За даними соціологів, кожен десятий українець долучений до волонтерської діяльності. Один із них – киянин Віктор Журавльов. Півтора року тому він зібрав друзів та однодумців, розпочавши роботу щодо реалізації суспільно важливих проектів. Про них, а також про його захоплення футболом була наша розмова.
- Вікторе, розкажіть, як ви стали волонтером.
- Після Майдану очевидними для всіх стали проблеми, з якими держава сама впоратися не здатна. Функції державних інституцій виявилися паралізованими внаслідок суспільної кризи та зовнішньої агресії. Коли під загрозою опинилося саме існування української державності, коли в нас забрали територію, роль лідера та рушійної сили взяло на себе суспільство. Прості люди, які мали чим допомогти армії, пораненим військовим, переселенцям та всім, хто цього потребує, робили це абсолютно безкорисно, від чистого серця, на практиці підтверджуючи ефект «теорії малих справ». Ми вирішили займатися більш системними справами, які потребували значних фінансових та організаційних ресурсів. Наше громадське об’єднання «Розбудова» існує трохи більше року, а ми вже маємо перші результати.
- Один із них став справжньою сенсацією, такого волонтери в Україні ще не робили…
- Із самого початку в нас установилися дружні стосунки з 8-м полком спецпризначенців та його командиром Олегом Нечаєвим. Наш волонтер Андрій Іванов багато разів був на передовій, спілкувався з хлопцями, бачив усі їхні потреби. Тож надавали саме ту допомогу, яка конче потрібна на цей момент: реанімобіль, одяг, взуття, їжу, безпілотники, прилади нічного бачення, розкладачки та інше. Згодом з’явилося бажання віддячити хлопцям за мужність, дати побачити перспективу життя за мирного часу. На території їхньої військової частини вирішили звести будинок на 18 квартир, житло в якому отримають військові та їхні сім’ї. Спочатку ніхто не вірив у наш задум, не сподівалися, що без допомоги держави ми зможемо реалізувати такий масштабний проект. У березні було закладено капсулу, зроблено фундамент. А за сім місяців уже перерізали стрічку та вітали новоселів.
- Після таких слів напрошується запитання: звідки гроші?
- Це власні кошти членів нашої організації, допомога дружніх структур. Окрім фінансової, дуже важливою була організаційна робота. Землю виділило Міноборони, з постачальниками будматеріалів вели тривалі перемовини, просили зробити суттєві знижки, бо проект не є комерційним. Можу сміливо сказати, що будинок було зведено без жодного хабара чи «відкату». Ніхто не вірить, коли називаю собівартість квадратного метра житла. Але це реально, є всі документи та розрахунки. Просто слід робити свою справу чесно та професійно, де б ти не працював. Тоді й з’явиться результат і в кожної організації, і в держави в цілому.
- За такого шаленого ритму життя, коли маєте й заробляти гроші, і з користю їх витрачати, вдається знаходити час на футбол?
- Намагаюся, адже це теж частина життя. Моє дитинство пройшло в Шостці, у бік якої після аварії на ЧАЕС пішла радіоактивна хмара. Граємо з хлопцями у футбол, а дозиметр зашкалює. Переїхавши до Києва, став уболівати за «Динамо», відвідувати матчі. Вразила команда Валерія Лобановського другої половини 90-х років. Лужний, Шматоваленко, Калитвинцев, Белькевич, Шевченко... Наші хлопці були одним потужним цілим, кожен працював на команду. У першому сезоні в плей-оф Ліги чемпіонів програли «Ювентусу». Але трагедії не було, зробили висновки й за рік пройшли ще далі, зупинившись за крок до фіналу. Такий підхід імпонує, саме так, крок за кроком, має рухатись і наша держава.
- Що більше за все цінуєте в грі команди?
- Аби її гра відрізнялася від інших. Не кожен клуб може собі дозволити запросити найкращих у світі футболістів, для цього є «Реал» із «Барселоною», «Челсі» з «Баварією» та кілька інших. Але свій ігровий почерк команда повинна мати, аби запам’ятатися вболівальнику. Приємно, що саме таким є «Динамо», чий фірмовий стиль був закладений на початку 70-х років Валерієм Лобановським. Під нього й підбиралися відповідні виконавці. «Дев’яносто відсотків таланту – важка робота», – це про динамівців.
- Чи є в бійців на фронті можливість дивитися футбол?
- Коли не йде безпосереднє виконання бойових завдань – жодних проблем. На місцях базування є телевізори, майже в кожного – телефон, доступ до Інтернету. Восени була Ліга чемпіонів, чудовий привід для радощів від успіхів «Динамо». Інколи хлопцям навіть удається самим у футбол пограти. Зрозуміло, що в тій обстановці наперед виходять зовсім інші пріоритети, коли життя та смерть межують одне з одним, іде певна переоцінка цінностей. Тож, можливо, футбол і є тою самою віддушиною, яка так потрібна військовим.
- Як ви вважаєте, яким чином має розвиватися футбол в умовах фінансової кризи?
- Тут ніхто нічого іншого не придумав, ніж мінімізувати видатки. Робити це краще за все на заробітній платні гравців та їхніх трансферах, тобто віддавати перевагу вихованцям власних шкіл. Маємо відмовитися від дорогих іноземців і вкладати наявні кошти в дитячі школи. Бо ж тепер, у зв’язку із ситуацією в країні, за іноземця слід суттєво доплачувати...
- Ви погодитеся чекати п’ять років без перемог, поки «Динамо» буде поступово українізуватися?
- Важко відповісти, бо це комплексне питання. Людина, у даному випадку це президент «Динамо», має розуміти, куди вона вкладає гроші, хто і як ними буде розпоряджатися та який результат на виході очікувати. У сучасному футболі, якщо половина команди складена з місцевих гравців, це вже дуже хороший результат. Інших шукають по всьому світу. Навряд чи тут можна винайти щось нове.
Повну версію інтерв’ю читайте в свіжому номері журналу «Динамо Київ»
Copyright © 2016 FC Dynamo Kyiv
