Заради Бога, не сприймайте ці слова за пафос, але прохання офіційного сайту легендарного клубу – напередодні 55-річчя справді золотої перемоги! – у чемпіонаті колишньої країни Рад, яка вже чверть століття, як не існує, я вважав за честь...
Та й тема, зізнатися, що називається, була на слуху. Адже не далі, як два тижні тому Віктор Каневський, з яким нас пов'язує багаторічна дружба, відзначив свій 80-річний ювілей.
- Пане Вікторе, які найяскравіші спогади залишилися від 1961 року?
- Смолоскипи на стадіоні після гри! – відразу почув у слухавці вигук Віктора, голос якого, як то кажуть, навіть по-особливому потеплішав. А після невеликої паузи: – Красиво, зворушливо. Пам'ятаю, немов сьогодні було...
Слухав його мовчки, радіючи саме цим словам Каневського, який мимоволі нагадав мені – гадаю, з якихось асоціативних законів журналістики ?! – реакцію багатьох моїх друзів та знайомих на ці самі факели перемоги. Наприклад, про ці ж щасливі для себе миттєвості життя розповідав Віталій Коротич, у дні наших зустрічей – професор одного з університетів у Бостоні, для якого ТЕ київське «Динамо» асоціювалося зі справжньою свободою. А у Вашингтоні розповів Юрій Щербак, тодішній надзвичайний та повноважний посол України в США, відомий письменник, якому динамівці, за його власним зізнанням, дарували (і він при цих словах підняв догори вказівний палець!) радість творчості. Політик Олександр Мороз згадав, що в тій загальній ейфорії ненароком спалив свої студентські конспекти. А для поета Юрія Рибчинського факели на стадіоні стали справжніми символами незалежності України. Так – по обидва боки океану! – чимало українців зберегли добру пам'ять про золотий у футбольному плані 1961-й, який, звичайно ж, запам'ятався факелами після гри...
- Чиїм було рішення довірити вам капітанську пов'язку, як проходили вибори?
Озвучив це питання, не вдаючись у подробиці, без нагадування про те, що ми вже – понад 20 років тому! – детально про це з Вітею розмовляли. У Нью Йорку. Мені було просто цікаво почути, що ж із тієї історії він пам'ятає зараз.
- Рішення було команди, я не вдавався в подробиці, – почав Віктор. – Приїхав Влох, заступник голови українського «Динамо». Все робилося, щоб мене прокатати. Хлопці так і сказали: «Була вказівка тебе прокатати!». Дружна команда була...
Навіть зараз, понад півстоліття по тому, прислухаючись до інтонації голосу Віктора в телефонній трубці, відчував якийсь комок у горлі.
- Вітенько, – кажу, – вам, улюбленцю киян, невже довелося перейматися через те, що відмовили у званні заслуженого?!
- Ти що?! Як це не переймався?! Можливо, дуже глибоко, внутрішньо, як то кажуть, намагався не приділяти уваги. але переживання були...
- Як капітан, розкажіть про своїх партнерів, уявіть їх, чиї імена, на жаль, уже мало знайомі молодим шанувальникам футболу?
У трубці чую важкий подих товариша.
- Розумію, важко. Одних нема, але все ж таки згадуйте, капітане! Розповідайте...
- Так, багатьох уже немає, – і в голосі Віктора немов якась хрипота. – Одеситів Олега Макарова, блискучого воротаря, немає й надійного захисника Володі Щеголькова, пішов в інший світ і його партнер у лінії захисту Віталій Щербаков. Ані моїх земляків – киян Валентина Трояновського, який творив прямо-таки хитросплетіння в півзахисті, Віті Серебряникова, який приїхав до нас із Запоріжжя й дуже швидко став у «Динамо» своїм. А мій динамівський та партнер у «Чорноморці» Валера Лобановський?! Хоч книги пиши, хоч фільми знімай. Царство їм усім Небесне. Але, слава Богу, що в день свого 80-річчя, яке відзначив дуже скромно, в колі сім'ї, в місті Брістоль, штат Коннектикут, до мене разом із іншими долетіли щирі, добрі побажання й від моїх партнерів по тій дружній динамівській команді-1961 – Андрійка Біби, Йожефа Сабо, яких – за рівнем їхньої розумної та гострої гри в півзахисті! – хоч сьогодні в будь-який найсильніший клуб світу. Як не сказати добрі слова про москвича за народженням, але давно киянина за духом, чудового захисника Толю Сучкова, як, утім, і його надійного партнера по обороні Васю Турянчика?! А блискучі техніка, стрибучість, гра головою форварда Олега Базилевича?! Ну, а як добрим словом не згадати москвича В'ячеслава Дмитровича Соловйова, царство йому Небесне, нашого головного тренера, справді інтелігентну людину...
- Що зараз у вас залишилося з того року, чи зберігаєте золоту медаль, фотографії, інші раритети?
- Про це потрібно запитати московську митницю, відібрали у мене медаль, думаючи, мабуть, що в ній великий відсоток золота, – розсміявся Віктор, почувши питання.
- А щось ще з раритетів тієї славетної дати?
- Не багато чого, але є. Наприклад, книги того часу й більш сучасні, які нагадують про молодість нашу...
- 17 жовтня 1961 року, нічия з харківським «Авангардом», і «Динамо» вперше стає чемпіоном СРСР! Пам'ятаєте той вечір?
- А як можна таке забути ?! – доволі голосно вигукує Каневський. – Тим паче, що у мене такий вечір був єдиний у житті. Один! Але незабутній...
- Чому після перемоги прийшов спад, «Динамо» не вдалося повторити успіх у 1962 та 1963 роках?
Питання відразу викликало у Віктора заперечення:
- А як можна назвати спадом гру динамівської команди, яка вдома та в гостях збирала повні стадіони !? – парирував він. – Так, ми не стали чемпіонами, але на наші ігри квитки нарозхват! Київське «Динамо» залишалося командою. Не стали, щоправда, чемпіонами. Можливо, одна з причин у тому, що поїхав із Києва Соловйов. Але, повторюю, спадом нашу гру не називав би...
Зізнатися, мені доволі складно змістовно викладати факти про легендарного капітана золотого складу «Динамо»-1961 так, щоб, як то кажуть, не розтікатися мислію по древу. Легше, думаю, було б написати про нього книгу або, скажімо, зняти документальний фільм. Для науки нащадкам. До слова сказати, коли задумав організувати в його рідному Києві 70-річчя товариша, чому він, м'яко кажучи, дещо пручався, разом із тим вирішив зняти документальний фільм, розповівши про доволі складну долю капітана, немов би у двох таймах: до еміграції та після. Звичайно, ми з Віктором були вдячні братам Григорію та Ігорю Суркіс, без дієвої підтримки яких нам би таке динамівське свято футбольної особистості не вдалося організувати. А я ще був вдячний керівництву та колегам зі студії ТЕТ, що «перший тайм» (нагадаю, із задуманих 2-х) все ж таки, як то кажуть, побачив світ...
Ну, і на завершення, думаю, доречно, щоб пролунала пісня з відповідним відеорядом.
За цей відео-сюжет я, звичайно, вдячний насамперед своєму товаришу – легендарному капітану "Динамо" Київ-1961 Віктору Каневському та його блискучій грі – разом із партнерами! – у справді динамівському стилі.
Вірші Каневі написав Анатолій Колоша в рік 70-річчя Віктора, музику – композитор Геннадій Татарченко й сам же виконав пісню, а кліп мені допомогли зробити в грудні-2012-го в Києві, на студії Динамо-ТБ...
55 років великої – без перебільшення! – ПЕРЕМОГИ «Динамо» Київ. Не сумніваюся, що цій події буде присвячено достатньо спогадів і навіть випито чимало «горілки по-київські». Будуть згадані добрими словами ті, хто пішов в інший світ, висловлені здравиці тим, хто, слава Богу, живі, а деякі – ще затребувані у своїй, на все життя обраній професії – футболі. І дуже хочеться, щоб до таких свят не лише долучалися футболісти – різного віку! – і тренери нинішнього складу клубу, але й самі скоріше дали би привід для подібних урочистостей...
Деві АРКАДЬЄВ із Філадельфії, спеціально для www.fcdynamo.kiev.ua
* фото В.Раснер
Copyright © FC Dynamo Kyiv
