Центр захисту тієї команди у складі Михайла Форменка (на фото праворуч) та Стефана Решка в середині 70-х вважався одним із найнадійніших в Європі. Холоднокровні, тактично грамотні та фізично підготовлені динамівці успішно діяли проти форвардів найкращих команд континенту. У дев'яти матчах Кубка Кубків 1974-1975 та двох іграх Суперкубка команда Валерія Лобановського пропустила лише п'ять м'ячів! Про це ми згадуємо разом із заслуженим майстром спорту Михайлом Фоменком.
- У «Динамо» не прийнято оцінювати внесок до загальної перемоги конкретного виконавця, не буду й я відступати від цього принципу. Мене часто запитують: хто в команді 75-го року був лідером? Не можу знайти відповіді, кожен із того складу був особистістю як на футбольному полі, так і в житті. Футболісти, які приїжджали до Києва, були лідерами у своїх командах, у «Динамо» же Лобановському належало «змайструвати» з них боєздатний колектив. Він із цим успішно впорався.
- Ви чудово взаємодіяли на футбольному полі зі Стефаном Решком. У житті вас пов'язували дружні стосунки?
- Ми ставилися та ставимося один до одного шанобливо. Були нормальними товаришами. Яким би не був дружнім колектив, він завжди розбивається на кілька груп. Я більше спілкувався з Коньковим та Онищенком, разом проводили час довгими днями під час заїздів та передсезонних зборів. Унікальність тієї команди полягала в тому, що хлопці в будь-якій ситуації стояли один за одного горою, в разі чого за тебе вступала вся команда.
- У 1973 році «Динамо» очолив Валерій Лобановський. Що нового дав молодий тренер команді, яка стала через три роки найсильнішою в Європі?
- Колишній наставник Олександр Севідов передав Валерію Васильовичу чудовий колектив. До речі, Лобановський за три роки зробив мінімальні кадрові зміни, зосередившись на науковому підході до тренувального процесу та відновленні. У 1975 році «Динамо» додало в інтенсивності гри, організованості, агресивності дій. З'явився пресинг, добре, що фізичних кондицій нам вистачало на всі 90 хвилин. Плюс, Лобановський знайшов підхід до кожного з гравців, зміг змусити повірити в себе та в команду. Для всіх нас існувало лише перше місце, все інше розцінювалося як невдача.
- Чому успіх 1975 року не знайшов логічного продовження в наступних сезонах?
- Тепер, через роки, коли емоції вщухли, можна з холодною головою розставити все по своїх місцях. Усе пізнається в порівнянні. У наступному після 1975 року сезоні ми вийшли до чвертьфіналу Кубка чемпіонів, одинадцять динамівців у складі збірної СРСР посіли третє місце на Олімпійських іграх. Через рік був півфінал Кубка чемпіонів. Тепер це був би величезний успіх. Тоді ж, після «зіркового» 75-го, цей результат розцінювався виключно як невдалий. На мій погляд, гравцям та тренерам не вистачило досвіду тривалих виступів на такому високому рівні. Плюс у більшості гравців накопичилася втома, давалися взнаки травми. Це пізніше тандем Лобановський – Зеленцов прийшов до золотої середини «дозування» навантажень, а в першій половині 70-х ми дуже важко працювали. Знижок не робилося нікому, всі перебували в рівних умовах. Позначилася й зміна поколінь, адже молодим хлопцям потрібен був час для адаптації в команді з настільки високими вимогами. Фактично, тренеру довелося створювати нову команду. Досягнень, подібних нашим, «Динамо» досягло лише в 1986 році.
- Яке найяскравіше враження у вас залишилося від 75-го?
- Той сезон був для нас дуже складним, адже одним складом грали й ц чемпіонаті СРСР, й в єврокубках, й у першій збірній країни. Повернувшись із Базеля, з фінального матчу Кубка кубків, Валерій Васильович дозволив нам на кілька годин заїхати додому, побачити рідних. Ми цьому були нечувано раді, адже за три дні потрібно було грати у складі збірної. А ще після виграшу Суперкубка до мене підійшов кореспондент та запитав: «Ваші відчуття після такої гучної перемоги?». Нічого більш лаконічного, ніж «Я спустошений», йому відповісти не зміг. Насправді, ці перемоги ми здобули завдяки неймовірній праці. «Динамо» вписало славну сторінку в досягнення радянського футболу, гравці пишалися країною, клубом та собою.
- Фінальний поєдинок із «Ференцварошем» став найскладнішим на шляху до виграшу Кубка кубків?
- Цей поєдинок я би назвав найскладнішим із психологічної точки зору. А з ігрової запам'яталося протистояння з голландським ПСВ із Ейндховена. У домашньому матчі ми не без зусиль перемогли 3:0 та з упевненістю у своїх силах вирушили до Голландії. Господарі швидко відкрили рахунок і надалі мали кілька вигідних моментів його збільшити. Добре, що наприкінці матчу вийшов на заміну Буряк та забив такий потрібний нам м'яч. А чого варті дві зустрічі з «Айнтрахтом»! У 1974 році німецький футбол був на підйомі, а франкфуртські футболісти були не проти повторити успіх збірної на чемпіонаті світу та «Баварії» в Кубку чемпіонів. В обох матчах за рівної боротьби нам вдавалося забивати вирішальні м'ячі, які в підсумку відкрили нам путівку до весняної частини турніру.
- Як зустрічали в Києві володарів Кубка кубків?
- Це зараз після будь-якої перемоги влаштовуються свята з концертами та феєрверками, тоді ж було все по-іншому. У Борисполі команду зустріли керівники республіки, в одному із залів аеропорту організували невеликий банкет, де нас урочисто привітали. Казали про підняття престижу країни, наш внесок у розвиток спорту... Ми високо підняли планку наших можливостей. Що казати, якщо через рік «бронзова» медаль Олімпійських ігор вважалася провалом. Зараз інші часи, про подібні звершення можна лише мріяти.
Copyright © 2015 FC Dynamo Kyiv
