До дня народження Олега Ошенкова: фундатор «Динамо» майбутнього

До дня народження Олега Ошенкова: фундатор «Динамо» майбутнього

Сьогодні – 111-річчя від дня народження видатного тренера Олега Олександровича Ошенкова.

Буває так – справжню оцінку особистості ставить історія. Олег Ошенков – титулований тренер, один із найбільш шанованих у радянському футболі свого часу. Але є підстави вважати, що він був не лише кубковим першопрохідцем київського «Динамо» (до речі, «Шахтаря» також), а й тренером, який багато в чому заклав тактичний і кадровий фундамент майбутнього домінування українського футболу в змаганнях СРСР.

А починалося все так…

Олег Ошемков народився 14 травня (27-го за новим стилем) 1911 року в місті Санкт-Петербург – столиці Російської імперії. Уже пізніше, коли спортсмен був дорослим, його «перейменували»: за сімейною легендою, спершу його прізвище перекрутили в пресі, а потім писарчук, готуючи оновлені документи, вирішив, що радянська газета знає краще, й охрестив Ошемкова Ошенковим. Уже з таким іменем він і прийшов до своїх найбільших успіхів у футболі.

Уже підлітком розпочав трудову діяльність – працював гравером у типографії, токарем на заводі, при цьому заробляючи собі й близьким на шматок хліба. А між тим, мінявся час – мінялися декорації. Петербург став Петроградом, а потім – Ленінградом. Ошемков став Ошенковим. Захоплювався спортом – і не лише футболом, за свідченням сучасників, у хокеї з шайбою та м’ячем Олег мав, можливо, навіть більші перспективи. На зеленому полі грав, переважно, в середній ліній. «Халфбек» 30-х років – це була особлива місія. Олег відповідав за досить великий плацдарм, а тому виконував великі – надто для футболу з первісним набором тактик – обсяги роботи.

«Міцно збитий, швидкий, працездатний, вирізнявся високими вольовими якостями, сміливо і рішуче вступав в силові єдиноборства, був міцним у персональній опіці суперників», – таку характеристику футболісту Ошенкову дали сучасники. За даними тодішніх джерел, він починав грати в клубній команді фабрики «Гознак» («Держзнак») у 1927 році – коли київське «Динамо» тільки розгортало свою діяльність. Був учасником матчів першостей рідного та новостоличного міст. Пізніше знову повернувся в ленінградський футбол. Від 1931 року грав за «Червоний трикутник», «Промкооперацію», «Спартак», «Динамо», «Зеніт» – пізні, можливо – найкращі, роки Ошенкова-футболіста обірвала війна.

Ошенков встиг провести 150 матчів у чемпіонатах СРСР (7 голів), а в сезоні 1936 року став безпосередньою причиною невдачі московського «Динамо». Лідеру достатньо було обігрувати ленінградських одноклубників, які йшли на передостанньому місці. Проте ті вели в рахунку, а вже за хвилину, коли за москвичів забив у відповідь Якушин, він змушений був залишити поле. Тому що зірвався й завдав ногою удару якраз в живіт Ошенкова, який навіть не володів м’ячем. Арбітр вилучив Михея, і хоча травмований Олег також не зміг дограти й був замінений, без лідера гості не змогли забити вирішальний м’яч, в останньому турі втратили очки в дербі зі «Спартаком» і змушені були задовільнитися срібними медалями. Ця історія, напевно, чомусь навчила обох фігурантів – у майбутньому сильних тренерів. Принаймні, в Ошенкова ігрова та побутова дисципліна стали одними з неодмінних вимог до своїх підопічних.

У перші післявоєнні роки Ошенков був уже одним із старійшин – після евакуації в казанському «Динамо», він повернувся в ленінградський клуб уже в 1943-44 роках, брав участь у пам’ятному товариському матчі з белградським «Партизаном» у 1946 році, у два цих сезони входив у збірну команду міста Ленінград. Утім, лихоліття вкрали його заключні продуктивні роки гравця. Зате загартували майбутнього тренера. Він починав роботу в клубі, в якому зустрічав війну – як адміністратор «Зеніта» в 1948-49 роках, після того пішов у помічники головного тренера іншого ленінградського клубу – «Динамо».

На той час там працював легендарний Михайло Бутусов – він першим із ленінградців, до слова, очолював київське «Динамо» (це вже після нього в клуб прийдуть Корчебоков, Окунь і, власне, Ошенков). Спостерігаючи ентузіазм молодшого колеги – Ошенкова, Михайло Павлович розгледів у ньому задатки хорошого тренера та відважився порадити його своїм київським друзям.

Так Олег Ошенков – недавній слухач школи тренерів при Ленінградському державному двічі орденоносному інституті фізкультури імені Петра Лесгафта – опинився в столиці України. Наше «Динамо» на той час – команда, яка тільки оживала після тяжких воєнних втрат. У чемпіонаті СРСР 1950 року кияни фінішували 13-ми, ледве врятувавшись від вильоту. На наступний сезон стали вже сьомими. А в експериментальному чемпіонаті 1952 року (проводився у скороченому варіанті фактично суто в Москві у зв’язку з акцентом на Олімпіаду) Олег Ошенков уже привів недавніх середнячків до срібних медалей – перших із довоєнних 30-х!

Що стало причиною такого стрімкого прогресу динамівців Києва? Попри відсутність практичного тренерського досвіду та не надто гучне ім’я в футболі, початківець із перших днів зумів правильно себе поставити в колективі та застосував дійсно професіональний підхід до тренувань і тактичних розробок.

«Повинен зізнатися, хлопці, що до цього я з командами першої групи не працював. Мені, очевидно, буде важко, тим більше, що збираюся спробувати деякі новинки. Але якщо ми візьмемося всі дружно – і мені, і вам буде легше. На нас чекає велика спільна робота, розрахована не на один рік», – з такими словами звернувся Олег Олександрович до гравців київського «Динамо». Що думали на це вони, знаючи, що за шість післявоєнних років у команді змінилося відразу 9 тренерів?

Проте Ошенков зумів затриматися в «Динамо» (Київ). І багато в чому перевернув світогляд своїх підопічних, серед яких були справжні майстри, майбутні збірники, хороші тренери наступного дня. Футболісти, які тренувалися з О.О.О., пригадували, що він був суворим, але не зациклювався на догматі. Ввів, наприклад, важку атлетику, баскетбол та акробатику. Одним із перших почав ефективно використовувати для підготовки зимовий період – із комплексом спеціальних вправ і тренуваннями на снігу. Міг повести команду в ліс – для єднання з природою та розминки й пробіжки на свіжому повітрі. А міг відправити на роботу над собою, тривале, монотонне відпрацювання з м’ячем або силові заняття на виробку витривалості. Він сам був молодим і сповненим сил – можливо, й тому, будучи вже тренером, вже після завершення виступів, здобув звання заслуженого майстра спорту.

Ошенков майстерно працював із кадрами – хоча якраз у післявоєнні роки «Динамо» (Київ) мало велику плинність, потребувало зміни ветеранів на певних ключових позиціях і інтеграції західноукраїнських новачків, ще не звиклих до радянських реалій. Хороший тактик, Олег Ошенков у кожному раунді Кубка СРСР 1954 року знаходив нові «пастки» для суперників. Він сповна використовував як талант своїх лідерів – Зазроєва, Фоміна, Комана в атаці, а також здорово вишикував захист, де грали досить сильні й розумні гравці. В їх числі – й Голубєв, який під керівництвом цього тренера, напевно, мав усі підстави претендувати на звання найкращого захисника СРСР. 2:1 над єреванським «Спартаком» у кришталевому фіналі – трофей вперше в історії поїхав в Україну, було перервано гегемонію столиць Радянського Союзу, які до того часу вважалися непереможними.