17 жовтня 1961 року – пам’ятний день в історії команди «Динамо». Цього дня динамівці Києва вперше у своїй історії стали чемпіонами Радянського Союзу! З тих славетних часів минуло півстоліття. Багатьох гравців команди-чемпіона вже немає в живих, покрита голова сивиною в тих, які живуть і донині. На клубному сайті ФК «Динамо» триває цикл публікацій, присвячений перемозі 1961 року.
Народжений у Воронежі, самарський хлопець Микола Кольцов зрештою пов’язав свою долю з Харковом, де мешкає й сьогодні. Але в його кар’єрі був і київський період, на який припадають найвищі особисті спортивні досягнення.
- Як ви опинилися в Києві?
- Усе пояснюється дуже просто. Після того, як В’ячеслав Соловйов очолив у середині 1959 року київське «Динамо», він шукав футболістів для підсилення команди. Мене дуже добре знав, оскільки після гри за московські команди, перейшов до нас спочатку як гравець і майже відразу очолив команду як тренер. Я тоді вже навчався у Вищій школі тренерів. 1960 року після розмов із директором та іншими слухачами школи зрозумів, що можу потрапити до ЦДКА, куди мене могли перевести для «проходження військової служби». А мені в ЦСКА дуже не хотілося. Тоді якраз із куйбишевської команди пішли основні гравці, і я вирішив прийняти пропозицію Соловйова. Тим більше, граючи за «Динамо», я вважався б військовослужбовцем внутрішніх військ, і таким чином вирішилося б моє «військове питання». 1960 рік я повністю відіграв за «Крилья Совєтов» і в листопаді переїхав до Києва. Я був ще неодружений, і переїзд дався мені легко. Сам Щербицький запросив на прийом у Раду міністрів УРСР. Володимир Васильович полюбляв особисто знайомитися з новачками команди, яку він підтримував.
- Як зустріла вас команда?- Доброзичливо. Гадаю, що легко вписався в колектив. 1961 чемпіонського року я відіграв за «Динамо» 28 із 30 матчів чемпіонату СРСР. Одну гру пропустив у середині сезону через травму, а на останній поєдинок, з московським «Локомотивом», коли ми вже стали чемпіонами, поставили тих футболістів, яким слід було виконати «чемпіонську норму», тобто необхідні тоді 50% матчів за сезон.
- Що запам’яталося вам того року?
- Я був новою людиною в команді, кістяк якої складали корінні кияни або ті, які довго грали в Києві. Після «срібного» сезону 1960 року команда відчула смак перемог і всі пройнялися ідеєю виступити й цього року не гірше. Беззаперечним авторитетом користувався Юрій Войнов. Поважали думку Віктора Каневського, Олега Макарова, Валерія Лобановського, хоча він був із «молодих». Незважаючи на те, що московські торпедівці Віктора Маслова на початку фінальної частини випереджали нас досить суттєво, заключну частину турніру ми провели на одному диханні, жодного разу не програвши. Київський стадіон у факелах після гри з харків’янами – це спогад на все життя. Ми стали чемпіонами! На мою думку, тоді московське «Торпедо» грало краще, а нам просто трохи пощастило. Звісно, ми в команді добре відзначили цю подію.
- Як нагородили команду в Києві за перше чемпіонство? Щось іще, окрім медалей, отримали?
- Нічого особливого. Хіба що дали можливість купити дефіцитні на той час автомобілі. У мене в Куйбишеві була «Побєда», а в Києві я зміг придбати «Волгу». За свої гроші. Не дуже довго на тій машині їздив, бо коли в 1967 році я провів сезон у Кіровограді, дружина в Харкові її продала.
Інформаційний відділ ФК «Динамо» (Київ)
