Ми не могли представити футбол без нього, а він – себе без футболу. Але рівно шість років тому, 13 травня 2002 року, легендарний футбольний тренер Валерій Лобановський пішов з життя. Кажуть, час лікує… Можливо, це й так. Однак, коли втрачаєш близьку людину, біль залишається назавжди, а рубці на серці не затягуються. Валерій Васильович помер на тренерському містку від обширного крововиливу в мозок. Йому було 63 роки.
Сьогодні пам'ять видатного спеціаліста, майстра спорту, кавалера рубінового ордену ФІФА і героя України хвилиною мовчання вшанували рідні, близькі, його вихованці.
На могилі Валерія Лобановського на Байковому кладовищі поклали квіти тренери та адміністратори ФК «Динамо», футболісти команди, представники Федерації футболу України, колишні гравці, функціонери, члени фан-клубу та звичайні вболівальники. Вшанувати пам'ять Метра прийшли як люди, які знали його. Зокрема, серед футболістів виділялись молоді гравці «Динамо»: Артем Кравець, Віталій Мандзюк, Тарас Михалик, Артем Мілевський, а також новачки команди Папе Діакате і Ісмаель Бангура. Також покласти квіти на могилі великого тренера прийшли і його вихованці, з якими він багато років працював в одній команді: Олександр Шовковський, Тіберіу Гіоане, Олексій Михайличенко, Леонід Буряк, Михайло Михайлов та інші.
Ігор Суркіс знайшов теплі слова для вдови Валерія Васильовича Аделаїди Панкратіївни та доньки Світлани. А після церемонії покладання квітів кілька слів про великого тренера сказав Президент ФФУ Григорій Суркіс:
- Ви знаєте, час все стирає, але велика кількість людей, які сьогодні тут зібрались, говорить про те, що Лобановський продовжує жити в їхніх серцях. Він був великим футболістом і тренером, але, перш за все, про нього слід говорити як про людину, про концентрацію інтелекту та енергетичних можливостей. Завдяки йому наша країна – спочатку колишній Радянський Союз, а потім Україна – продовжувала відчувати себе футбольною державою. Мені здається, що й через десятки років біль втрати не вщухне з тієї простої причини, що такі генії народжуються раз на сто років, якщо не рідше. Валерія Васильовича визнає весь світ, а ми його любимо і пам’ятаємо. Він із нами, разом із перемогами, а інколи і невдачами, адже немає в світі вищої цінності, аніж людська пам'ять, а без невдач не буває і перемог. Я вважаю, що найбільша наша поразка – це те, що так рано пішла з життя людина, яка ще багато років могла служити своїй країні та суспільству.
Потім усі бажаючі зібрались біля пам’ятника Лобановському на стадіоні «Динамо» його імені, де вшанували великого тренера хвилиною мовчання і поклали квіти до меморіалу.
Як мовиться, людина живе, поки зберігається пам'ять про нього. У такому випадку пам'ять про Валерія Лобановського буде вічною і на стадіоні, який носять його ім’я, біля пам’ятника тренера завжди товпитимуться люди. Люди, для яких футбол – це більше, аніж просто гра. Точно так само, як і для Валерія Васильовича.
