з командою «Іртиш». Як там опинилися, що за команду застали?
- Тамтешній футбол якраз переходив із Азії в Європу. Чемпіонат Казахстану, звичайно, був слабкішим за український, але от якраз «Іртиш» підібрав дуже цікавий колектив. Була в їхньому чемпіонаті плеяда наших гравців, а серед місцевих я б виділив Сергія Тимофєєва. Він колись і в Україні грав (за тернопільську «Ниву»), сам місцевий, павлодарський, у команді справедливо вважався найбільшою зіркою – і одним з найкращих гравців місцевого чемпіонату.
- Коли він став головним тренером збірної Казахстану й суперником України часів Олега Блохіна, зустрічалися з давнім знайомим?
- Так, поговорили, згадали чемпіонські часи. Сергій – хороший футболіст і спеціаліст. Окрім нього, відзначу ще киянина Тернавського (учасник чемпіонату світу 1994 року), кількох російських гравців із ближніх областей від Павлодара, а також сина відомого арбітра чемпіонату СРСР Ромуальдаса Юшки.
- Велика територія, значні переїзди. Вивчили Казахстан автобусами чи літали літаками?
- Команда гарно стояла на ногах, тому все перельотами. Хіба що коли виїзд ближній, тоді вже залізницею.
- Одна із традицій Казахстану – жертвопринесення на стадіоні. Баранчиків різали на початку сезону?
- Нічого такого не застав, хоча ми приїжджали грати і в південні області, де більше мусульман.
- Батьківщина Сергія Скаченка. Зустрічали там його родичів?
- Ні, навіть не знали про це! А от інших українців зустрічали. Це ж цілинні землі – приїжджали сюди на роботу, багато хто так і залишався. Ми країну трішки подивилися – були вражені її масштабами. Величезні степи, цілинні землі. Фани віддані. На пам’ять зберіг золоту медаль чемпіонату Казахстану – якраз у колекцію до СРСР і України.
- Догравати вам випало в «Борисфені», який ухитрився вийти в Вищу лігу, задіяти гравців рівня вас, Максимова, Вірта, Коновалова, виростити чимало юних збірників. І навіть обіграти якось «Динамо»!
- Я вже тоді догравав: мав мало ігрової практики, тож більше радів за хлопців та їхні успіхи. Головним тренером був Рябоконь, а пізніше, коли він прийняв, здається, «Оболонь», призначили на це місце Степана Матвіїва, а я почав працювати в його тренерському штабі разом із покійним Миколою Волосянком.
«Преміальних за матч у збірній України не давали, але покликали б ще – все одно пішов би грати»
- Ви багато років працювали з молоддю – в «Арсеналі», в «Динамо». Які найпомітніші гравці пройшли через ваші руки?
- В «Арсеналі» – Богдан Сарнавський (ПФК «Львів»), Гліб Бухал (ФК «Олександрія»), Ілля Чередниченко («Гірник-Спорт»). Було багато дуже талановитих хлопців. У «Динамо» – ціла плеяда, тут що не ім’я – то помітна постать, довго перечисляти, та й весь склад називати доведеться.
- Очоливши першу команду «Арсеналу-Київ», ви вивели її в Другу лігу, але пропрацювали недовго. Чому?
- Стартонули невдало серед професіоналів, тож керівництво прийняло таке рішення – змінити тренера. Взяли іншого…
- Збірна в вашому житті мала два етапи – як гравця та як тренера. Коли в 1992 році вас запросили грати в Україну, як вихованець російського футболу, сумнівалися?
- Ні. Запросили – то й зіграв. На той час ще такого розмежування не відчувалося, як-то кажуть, вчора була одна спільна держава, я в «Динамо» (Київ) грав, тут прижився. Для мене зіграти за збірну України було логічним рішенням. Як, напевно, логічно було Федерації футболу України мене й таких, як я, заграти – на всякий випадок, щоб ніхто нікуди не пішов. Жаль тільки, то був лише один матч – поступилися в Угорщині, ще Леоненка вилучили з поля.
- Кажуть, на той час за матчі в збірній не платили і навіть не давали забрати футболку на згадку…
- Так і було. У мене досвід малий – всього одна гра, вели в рахунку, потім залишилися в меншості, що вплинуло на результат. Але все одно, це збірна – якби ще покликали, відразу б пішов. Хоч і не було там спершу премій…
- Звідси – й таке ставлення до ранньої збірної України? Судимо по тому потоку, який відкрився в збірну Росії – Цимбалар, Саленко, Онопко, Канчельскіс, Тернавський, Щербаков і багато-багато інших…
- Все ж таки, думаю, тут зіграла роль перспектива зіграти на чемпіонаті світу. Багато хто вважав, напевно, що такого шансу більше може й не бути…
- Додати цих гравців, і в відборі до Євро-96 із хорватами та віце-чемпіонами світу італійцями було б більше?
- От саме, що більше. Ніхто б нічого все одно не гарантував, бо які команди були нашими конкурентами за два перших місця!
«Чому б юному поколінню не взяти приклад із збірних 2009 і 2019 року?»
- А другий етап вашої роботи зі збірною – тренерський. Коли почали свою роботу з юнацькими командами України?
- Тут велике спасибі Юрію Леонтійовичу Морозу, це він мене підключив до своєї команди в 2008 році (я тоді був у школі «Арсеналу»). За рік до чемпіонату Європи було багато роботи. Блискуча збірна. Вона під керівництвом Юрія Калитвинцева виграла золоті медалі на фінальному турнірі на Донбасі.
- Чому із «золотих хлопців» 2009 року далеко не всі заграли на вищому рівні, а дехто навіть перекваліфікувався в патрульні, бізнесмени?
- Така футбольна доля. Навпаки, якщо зменшити планку очікувань і подивитися новим поглядом, то збірна дала чималий «урожай». Гармаш, Рибалка з «Динамо» ставали чемпіонами України й грали в Лізі чемпіонів, Кривцов – із «Шахтарем». Шахов дійшов із «Дніпром» до фіналу Ліги Європи, зібрав медалі зарубіжних чемпіонатів. На вищому рівні ось зараз грають Петров, Коркішко, Бутко, Чайковський, Логінов, Люлька. Якби не травми, був би в ділі й Віценець. Інші хлопці – абсолютна більшість – мали свої шанси в Прем’єр-лізі. Якщо з такого ракурсу, то, навпаки, це висока реалізація, як для юнацького рівня. Згадайте, хто був зірками інших збірних на Євро-2009. Чи багато з тих хлопців розкрилися на найвищому рівні?
- А як ви спрацювалися з Олександром Петраковим?
- Із юнаками 1995 р.н. почали ми разом працювати.
- Це та чудова команда, яка дала збірній України Яремчука, Бурду, Харатіна, Соболя, Коваленка та багато інших цікавих футболістів. Чому не вони, а наступне – менш яскраве за іменами – покоління стало чемпіонами світу?
- На все є свої причини. Дуже гарно в Новій Зеландії зіграли в групі, були яскраві та результативні матчі, вийшли з першого місця. А от у кінцевий результат та збірна не повірила. У важку хвилину в першій же грі на виліт здалися, в важку хвилину, де треба було трішки додати, ми дотягнули до пенальті. А це вже лотерея, в серії пройшов далі Сенегал.
А от збірна зразка 2019 року повірила. Вони йшли до результату, незважаючи ні на що. Це відчувалося і в грі, і в тренуваннях, і в відновленні – і, звичайно, в побуті. Вони були настільки професіональними, що не кожна доросла команда так ішла до свого результату.
- Як у цій збірній 2019 року вашому тренерському штабу вдалося розпізнати хлопців, у яких, здавалося, їхні клуби навіть не дуже вірили? А зараз вони – чемпіони світу…
- Це заслуга Петракова, в першу чергу. Він створив цю команду. Його спілкування з цими хлопцями надихнуло їх прогресувати. Він їм так все пояснював, підносив, що вони були неймовірно заряджені на результат. І якраз ті гравці, які в своїх клубах не грали, ставали лідерами в збірній. Це – результат розборів, теорій, установок від Петракова. А ми допомагали йому в тренувальному процесі…
- Вірите в їхні перспективи в клубному футболі та дорослій збірній?
- Вірю. І від душі бажаю їм успіху – за ці роки встиг проникнутися повагою до цих футболістів. Запитайте мене – і я скажу, що вони заслуговують на шанс у своїх клубах. Але вони й самі молодці, подивіться: Лунін, Булеца із Супрягою, ось недавно той же Дришлюк – вони всі вибирають ігрову практику. Не бояться йти в оренду. Боротися й конкурувати. Якщо будуть обирати футбол, він відповість їм взаємністю.
- Зараз ви працюєте в тренерському штабі юнацького складу «Динамо», маєте стосунок до наших юнацьких збірних нового покоління. Бачите перспективи?
- Безперечно. Цікава та перспективна робота. Ви самі бачили, «Динамо» в юнацькій Лізі чемпіонів гідно себе проявило в останні роки. У збірній Петракова – юнаки 2003 р.н. Пройшли відбір, зараз мав бути еліт-раунд, але перенесли… Жаль, що настала ця пауза в зв’язку з пандемією коронавірусу COVID-19. Ми всі дуже хочемо, щоб пошвидше людство перемогло хвороби, і ми всі змогли повернутися до наших улюблених професій. Покоління йде хороше, все в їхніх руках. Вони тільки починають свій шлях, у стадії формування. Дай Боже, щоб вистачило слів на позитивному прикладі команд 2009 і 2019 року, щоб вони взяли собі на озброєння досвід попередників. Чому б не замахнутися на серйозні успіхи?
