50 років тому, 4 квітня 1976-го, Володимир Безсонов дебютував у складі київського «Динамо».
Сімнадцятирічним, не зігравши навіть за дубль «Металіста», харків’янин Володимир Безсонов опинився у київському «Динамо» наприкінці 1975-го. Хоча міг переїхати до української столиці трьома роками раніше як... хокеїст: отримав запрошення після того, як юнацька команда Харкова, за яку грав у трійці з братами Гладченками, дісталася фіналу республіканської «Золотої шайби». Відмовився – і жодного разу не пошкодував.
– Приїхав до Києва напередодні нового 1976 року – і пішов пішки від вокзалу до стадіону «Динамо», – згадує Безсонов. – Заблукати не боявся: незадовго до того був тут за викликом до юнацької збірної УРСР. Та й часу було достатньо: потяг прибув мало не на світанку, а зустріч із головним тренером мені та ще кільком новачкам призначили аж на десяту.
Із Лобановським зустрілися просто на сходах. Розмова коротка: отримайте спортивні костюми – і мерщій на тренування. Тоді на мене чекало найперше випробування – крос заметеною снігом Парковою алеєю, донизу та знов нагору. До навантажень такого штибу я, зрозуміло, був не готовий, але розумів: якби не добіг тоді до кінця – втратив би шанс своєї мрії.
Розмістили нас, новачків, для початку в підвальному приміщенні готелю, що знаходиться над сучасним Майданом Незалежності та має назву «Україна». Згодом переїхали до «Театрального», що навпроти Оперного театру, потім іще кудись, але умови всюди були однакові. Жили вшістьох у одному номері, без зручностей, тут прали власноруч і сушили ігрову форму. Та не нарікали: по-перше, ми, прості хлопці, іншого й не бачили, а по-друге – все одно на початку січня поїхали до Гантіаді на збір аж до квітня...
Щойно відсвяткувавши 18-річчя, Безсонов дебютував у стартовому складі «Динамо» в радянській вищій лізі. 4 квітня цьому дебюту виповниться півстоліття...
– П’ятдесят років, кажете? – Безсонов, якому я напередодні нагадав про цю дату, навіть здивувався. – Що пам’ятаю точно – ми, на жаль, не перемогли московське «Динамо», хоча мали безліч моментів. Чемпіонатів у 1976-му формально було два – і в той час, поки навесні збірна, кістяк якої складали київські динамівці, готувалася до Олімпіади, наше «Динамо» у вищій лізі представляли дублери під керівництвом Михайла Комана та Анатолія Пузача.
Не можу сказати, що пережив шок від протистояння футболістам, яких іще вчора бачив по телевізору. Як не було і тривоги щодо того, чи стану своїм у колективі, який просто напередодні моєї появи став володарем Кубка кубків і Суперкубка – і взагалі вважався найкращою командою Європи. Вболівав за киян із дитинства, захоплювався ще в шістдесяті Бібою, Бишовцем, Сабо, Поркуяном, Мунтяном – командою, яка тричі поспіль вигравала чемпіонат.
Після олімпійського турніру в Монреалі, де збірна здобула лише бронзу, до «Динамо» повернулися основні гравці – лише тоді я познайомився з Трошкіним, Матвієнком, Коньковим, Фоменком. І разом із хлопцями, які грали навесні, перейшов у дубль, із яким того ж сезону став чемпіоном.
У тому таки 1976-му Безсонов виграв із юнацькою збірною чемпіонат Європи, забивши вирішальний гол угорцям у фіналі. А рік по тому – став найкращим футболістом першого в історії молодіжного чемпіонату світу, не лише забивши двічі в переможному фіналі мексиканцям, а й заслуживши від тодішнього президента ФІФА Жоао Авеланжа порівняння з самим Пеле!
– Мов я тоді не знав, достеменно його слова на бенкеті після фінального матчу мені не переклали, – згадує Безсонов. – Втім, я навряд чи розгубився би або втратив свідомість від високої оцінки – компліменти ніколи не мали на мене істотного впливу. Хоча порівняння з Пеле, про яке дізнався вже згодом, було приємним: іще юнаком зачитувався книжками «Пеле, Гаррінча, футбол» і «Чаша «Маракани».
Згодом, погравши мало не на всіх позиціях на полі, окрім воротарської, читав у пресі: мовляв, Лобановський не дозволив мені розкритися як нападнику. Ми з Васильовичем неодноразово це обговорювали. Більше того, знаючи мене як універсала, він міг викликати перед матчем і спитати: чи зможу зіграти на тому чи іншому місці? Відповідь завжди була однаковою: якщо треба – зіграю. Бо головне для мене – командний результат. А ще – стабільна ігрова практика.
Завжди вважав, що універсальність – це перевага над тими, хто здатен грати лише на одній позиції. В моєму житті було три дорослі чемпіонати світу й один молодіжний. На одному атакував, забиваючи, на іншому – відбирав мʼяча. Був правим і центральним захисником, опорником, діяв у середині поля та ближче до нападу. У переможному фіналі молодіжної світової першості в Тунісі зробив дубль, але розпочинав гру на місті опорного хавбека.
Той чемпіонат світу, де Безсонова порівняли з Пеле, в його кар’єрі міг і не відбутися. Мало не напередодні тренувального збору молодіжки форвард «Торпедо» Сахаров буквально розірвав динамівцю шипами стопу. Було чутно, як кров хлюпає у бутсі, однак, оскільки команда відлітала додому одразу після гри, лікарі просто... залили відкриту рану зеленкою.
– Наступного дня, коли заїхали на базу, мою стопу побачив, мало не втративши свідомість, лікар Володимир Малюта, який із нами не літав: «Боже, так треба ж було зашивати!» Відновлення тривало вдвічі більше, ніж могло б, якби все зробили за наукою, однак до молодіжки все ж поїхав. Там шокований лікар пропонував одразу відправити мене додому, однак я наполіг на своєму та залишився. Рану посипали стрептоцидом, що аж ніяк не допомагало. Я спочатку ходив навколо поля, а потім – приєднався до тренувань.
Буквально до відльоту в Туніс наш тренер Сергій Мосягін не був упевнений, що мені варто їхати з командою. Але я спитав: «Ви що, не хочете виграти чемпіонат світу?!» – і він, оцінивши почуття гумору та моє бажання себе проявити, включив до складу команди.
Грав я в буквальному сенсі на одній нозі. Заклеював пластирем відкриту рану – й виходив на поле. Бігати міг більш-менш, бо кістки були неушкоджені, а от бити підйомом робочої правої ноги було складніше. Утім, саме нею забив у фіналі зі штрафного метрів з двадцяти п’яти. Слід було трохи потерпіти – і бігти святкувати гол... (Сміється).
Таке ставлення до травм і болю взагалі сучасним футболістам може здатися неймовірним. Між тим Безсонов, попри чутки, не мав низького больового порогу – він був звичайнісінький! Проте наш герой мав власну філософію, яку найкраще ілюструє його девіз «Полюби свій біль!»
– Тут не біль має значення, а твоє ставлення до проблеми, – пояснює Володимр Васильович. – Ниттям його лише підгодовуєш, стає нестерпним. Коли ж навчишся любити біль (це я зовсім не про мазохізм), усе одразу вщухає...
Студенти медінституту можуть вивчати на прикладі Безсонова предмет «спортивна травматологія». Колеги-журналісти нарахували у нього аж 80 пошкоджень різної складності, серед яких чотири травми коліна, що вимагали оперативного втручання, розрив м’яза перед чемпіонатом світу 1982 року. А ще – перелом шийних хребців у 1986-му, після яких будь-хто завершив би футбольну кар’єру. Будь-хто, але не Безсонов...
– Деякі лікарі вважали, що після відновлення зможу повернутися до футболу, однак більшість попереджала: ризикую бути паралізованим на все життя, – мій співрозмовник говорить про жахливі речі настільки спокійно, що просто холоне всередині. – Однак останнє слово було за мною: лікуйте й робіть що треба, аби кнайшвидше повернувся на поле. З місяць походив із захисним корсетом на шиї, а потім – сам відчув, що готовий знову грати. Більше того, грав коли треба головою, хоча принаймні від цього медики намагалися мене застерегти.
Ставлення Лобановського до травм Безсонова найкраще ілюструє історія також з вісімдесятих. Після чергового серйозного пошкодження наш герой лежав у ліжку на базі з розпухлим гомілкостопом, що не вміщався у жодне взуття.
– Васильович зайшов до моєї кімнати, – згадує Безсонов. – «Що лежиш?» Я показав з-під ковдри роздутий суглоб суцільно синього кольору, бо луснули капіляри. Лобановський подивився й спокійно спитав: «У тебе, Володю, який розмір бутсів?» – «Шостий з половиною чи сьомий», – відповідаю, ще не знаючи, до чого він хилить. «Вдягай вісімку, – сказав він, – і йди на поле». Довелося піти...
У Кубку кубків-1985/86, сорокаріччя перемоги в якому київське «Динамо» святкуватиме 2 травня, Безсонов зіграв сім матчів із дев’яти. У двох на поле завадили вийти травми.
– Якщо спитаєте мене зараз, що саме за пошкодження були тоді – не згадаю, – знову дивує Безсонов своїм ставленням до травм. – Здається, щось м’язове. Пам’ятаю лише, що не зіграв проти «Університаті» у Києві в 1/8 фіналу та у півфіналі з «Дуклою» в Празі.
Про празький матч маю цікаву історію. Приїхали на стадіон за годину, я знав, що у складі відсутній – і разом із ще кількома хлопцями готувався дивитися гру з трибуни. Аж раптом з’ясувалося, що Лобановський запланував для нас, гравців, які майже відновилися, але ще були в лазареті... тренування. Вийшли на бігові доріжки й почали щодуху носитися ними з прискоренням. Публіка, що поступово збиралася на арені, спочатку здивовано за нами спостерігала, а потім – почала аплодувати...
На перших двох стадіях того турніру, граючи з суперниками, що не вважалися фаворитами, динамівці не могли перемогти на виїзді, проте здобували вдома розгромні перемоги – 1:2 та 4:1 з «Утрехтом», 2:2 та 3:0 з «Університатею». Однак всі підозри щодо недооцінки цих опонентів Безсонов рішуче відхиляє.
– На чужому полі наша тактика завжди відрізнялася від домашньої. Ваші колеги називали її виїзною моделлю, але не до кінця розуміли суть. До уваги бралися всі чинники – прихильність публіки до господарів і навіть додатковий адреналін, що неминуче виділявся у суперників перед власними трибунами. Слід було уважніше діяти в обороні, не забуваючи про контратаки. А у рідних стінах – грати першим номером і застосовувати глобальний пресинг.
Першим весняним суперником «Динамо» в Кубку кубків був торішній фіналіст віденський «Рапід», що з якогось дива проводив зимовий збір... в Узбекистані, граючи спаринги з «Пахтакором» та іншими місцевими клубами. Але Лобановський, як згадує Безсонов, демонстрував своїм футболістам під час теорії відео зовсім інших матчів австрійської команди.
– «Рапід» грав ті контрольні матчі складом, близьким до оптимального, та все ж не основним. Тому наша підготовка ґрунтувалася, наскільки пам’ятаю, на матчах віденців у австрійському чемпіонаті. Підготувалися ми якнайкраще, розгромивши суперника двічі – 4:1 і 5:1.
Нас постійно запитували – як вдалося відшукати мотивацію для матчу-відповіді та провести його на повних обертах? Ми ж лише знизували плечами: хіба можна було грати недбало в присутності ста тисяч глядачів на домашньому Республіканському стадіоні?
Перевагу над «Дуклою» у півфіналі «Динамо», здавалося, довело вже у першому матчі, перемігши в Києві – 3:0. Нічия 1:1 у Празі вже мала значення хіба що для статистиків: динамівці вирушали на фінал із «Атлетико» до Ліона, де газети зустрічали нашу команду заголовками «До нас прилетіли інопланетяни!»
– Насправді ми побачили тоді у французькій пресі й трохи інші заголовки, – пригадує Безсонов. – Та й репортери, що зустрічали нас у паризькому аеропорті, більше цікавилися не майбутнім матчем, а чорнобильською аварією. Дивилися в очі, сподіваючись побачити в них особливий радіоактивний блиск. (Сміється).
Ми ж нічого їм розповісти не могли: наше телебачення відмовчувалося, а Лобановський, якого ми, стривожені чутками, розпитували ще після перемоги над «Спартаком», казав, що на ЧАЕС була звичайна пожежа, яку вже загасили. Можливо, він і сам не мав повної інформації. Напевно, не лише я, а й інші хлопці тоді в «Шарль де Голль» зрозуміли, що аварія насправді серйозніша, ніж уявлялося.
Попри це, незабаром після ліонського фіналу Безсонов із партнером по динамівському захисту Сергієм Балтачею поїхав на зустріч із ліквідаторами, штаб яких знаходився на кораблі просто на річці Прип’ять.
– Ми з хлопцями спілкувалися, обідали, навіть прогулялися до першого та другого енергоблоків, – згадує Безсонов. – Пересувалися не у захисних костюмах – у власному одязі, якого місцевий інженер, що нас супроводжував, порадив одразу після повернення до Києва позбутися.
Я так і вчинив. На сходах між поверхами в будинках тоді були сміттєпроводи – я в той, що був біля моєї квартири, одяг і викинув, увійшовши до квартири... зовсім голим. (Сміється).
Дітей тоді намагалися вивозити якнайдалі від Києва. Мою родину та родину Андрія Баля на літо запросив до свого дому в Кобулеті наш добрий приятель, гравець тбіліського «Динамо» Реваз Челебадзе. До речі, він телефонував мені нещодавно й знову запрошував до Грузії. Я подякував, але сказав, що поки триває війна – з Києва нікуди не поїду...
Фінал проти «Атлетико» Безсонов розпочав праворуч у захисті. Однак під кінець першого тайму, коли Балтача порвав ахілл, перейшов у центр до Кузнєцова, а праворуч вийшов Баль.
– На хід матчу це жодним чином не вплинуло, – згадує Безсонов. – План Лобановського спрацював стовідсотково: перемогли, як і планували, з рахунком 3:0! (Сміється). А якщо серйозно, про те, як має скластися поєдинок, хто буде в ньому фаворитом – краще до гри взагалі не обговорювати. Бо м’яч, як мовиться, круглий, поле рівне – всіляке трапляється.
Тепер, згадуючи той фінал, можу сказати, що виграли ми його несподівано легко й невимушено. Фактично іспанці не створили жодного реального моменту біля наших воріт. А ми очкували від них набагато більшого...
Дмитро ІЛЬЧЕНКО
