В Угорщині його називають Ласло. На Закарпатті, де в академії «Мункач» відповідає за селекцію в середніх вікових групах, – Василем Карловичем. Ми ж знаємо і любимо його як Василя Раца, лівого півзахисника славетної команди київського «Динамо», яка у 1986 році вдруге в історії клубу виграла Кубок кубків.
У інтерв’ю офіційному сайту клубу наш співрозмовник поділився враженнями від святкування 40-річного ювілею єврокубкової звитяги та пригадав шлях до завоювання трофея.
– Коли перед ушануванням вашої зіркової команди ви з партнерами зібралися біля готелю «Дніпро», сам бачив, як, прямуючи на стадіон, уболівальники зупинялися, брали автографи, робили з вами спільні фото. Навіть діти, що підходили, схоже, непогано розуміли, хто тут Рац, хто Яремчук, хто Безсонов. Вас це не здивувало?
– Так, було трохи дивно. Спочатку пояснював це собі тим, що нас впізнали їхні батьки. Та потім замислився: цілком імовірно, що й тата хлопчаків народилися, коли ми вже закінчили ігрові кар’єри. (Посміхається). Мабуть, дітям про нас усе ж розповідали вже дідусі.
– Оскільки ви зараз живете переважно на Закарпатті, подібні зустрічі з колишніми партнерами по «Динамо» відбуваються нечасто...
– До пандемії ми ще зустрічалися двічі на рік, вирушаючи грати за команду ветеранів. Але в умовах карантину й поготів – із початком війни доводиться спілкуватися переважно телефоном. Найчастіше відтоді виходили на зв’язок Ігор Бєланов і Павло Яковенко.
Траплялися й винятки. Бєланов був у справах у Береговому й знайшов час відвідати нашу академію. Заїжджав до мене й Олександр Заваров, котрий консультує команду другої ліги «Вільхівці». Решту колишніх одноклубників не бачив майже шість років – словами не передати, як під час недавньої зустрічі з ними було тепло на душі.
– Яким темам віддавали перевагу в спілкуванні – футбольним чи життєвим?
– Знаходили потрібний баланс. (Посміхається). Розпитували один одного: хто чим займається, де працює. А потім, зібравшись після вшанування та матчу «Динамо» з «Шахтарем» у ресторані, розмовляли, піднімаючи тости, про часи, коли були командою, здобуваючи славетні перемоги на футбольному полі.
Згадували із сумом про тих, кого вже немає з нами. Про Віктора Чанова, Андрія Баля, Василя Євсєєва. Про Валерія Васильовича Лобановського та його першого помічника Анатолія Кириловича Пузача, лікарів Володимира Малюту та Віктора Берковського, масажистів Валерія Євлантьєва та Павла Швидкого... Кожен на своєму місці робив внесок у загальну перемогу.
Дуже вдячний керівництву «Динамо» за те, що влаштувало для нас таке свято, нагадавши сучасним уболівальникам про наш єврокубковий тріумф і давши нам можливість зустрітися й пригадати часи славетної молодості. Ми не молодшаємо, тому, поки є можливість, треба частіше знаходити приводи для таких побачень.
– Але, опинившись серед друзів у невимушеній обстановці, відчули себе на сорок років молодшим?
– Авжеж! Коли спілкуєшся з тими, в чиєму колі провів найкращі роки футбольної кар’єри, одразу забуваєш про вік. Згадуєш, як наче вчора виходили на поле, билися один за одного – й тобі знову немовби 25...
– Коли я запитував динамівців вашого покоління про найскладніший матч того розіграшу Кубку кубків, переважна більшість згадувала фінал проти «Атлетико». А ось Володимир Безсонов стверджував, що іспанців «Динамо» перемогло легко та невимушено...
– Скажу так: від мадридського клубу, який на той час, як і зараз, належав до провідної трійки команд іспанського чемпіонату, поруч із «Реалом» і «Барселоною», ми чекали значно більшого. До того ж самі з кожним поєдинком, з кожним етапом наближалися до піку форми, сягнувши його саме у фіналі. Попри те, що «Атлетико» вважався фаворитом, ми в своїй перемозі сумнівів не мали.
– Декому найскладнішим суперником у тому турнірі небезпідставно здавався ваш перший опонент – «Утрехт». У стартовому раунді «Динамо» поступилося йому на виїзді, першим пропустило вдома...
– Не сперечатимусь і в цьому випадку: найважче нам дійсно було на старті. Й добре, що Анатолій Дем’яненко забив нідерландцям у гостях – після 0:2 було б набагато складніше вдома.
– Цікава деталь: і «Утрехт», і «Університатю» на перших стадіях Кубку кубків ви не перемагали на виїзді, проте громили в рідних стінах. Причина – в недостатній інформації про команди чи все ж у недооцінці?
– Напевно, ближче до істини друга версія. Вважали: ну, «Утрехт» – не ПСВ, не «Аякс». Жодного разу не був чемпіоном країни, вперше виграв Кубок. «Університатя» також у румунському чемпіонаті зірок із неба не хапала. Проте нам було достатньо спершу обпектися, аби в повторному поєдинку не залишити супернику жодних шансів.
– Вам особисто найбільше запам’яталися, гадаю, поєдинки з «Рапідом»: «Динамо» здобуло дві переконливі перемоги, а ви забили австрійцям і на виїзді, й у Києві...
– «Рапід» навіть порівнювати не можна з двома нашими осінніми суперниками. Віденський клуб був відомим у Європі, і серйозним опонентом вважався попри всі кадрові проблеми. Важко було передбачити, що розіб’ємо його в Австрії з рахунком 4:1, а потім переможемо на Республіканському стадіоні – 5:1. З іншого боку, на той момент ми дійсно набрали пристойну ходу: навіть не уявляю, команда якого рівня могла би нас спинити!
– Від багатьох ваших тодішніх одноклубників доводилось чути, що колектив у 1986 році в «Динамо» був не лише найдружнішим, а й найсильнішим у клубній історії. Згодні?
– Мені важко порівнювати нашу команду, скажімо, з тією, що вигравала Кубок кубків і Суперкубок у 1975-му. Але схильний вірити Володимиру Веремєєву, який тоді грав, а у нас був начальником команди. Він переконував: і за рівнем футболу, і за дружніми стосунками в колективі ми все ж можемо дати фору попередникам...
Дмитро ІЛЬЧЕНКО
