За два дні до свого виступу фронтмен, вокаліст та акордеоніст Іван Леньо, бас-гітарист Володимир Шерстюк, трубач Сергій Соловій, гітарист Олександр Дем’яненко та барабанщик Сергій Борисенко, або просто Іван, Вова, Сол, Дем та Бориска, відвідали пам’ятник Валерію Лобановському біля стадіону «Динамо» та погодилися дати інтерв’ю.
- Хлопці, з яким настроєм чекаєте виступу на гала-вечорі, присвяченому вшануванню київського «Динамо»?
Іван Леньо: Нам приємно, що до списку тих, хто поважає й любить «Динамо» Київ та є патріотом цього клубу, потрапили ті музичні колективи, які були бажані безпосередньо тими, для кого існує футбол, – уболівальниками. Отже, дякуємо фанатам за те, що ми потрапили до списку цього концерту.
Володимир Шерстюк: Зі свого боку хочу додати, що для мене, як для киянина, «Динамо» є символом Києва. Для мене київське «Динамо» – це те саме, що київські каштани, те саме, що вулиця Хрещатик чи Андріївський узвіз. Для мене ця команда – ніби жива істота, тому перед цим концертом у мене таке враження, ніби я буду вітати когось зі своїх близьких родичів.
- Хто ще з вас, окрім Вови, шалено фанатіє від «Динамо»?
Олександр Дем’яненко: Та ми всі фанатіємо, незважаючи на... «Ворсклу» (всі засміялися)
Іван Леньо: Справа в тому, що всі ми, учасники гурту, народилися в різних куточках України, у кожного є улюблена місцева команда, але «Динамо» – це щось більше, ніж просто київська команда. Київ є центральним містом усієї держави, тому «Динамо», виступаючи на міжнародній арені, презентує не лише свій клуб, але й усю країну.
Ми також часто їздимо за кордон та є так званими амбасадорами культури за кордоном. Тож ми дуже тішимося з того, що й ми, й «Динамо», й інші представники України, які демонструють свої здобутки за кордоном, перебуваємо на одній хвилі. Мова йде про патріотизм, любов до своєї країни, знання своєї історії, своєї культури, мови. Тому коли хтось із українців перемагає на будь-якому форумі, це наша спільна перемога.
Володимир Шерстюк: Одним словом, «Динамо» Київ – це символ українського футболу.
- І все ж цікаво, які ваші улюблені з дитинства «місцеві» команди?
Іван Леньо: Особисто я навіть грав свого часу за юніорську команду монастириського «Колоса». Це у Тернопільській області.
Сергій Соловій: Для мене, як і для Вови, завжди існувало лише «Динамо» Київ!
Олександр Дем’яненко: Я з Полтавщини, тому полтавська «Ворскла».
Сергій Борисенко: А я з Кіровограда, тому – «Зірка». А також олександрівський «Колос».
- Які емоції у вас викликає чемпіонство, якого довелося чекати цілих шість років, а також гра, яку зараз демонструє улюблена команда?
Володимир Шерстюк: Для мене «Динамо» Київ – це завжди команда number one, як би вона не грала. Але зараз вона ще й добре грає, й ми дуже сподіваємося, що незабаром «Динамо» відновить свій чемпіонський «тур», як це було раніше, й буде регулярно вигравати «золото».
Сергій Борисенко: Найголовніше, що з приходом Сергія Реброва команда суттєво змінилася. Помітно, що футболісти ставляться до нього з повагою, а молодим футболістам дуже цікаво з ним працювати, вони відчутно прогресують. Він належить до нової генерації тренерів, спілкується кількома мовами, багато їздив на стажування до європейських тренерів, від яких набрався практичного досвіду.
- Як часто ви відвідуєте матчі «Динамо» на «Олімпійському»? Чи бували на виїзних єврокубкових матчах?
Олександр Дем’яненко: Так, ми мали можливість бути присутніми на чемпіонаті світу та на деяких матчах наших українських команд за кордоном. Звичайно, це завжди приносило величезне задоволення. Особливо запам’яталася мандрівка на мундіаль до Німеччини. Ми трошки запізнювалися на один із матчів, і ще тільки підходили до стадіону, де ось-ось мали виходити команди. Як раптом на весь берлінський «Олімпіаштадіон» залунав Гімн України. Це було колосальне враження!
Сергій Соловій: До речі, в 2011-му році ми брали участь у святковому відкритті стадіону «Народовий» у Варшаві.
Володимир Шерстюк: Власне, там де вчора відбувався фантастичний за емоціями, але трохи драматичний фінальний матч Ліги Європи, в якому грав «Дніпро».
Іван Леньо: Мені пощастило, можливо, трохи більше, ніж хлопцям, тому що я граю у футбол у збірній зірок «Маестро». За своє життя я вже виходив на поле в якості футболіста та грав у футбол і на «Олімпійському», і на стадіоні «Динамо», і на варшавському стадіоні. Власне, це був матч між артистами Польщі та України. Разом зі своїми друзями, Сашком Положинським, Фоззі, Сашком Педаном, ми провели повний матч та здобули в ньому перемогу. Тому футбол для нас – це не просто гра, яку можна лише спостерігати по телевізору, а й невеличка частина нашого життя.
Ми любимо спорт і, як належить козакам, підтримуємо спортивну форму. Ми їздимо на велосипедах, мотоциклах, бігаємо, граємо. Тобто, ми є активними спортсменами.
- Чи граєте ви у футбол саме цим складом, своїм гуртом?
Іван Леньо: Грали! Одного разу був у нас такий випадок, коли ми були в Чехії, на одному фестивалі. Там був невеличкий турнір між музикантами, які приїхали на цей фестиваль. Грали своєю командою, KozakSystem, також у Польщі. Це був матч проти гурту «Еней», який також у складі шести людей є невеличкою футбольною командою.
- Хто у вас був воротарем у цих матчах?
Іван Леньо: На воротах у нас стояв клавішник, який також є тромбоністом, який на той час був у складі гурту. До речі, представлю вам нашу команду. Олександр Дем’яненко – нападник («Причому раптовий нападник» – сміючись, додає Олександр), Сергій Борисенко – дуже швидкий, тому виконує функції як півзахисника, так і нападника. Володя та Сергій, як бачите, стовпи захисту (сміється). А я, як це називається, вільний художник, тобто допомагаю всім!
- У вашого нападника дуже футбольне, динамівське прізвище!
Володимир Шерстюк (сміючись): І ім’я теж!
- Чи не було у вас бажання написати футбольну пісню, приміром таку, як пісня «Ми – це Динамо, Динамо – це ми» гурту «С.К.А.Й.», присвячена нашому клубу?
Іван Леньо: Відверто кажучи, не вірю, що хтось з музикантів може написати дуже вдалий гімн футбольного клубу «Динамо» Київ. З великою повагою ставимося до Олега Собчука та гурту «С.К.А.Й», оскыльки знаємо їх давно. Але я скажу словами Фоззі, який, напевно, більше за нас усіх любить футбол. Він, я би сказав, критичний фанат, тобто у нього вже «поліклініка», у гарному розумінні цього слова. Так от, він сказав, що скільки би він не пробував, це майже неможливо. Йдеться про те, що потрібно бути настільки включеним у процес, наскільки це можливо. Фактично, потрібно бути самому футболістом цього клубу, переживати абсолютно всі моменти протягом років десяти й увесь час мати на меті спробувати відтворити це через пісню. Це дуже складно. І навіть не радив би комусь намагатися це зробити. Це не буде відверто, це буде просто загравання.
Сергій Соловій: Особисто мені більше подобаються пісні фанатів, ультрас. Найкраще, коли зустрічаються дві команди, скажімо, «Динамо» та львівські «Карпати». Сектори динамівських та львівських фанатів розташовуються у протилежних частинах стадіону. І от одні починають кричати «Слава Україні!», а інші відповідають їм «Героям слава!» Це, напевно, найкращий футбольний гімн, який у нас існує.
Іван Леньо: Так, це дуже зворушливо. Футбол – це не просто спортивна гра. Це частина соціального життя кожного з нас. І він у нашій країні повинен мати лише українське, патріотичне забарвлення.
Олександр Дем’яненко: Це, мабуть, найпатріотичніший вид спорту, який, дійсно, об’єднує мільйони людей!
Сергій Соловій: Мені пригадався фільм «Нескорений», у якому, щоправда, йдеться не про футбол, а про регбі. Так от, однією з головних дійових осіб є Нельсон Мандела, який у Південній Африці об’єднав, згуртував країну завдяки тому, що їхня команда здобула світове чемпіонство. Яскравий приклад і для нашої країни.
- Чи можна провести аналогію між тим, як футбольна команда проводить матч, та тим, як музичний гурт дає концерт?
Іван Леньо: Ця аналогія майже стовідсоткова. Бо від настрою кожного з нас залежить загальний настрій гурту, а також емоційний рівень не лише нас, а й глядачів. У футболі один гравець може вирішити долю матчу в негативний бік, якщо раптом у нього не буде почуття ліктю або він буде, що називається, «шлангувати».
Особисто я сповідую європейський підхід до футболу. Я вважаю, що на футбольному полі від однієї людини залежить дуже багато. І я би не обрізав крила талановитим футболістам, які подібні до Роналдиньйо чи Мессі. Хоча команда вирішує все, настрій та талант одного гравця на футбольному полі, мабуть, має набагато більше значення, ніж на музичній сцені.
У нашій практиці не було жодного моменту, коли хтось із нас міг би «запороти». Мабуть, десь на небесах ангели підібрали учасників для нашого гурту, адже ми дуже подібні в бажанні робити музику та подібні у своїх життєвих принципах. Ми чуємо, відчуваємо один одного дуже легко й так само легко співпрацюємо на сцені.
- Тобто, продовжуючи аналогію, можна сказати, що ваш гурт, так само, як і «Динамо» у цьому сезоні чемпіонату, не знає поразок?
Іван Леньо: У будь-якої футбольної команди бувають поразки. Але нам, у даному випадку, не потрібно дякувати долі, оскільки ми більше залежимо від себе. «Динамо» в кожному матчі протистоїть якийсь суперник, а ми залежимо лише від себе. Якщо у нас усе добре з музичним обладнанням, ми відпрацьовуємо на сто відсотків. Принаймні, провалів поки що не було.
- Що ви хотіли би побажати гравцям та вболівальникам київського «Динамо»?
Іван Леньо: Я хотів би побажати не лише київському «Динамо», а й усьому українському футболу. Дуже неприємно бачити, коли в керівництві нашого українського футболу ще залишилися не патріоти своєї країни, а також люди, які мають недостатній рівень культури для того, щоб розуміти, яким чином необхідно позиціонувати український клуб на світовій арені. Для цього потрібно багато вчитися, їздити за кордон, спілкуватися із сильними футбольного світу та переймати від них все найкраще.
Я був дуже задоволений, коли в «Динамо» рік тому, нарешті, відбулася довгоочікувана зміна головного тренера. Я не вважав попереднього наставника людиною культурною, яка може на весь світ представляти футбольний клуб номер один нашої країни та, відповідно, частину кожного з нас, українців. Я знаю особисто Сергія Реброва, тому що він кілька разів приходив на тренування ФК «Маестро». Вважаю його європейською людиною. Вважаю, що кожен футболіст, а тим паче тренер команди, яка представляє країну на світовій арені, має знати принаймні дві мови – свою рідну та міжнародну, англійську.
Власне, від широти знань, від інтелекту й залежить манера гри на полі. Адже футбол – це не лише «бий та біжи». Це інтелектуальна гра, й чим більше людина знає, чим більше вона цікавиться життям, тим вона винахідливіша на полі. Цього я хочу побажати всім футболістам, а не лише тренерам.
Володимир Шерстюк: До речі, Валерій Васильович Лобановський, біля пам’ятника якому ми з вами перебуваємо, саме показував рівень інтелектуального футболу. Його команда завжди демонструвала колективну гру, перетворюючись на єдиний організм. Того самого можна зараз побажати нам усім, як громадянському суспільству. Всім відчувати відповідальність один за одного. Так, як у нас відбувається в нашому маленькому суспільстві, – у нашому гурті, так само, як це відбувається у трохи більшому суспільстві – у футбольній команді «Динамо», так само це має бути й у рамках усієї країни. І тоді все буде добре з нами усіма!
Copyright © 2015 FCDynamoKyiv
