Більше того, збірна не пробилася на попередній чемпіонат Європи 1980 року, гучно провалившись та посівши останнє місце у своїй, далеко не найсильнішій, відбірковій групі. Мабуть, це був найганебніший відбірковий цикл радянської збірної в історії. Домашня Олімпіада 1980 року також не стала тріумфальною – олімпійська збірна СРСР змушена була задовольнитися у Москві лише бронзовими медалями.
Повернення колишньої слави
Усі ці провали були дивними на тлі успіху київського «Динамо» у 1975 році, коли наша команда здобула Кубок володарів Кубків та Суперкубок Європи.
Посеред відбору до континентальної першості з посади головного тренера збірної Радянського Союзу було звільнено Нікіту Симоняна. Йому на заміну поставили Костянтина Бєскова, який, утім, не врятував збірну від провалу в тому відборі, проте залишився працювати до чемпіонату світу 1982 року.
На відбірковому етапі ЧС-1982 суперниками збірної СРСР були Чехословаччина, Уельс, Туреччина та Ісландія.
Підопічні Бєскова виграли всі чотири домашні поєдинки, не пропустивши в них жодного м’яча. На виїзді були дві перемоги та дві нічиї, що в підсумку завчасно забезпечило збірній СРСР перше місце та дозволило після 12-річної паузи знову зіграти на Чемпіонаті світу.
У матчах цього відбору брали безпосередню участь вісім динамівців Києва – захисники Сергій Балтача (6 матчів), Анатолій Дем’яненко (4 матчі, 1 гол), Володимир Лозинський (2 матчі) та Андрій Баль (1 матч); півзахисники Леонід Буряк (7 матчів) та Володимир Безсонов (6 матчів, 1 гол); нападники Олег Блохін (7 матчів, 5 голів) та Вадим Євтушенко (1 матч). Ще одному київському динамівцю, Віктору Чанову, була відведена роль запасного воротаря, оскільки в усіх восьми матчах ворота захищав Ринат Дасаєв із московського «Спартака».
Лише один гравець із перерахованих у результаті не потрапив до остаточної заявки збірної на фінальну частину ЧС – Володимир Лозинський. Жодного матчу не провели також Віктор Чанов та Вадим Євтушенко. Однак усі інші динамівці були ключовими гравцями тієї збірної.
Ще один основний гравець, Леонід Буряк, отримав прикру травму наприкінці сезону напередодні мундіалю.
«За тиждень до того ми виграли Кубок СРСР та були в піднесеному настрої. Нічого поганого не віщував спочатку й поєдинок із «Металістом» – гра як гра, – згадує Леонід Йосипович. – Однак харків'яни, як кажуть, вперлися та вирішили дати нам справжній бій. У середині першого тайму, коли я володів м'ячем, у запалі боротьби в мене «в'їхав» Берніков. Я відчув гострий біль у лівій нозі, аж в очах потемніло. Проте, піднявшись, до перерви якось доходив. Із душової я вийти не зміг – просто виповз. Поїхали до Віталія Миколайовича Левенця – знаменитого фахівця-травматолога. Зробили знімок, Левенець подивився його й каже: «Перелом клиноподібної кістки в трьох місцях». – «А наскільки це серйозно? Зможу відновитися до чемпіонату світу?» – «Та який чемпіонат, синку? – відповідає лікар. – Загіпсуємо, а за місяць-півтора подивимося».
Гіпс зняли раніше, з'явилася надія, що на чемпіонат усе ж поїду. Вірили в мене й тренери. Потроху почав тренуватися, плавав у басейні, багато ходив, «тягав залізо»... зрештою, мене включили до заявки на чемпіонат. Проте вже напередодні мундіалю на одному з тренувань знову ушкодив ногу – на цьому першість для мене, як гравця, завершилася».
Зважаючи на впевнену гру, продемонстровану в кваліфікації, у Радянському Союзі з великим оптимізмом дивилися на Чемпіонат світу в Іспанії. Вважалося, що з таким зірковим складом наша збірна може замахнутися на найвищі місця.
Такі різні нічиї
Цього року Чемпіонат світу мав доволі незвичний формат. На першому етапі команди традиційно були поділені на групи по чотири, загалом таких груп було шість, і з кожної групи виходило по дві команди. Далі дванадцять збірних, які подолали перший груповий етап, знову поділялися на групи – чотири по три команди в кожній. Переможці цих груп виходили до півфіналів.
Збірна Радянського Союзу на першому етапі потрапила до шостої групи разом із Бразилією, Шотландією та Новою Зеландією.
У стартовому матчі «червоні» зустрілися з фаворитами квартету, «чаклунами м’яча» з Бразилії. Ця зустріч викликала неабиякий резонанс та зібрала на трибунах севільського «Рамон Санчес Пісхуана» 68,000 глядачів. У стартовому складі вийшли п’ятеро динамівців – Дем’яненко, Балтача, Безсонов, Блохін, а також Баль. Саме останній із них відкрив рахунок у матчі на 34-й хвилині. Радянська збірна втримувала переможний результат до 75-ї хвилини, але в підсумку поступилася – 1:2.
У другому турі була впевнена перемога (3:0) над екзотичною Новою Зеландією, яка в нашій групі виконувала роль статистів та зазнала трьох розгромних поразок. На поле «Ла Росаледи» у Малазі (19,000) вийшли ті ж п’ятеро динамівців, що й у першому турі. Два м’ячі з трьох також забили кияни – Блохін та Балтача.
Перед заключним туром перше місце Бразилії у групі вже не викликало сумнівів, а другу путівку до наступного етапу в очному протистоянні розіграли СРСР та Шотландія, причому команду Бєскова завдяки кращій різниці м’ячів влаштовувала й нічия.
Вирішальна гра групи зібрала на «Ла Росаледі» набагато більшу аудиторію у порівнянні з матчем проти острів’ян (45,000 глядачів) та завершилася сприятливим для СРСР результатом – нічиєю 2:2. Київське «Динамо» в цій грі представила незмінна п’ятірка.
У другому раунді СРСР потрапила до групи А разом із Бельгією та Польщею. Всі три матчі групи приймав легендарний стадіон «Ноу Камп» у Барселоні.
У стартовій грі групи поляки завдяки хет-трику Збігнева Бонека розгромили бельгійців (3:0). Збірна СРСР здолала Бельгію менш упевнено (1:0).
Дем’яненко, Балтача, Безсонов та Блохін провели повний матч, Баль був замінений за три хвилини до фінального свистка.
У вирішальному матчі групи проти поляків він не зіграв. Збірну СРСР, на відміну від заключної гри попереднього етапу, не влаштовувала нічия. Потрібно було обов'язково перемагати.
Проте гра завершилася безгольовою нічиєю, й радянські футболісти розпрощалися з мрією про медалі цього мундіалю, що став тріумфальним для збірної Італії, в якій тон задавав Паоло Россі.
Згадуючи те протистояння з поляками, Анатолій Дем'яненко не бачить у виході Польщі до четвірки найкращих команд світу сенсації: «Ми зіграли внічию з поляками та переграли бельгійців, але далі не пройшли, за кількістю забитих м'ячів перевага була у збірної Польщі. Тоді в них дуже хороша команда була з лідерами – Збігневом Бонеком та Гжегожем Лято. Захист, півзахист – усе в них було на високому рівні. Недарма вони потрапили до призерів. Якщо б ми перемогли поляків, то вийшли б до півфіналу. А так, бачите, внічию зіграли...»
Виступ збірної в Радянському Союзі розкритикували та назвали провальним. Багато фахівців головною причиною невдачі бачили відсутність через травму Леоніда Буряка, який увесь час був із командою, але не міг допомогти партнерам на полі:
«Критика почалася ще в Іспанії. Першим гостру публічну оцінку виступам національної збірної дав спортивний коментатор Микола Озеров. А потім підхопили й інші. Керівництво фактично відвернулося від команди. Ми змушені були самостійно займатися питанням повернення додому – вилетіли рейсовим літаком лише за кілька днів.
Я був із командою, жив тими ж емоціями, що й партнери. А там усе було. Кожен матч – свої пристрасті. Перед матчем, скажімо, з поляками наставляли грати обережно, після нього – напали за те, що не атакували... я нічим не міг допомогти хлопцям ... Я, звичайно, не месія, але багато награних зв'язків, комбінацій збірної СРСР справді трималися й на мені. Як, до речі, й на Кіпіані, який також випав із гри. Можливо, це десь і могло спрацювати. Однак тоді в нас усе одно була дуже сильна команда, й те місце, яке ми посіли, не було максимумом. Не стверджую, що могли стати чемпіонами, але медалі збірній СРСР були до снаги. І це не лише моя думка, так нас оцінювали суперники, преса. Особисто мені було прикро, що так і не вдалося зіграти в матчах чемпіонату, до якого стільки готувався та на який покладав великі надії».
Підсумуємо – Анатолій Дем’яненко, Сергій Балтача, Володимир Безсонов та Олег Блохін провели по п’ять матчів у фінальній стадії, Андрій Баль – чотири. Балтача, Баль та Блохін відзначилися забитими м’ячами.
Гра долі
Володимир Безсонов грав у київському «Динамо» до 1990 року, весь цей час був одним із ключових гравців команди, ще неодноразово вигравав чемпіонат та Кубок СРСР, а в 1986 році здобув Кубок володарів Кубків.
За свою славетну кар’єру він 11 разів входив до переліку 33 найкращих футболістів СРСР, із яких дев’ять разів під №1.
Загалом за 15 років виступів у динамівській футболці він провів 277 ігор у чемпіонаті СРСР, у яких відзначився 27-ма голами, шість разів здобував титул чемпіона СРСР, чотири рази вигравав національний кубок.
Після Іспанії-1982 він ще двічі ставав учасником чемпіонатів світу, у 1986 та 1990 роках. Та найбільшого успіху зі збірною досяг у 1988 році, коли став срібним призером чемпіонату Європи.
Завершивши кар’єру гравця, у 1991 році розпочав роботу на тренерському поприщі. Спочатку працював у київському «Динамо», згодом очолив київське ЦСКА. Окрім армійців, був головним тренером збірної Туркменії, вінницької «Ниви», луганської «Зорі», футбольного клубу «Харків», а також дніпропетровського «Дніпра», після чого пішов у творчу відпустку.
Зараз грає за команду ветеранів київського «Динамо». Його дочка Ганна – також видатна спортсменка, багаторазовий чемпіон світу з художньої гімнастики, наразі вже завершила кар’єру.
Ті самі трофеї, що й Володимир Безсонов, здобули з київським «Динамо» й Анатолій Дем’яненко, й Андрій Баль, й Сергій Балтача, які склали золоте покоління київського «Динамо», що під орудою Валерія Лобановського було найкращою командою СРСР та гриміло на всю Європу у 80-ті роки минулого сторіччя. Але далі їхні долі склалися по-різному…
Сергій Балтача одним із перших перейшов із чемпіонату СРСР до Європи, коли наприкінці 1988 року перебрався до Туманного Альбіону, де виступав спочатку за «Іпсвич Таун», а потім за шотландські «Сент-Джонсон» та «Інвернесс». У складі останнього працював у якості граючого тренера.
Потім повернувся до України, де три роки працював асистентом головного тренера у столичному ЦСКА. Але знову поїхав до Великобританії, де живе й зараз. Спочатку був асистентом головного тренера у «Сент-Міррені», чотири роки працював тренером юнацької академії в лондонському «Челсі», та найдовше залишався в іншому столичному клубі – «Чарльтон Атлетик», де працює на аналогічній посаді й зараз.
У травні цього року в родині Сергія Павловича сталася трагічна подія. Загинула його дочка Олена, відома тенісистка.
Капітан «біло-синіх» у 1986-1990 роках Анатолій Дем’яненко залишив київське «Динамо» в 1991 році, перейшовши до німецького «Магдебурга». Там він грав недовго, після чого переїхав до Польші, де виступав за «Відзев». Але й там у захисника не склалося, й уже за рік після від’їзду він повернувся до «Динамо», де пограв менше року, врешті вирішивши завершити кар’єру.
Недовго працював тренером у київському «ЦСКА-Борисфен». Проте невдовзі Григорій Суркіс за рекомендацією Йожефа Сабо, який очолив київське «Динамо», запропонував Дем’яненку посаду асистента головного тренера. На цій посаді Анатолій Васильович працював аж до 2005 року, поки сам не очолив команду. Дем’яненко був головним тренером «Динамо» до 2007 року, вигравши за цей час два Кубки та один Суперкубок України, а також здобувши чемпіонство.
Потім працював головним тренером в Азербайджані («Нефтчі») та Узбекистані («Насаф»). Повернувшись до України, очолював луцьку «Волинь». Останній сезон у тренерській кар’єрі Дем’яненка була пауза.
Андрій Баль, як і інші лідери київського «Динамо», на зламі десятиріч, коли розвалювався СРСР, також поїхав грати за кордон. У 1990 році він перейшов до «Маккабі» з Тель-Авіва (до речі, Безсонов за рік також перейшов до «Маккабі», але іншого – з Хайфи). Там він провів сезон, після чого ще два роки грав за іншу ізраїльську команду – «Бней Ієгуда». У цій країні Андрій Михайлович розпочав і свою тренерську кар’єру, очолюючи команди «Маккабі» (Герцлія) та «Акоах».
На батьківщину повернувся в 2000 році, де спочатку працював селекціонером київського «Динамо». Та все ж продовжив шукати себе на тренерській ниві. У різні часи він очолював полтавську «Ворсклу» (2001-2003) та одеський «Чорноморець» (2009-2010), працював помічником головного тренера (найчастіше у штабі Олега Блохіна) збірної України, ФК «Москва» та до недавнього часу київського «Динамо».
Copyright © 2014 FC Dynamo Kyiv
