Здається, футбольні вболівальники знають про Олександра Шовковського все. Його кар’єрні злети та падіння тисячі разів були обсмоктані жадібними до сенсацій репортерами, особисте життя виноситься на перші шпальти кольорових журналів.
Підійшовши до Олександра з проханням щодо інтерв’ю, побачив біля нього газетну статтю про колишнього одноклубника, де той доволі відверто розповідав про свої фінансові справи, перші заробітки, способи вкладання грошей тощо. Перше питання “накльовувалося”, з відповіддю динамівець не забарився: “Є речі, які мають стосуватися винятково мене, існують певні табу у спілкуванні з пресою. Намагаюсь уникати розмов щодо особистого життя, відносин з друзями та партнерами. Тему розмов щодо власного гаманця також обійду стороною”.
“ТРЕБА ПОДОЛАТИ СТРАХ”
— Олександре, за підсумками опитування гравців-професіоналів на запитання: “Що для тебе є футбол?” — на першому місці була відповідь – можливість отримувати задоволення від улюбленої справи. Далі були такі: “Можливість відстоювати честь національного прапора” та фінансовий бік справи. Поділяєш думку колег?
— Для кожного це індивідуально. Які б гроші не платили, якщо в гравця немає бажання грати, його ніхто не змусить виходити на поле. У моїй градації на першому місці — любов до футболу, всі інші складові – нерозривна частина життя спортсмена. Задля досягнення у спорті високих результатів, тобі щоденно доведеться долати багато труднощів. Без любові до футболу жодна сила не змусить тебе це робити.
— На початку занять великим футболом ставив перед собою питання: “Чи здатен я пройти крізь усі терни?”
— Тоді я просто любив футбол, отримував від нього задоволення і не думав, що буде настільки важко. Коли я зрозумів, наскільки це каторжна робота, рушійною силою була не лише любов до футболу, а й бажання отримувати задоволення від кінцевого результату. Дуже корисні були моменти, коли в тебе щось не виходило. Тоді був змушений працювати з подвоєною енергією, аналізувати невдачі та робити висновки.
Ще одна складова при досягненні результату – подолати страх. Якщо тобі це вдається, ти піднімешся на чергову сходинку. Дехто після першого успіху починає працювати не на повну силу або вважає, що в цьому житті він усього досяг і в нього це навічно. Саме тоді виникають моменти, коли можеш бути покараний будь-якими обставинами. В даному випадку страх – сила, яка не дасть тобі розслабитися, опинитися в ситуації, в якій треба все починати з нуля, не опуститися нижче піднятої планки. Коли ти думаєш — “а якщо я зіграю гірше, ніж вчора?” або “якщо я не зможу зробити те, що робив вчора?”, паралельно привносячи в роботу щось нове, значить ти підкорив це почуття, змусив себе працювати та йти далі.
— Отримуєш задоволення від кожного матчу чи лише від ігор найвищого рівня?
— Задоволення можна отримувати від усього, навіть від важкої монотонної роботи, якщо при її виконанні ти усвідомлюєш, що вона не пройде марно. Маєш розуміти користь та призначення запропонованих тренером вправ, не намагатися виконувати їх механічно. Лобановський часто повторював: “Мені непотрібні ремісники, мені потрібні творчі люди”. Ця фраза змусила розуміти суть та призначення запропонованої тобі роботи.
— Один з факторів тривалої кар’єри на високому рівні – постійний пошук мотивації. Не втомився щоденно, щороку долати психологічно важкий бар’єр?
— Скажу чесно, іноді шукаю причину, яка дасть тобі сили, немов хлопчиську, бігти паралельно з потягом. Часто ловлю себе на думці, що мені чогось не вистачає. Зараз намагаюсь поетапно проаналізувати минулий сезон, зрозуміти, які причини дозволили або не дозволили досягти бажаного результату. Важливо врахувати рух до попередньої мети, а далі, спираючись на здобутий досвід, йти далі. І ще намагаюсь не зациклюватися на поставленому завданні. Абстрагувавшись, швидше досягнеш бажаного.
— Ти погоджуєшся з думкою, що набагато легше знайти фізичні сили, ніж моральні?
— Фізичні сили є в кожної людини, потрібно лише певний час відпочити від навантажень. Пошук моральних сил — індивідуальна справа спортсмена, загальних рецептів тут не існує. Дивитися в майбутнє і торувати шлях нагору – головний момент, що дає тобі мотивація.
— Які слова знаходиш, коли вранці не хочеться вставати на тренування, коли передчуття важкої роботи відбиває усіляке бажання кудись йти?
— Можу провести паралелі зі зведенням будівлі, яка складається з безлічі компонентів. Спочатку закладаєш фундамент, зводиш стіни, двері, вікна... Так само і в футболі — рух до поставленої мети не складається з однієї переможної гри. Щоб прийти до вирішального поєдинку варто подолати безліч інших, менш помітних оку вболівальника, перепон. Сюди входять щоденні тренування, збори, теоретичні заняття. Усе це і є невід’ємною складовою життя футболіста. Є вислів: “Лінивого не заганяєш”. Для того, щоб перемогти когось, спочатку треба перемогти себе. Для деяких людей ця перемога є найважливішою.
— Не кожному футболісту вдається її здобути. Неминуче сходження з дистанції?
— Таке життя… Хтось долає труднощі одразу, комусь на це потрібен час, а хтось усе життя крокує в “обіймах” з ними. У кожного свій шлях, свій вибір. Обирати його маєш лише ти, і ніхто інший, так само, як і пожинати плоди успіху.
— Вважаєш, правильно вчинили деякі західні клуби, ввівши до штату психолога? Не кожному тренеру вдається суміщати якості фахівця з футбольних дисциплін та людських душ...
— Можливо, через певний час і ми до цього прийдемо. Мені важко говорити конкретні речі, адже такої практики у моїй кар’єрі ще не було. Але деяким футболістам не завадило би спілкування з психологом.
— Вболівальники дивуються, коли, скажімо, трансферна сума або ж зарплатня футболіста обраховується мільйонами доларів. Важка праця знаходить відображення отриманому винагородженню?
— Ціни на гравців диктує ринок, клуб сотні разів усе ретельно прорахує, перш ніж підписати контракт. Ми живемо в такий час і нічого з цим не поробиш. Не варто забувати, зарплатню встановлюють не самі футболісти, вони, за великим рахунком, продукт, матеріал, який використовують президенти клубів задля досягнення поставленої мети. Кар’єра професіонального гравця обмежена певною кількістю років, за цей час потрібно заробити певний капітал для входження до нового етапу життя.
Існує і зворотний бік медалі. Іноді можна отримати обумовлені в контракті гроші, забезпечити найближче майбутнє і на цьому заспокоїтися. А можна поставитися до своєї справи з любов’ю до футболу, продовжувати працювати в обраному напрямку, ставити перед собою нові, в тому числі й фінансові, рубежі.
“ЯК МАВ ЗМІНЮВАТИСЯ САБО?”
— Коли ти починав грати, в українському чемпіонаті майже не було легіонерів. Нині інша ситуація, у складі лідерів дедалі важче знайти українських виконавців. Це данина світовій моді або потреба у кваліфікованих футболістах?
— Розпад Радянського Союзу призвів до розпаду футбольних шкіл, після чого на певний час зупинився приплив до професійних команд перспективної молоді. Існуючий вакуум, не тільки в Україні, але й в Росії, швидко заповнили іноземці.
Припустимо, виникає ситуація, в якій двоє рівноцінних гравців конкурують за одне місце в основному складі. Якщо за одного заплатили більше, саме він гратиме, адже вкладену суму потрібно відпрацьовувати. У цьому є мінус для українців, вихованців місцевих шкіл. Одночасно існує і позитивний момент – у футболіста є сильний конкурент або партнер, рівня якого, щонайменше, йому треба досягти. У щоденному контакті з ним, у конкурентній боротьбі, він підвищуватиме свою майстерність, від чого виграють усі, а в першу чергу, сам гравець.
— На твій погляд, краще коли гравці товаришують за межами футбольного поля або їх контакт обмежується перебуванням в таборі команди?
—У житті найчастіше трапляється другий варіант. В команді має бути нормальне людське спілкування, а для цього потрібне знання мови. Без цього один гравець не зрозуміє мотивів вчинку іншого, тоді виникають непорозуміння, що не може не відображатися на грі.
Можливо, враховуючи цей момент, у 90-х роках Валерію Лобановському було працювати дещо легше. Його підопічні мали однакову ментальність, усі чудово розуміли і виконували настанови тренера. На футбол те покоління гравців мало однаковий погляд. Як бачите, результат не забарився.
Маю власний досвід. Я з Сергієм Федоровим та Владом Ващуком потоваришував у футбольній школі відповідно у 9 та 13 років. Багато сезонів ми грали в “Динамо” та збірній України на найвищому рівні, а дружба та партнерські відносини, перенесені на футбольне поле, завжди ставали в нагоді. Коли є щось спільне, порозумітися завжди легше.
— Враховуючи приплив легіонерів та нові тенденції футболу, наскільки змінився тренер Йожеф Сабо зразків 1994 та 2004 років?
— Характер кожної людини формується приблизно до тридцяти років, тож суто людські якості залишилися незмінними. А футбол жодної хвилини не стоїть на місці: на схемах, які використовувались у середині 90-х, нині далеко не заїдеш. Команді потрібно пропонувати нове, до того ж, працюючи з легіонерами, тренер обов’язково має вносити корективи у свою роботу.
Тож як тренер Йожеф Йожефович був змушений змінюватися? Футбол пішов далеко вперед, сьогодні треба перелаштовуватися під сучасні вимоги. Вони ставляться перед всіма: починаючи від адміністратора та масажиста і закінчуючи головним тренером.
— Існує думка: якщо в команді переважна більшість гравців – легіонери, то краще запросити іноземного тренера. Поділяєш її?
— Частково все залежить від фахівця, якого буде запрошено. Не кожен іноземець — панацея від вітчизняних бід. Я, наприклад, працював лише з тренерами — вихідцями колишнього СРСР, тож мені важко судити про західних фахівців.
Але є засади, які залишаються незмінними для тренера будь-якої національності. Насамперед, це сувора дисципліна. У команді є певні неписані закони, і кожен гравець, який захищає її кольори, має їх дотримуватись. Я не розумію тих людей, які дозволяють собі постійно запізнюватись, але тим паче не зрозумію головного тренера, якщо той не звертатиме на це уваги.
“КРИТИКА МЕНІ ЦІКАВА”
— У одному з інтерв’ю твій попередник у воротах “Динамо” Ігор Кутєпов висловився, що Шовковському на початку 90-х краще було кілька років посидіти на лаві запасних, психологічно загартуватися. Тоді б з нього виріс ще більш класний воротар...
— Не знаю, як склалась би моя кар’єра та життя, якби все пішло за його сценарієм. Тож не варто шкодувати про те, чого не відбулося. На сьогоднішній день є історія клубу, моя історія, на якомусь етапі вони перетинаються. Наскільки це гарно чи погано, покаже лише час.
Так, деякі речі я зрозумів невчасно, скажу по-іншому: мені б мою голову десять років тому... Можливо, було б все інакше... Але це вже з області гіпотез, краще жити сьогоднішнім днем.
— Ти міг би дати аналогічну пораду нинішнім юним воротарям “Динамо”?
— Вважаю, вони її не сприймуть, так само, як і я зробив би з, можливо, мудрою порадою Ігоря Кутєпова. Коли тренер надає можливість вийти на поле, для тебе нічого, окрім бажання зіграти якнайкраще, в світі не існує. Порада тут може бути одна — робити якомога менше помилок. Але все це приходить з досвідом, а конкретніше — з віком.
— Тобі було легше завоювати місце у основному складі “Динамо” 1993 року або повернути його у 2002-му?
— У 1993 році, коли я тільки прийшов у команду, про місце в складі навіть не думав. Я працював, набував майстерності та просто хотів грати. Я навіть був здивований, коли вперше почув своє ім’я серед перших одинадцяти, а згодом почав робити все, щоб його вже нікому не віддати.
2002 року, відновившись після важкої травми, я, вважаю, відкрив новий етап кар’єри. Відкинув усе минуле, залишив лише досвід. Найважче було настроїти себе на роботу “з нуля”, забути усі минулі заслуги, насправді — уявні, залишивши їх лише для статистики та спогадів, і почати працювати. Це зробити було важче.
— Скільки тривала “робота над собою”?
— Нині дякую Михайличенкові, який, довіряючи місце в “основі” Віталію Реві, довів мені, що я можу грати краще. В певний момент зрозумів, що краще змінювати не ситуацію, а ставлення до неї.
Для себе визначив, що потрібно робити, в чому полягає моя проблема. Спочатку були якісь образи, невдоволення. Аналізуючи ситуацію, вирішив, що треба працювати, не задумуючись, що буде далі. Якщо казати, що в мене було далі, то це закінчення контракту. Планував відпрацювати його до кінця, а згодом підійти до керівництва клубу і попросити, щоб відпустили. Але мене переконали, що краще залишитися, і згодом я все частіше став з’являтися у стартовому складі.
— Якими аргументами керівники клубу вплинули на твоє рішення?
— Почну з того, що я нікому нічого не хотів доводити. Я бажав одного — грати, отримувати від футболу задоволення.
У мене закінчувався контракт, на зустрічі з президентом клубу почув, що клуб і надалі зацікавлений у моїх послугах. Конкретних пропозицій від інших клубів в мене не було, а запропоновані нові умови мене влаштовували. Вирішив не шукати нових пригод, залишившись ще на три роки в Києві.
— Яким чином на тебе впливає громадська думка, критика зі сторінок газет та телевізійних програм?
— В команді є головний тренер, який вказує на допущені помилки, а також тренер воротарів, який допомагає мені розібратися в їх природі та причинах. Критики, журналісти, вболівальники іноді помічають лише кінцеву фазу, в якій воротар, нібито, опинився не в тому місці. А питання: “Чому так сталося?” — ніхто не задає. Чимало людей подають свої враження про гру у стверджувальній формі, чого я взагалі не припускаю.
Цікаво читати, як мене сварять або хвалять вболівальники на Інтернет-форумах та журналісти — у пресі. Але ця інформація не варта ламаного шеляга. У ній нечасто можна побачити професійний підхід, переважають емоційні, некомпетентні та радикальні висловлювання.
— Гравці, які виступали в одному клубі більше десяти років, найчастіше в ньому і закінчують кар’єру або ж переходять “догравати” останні роки до команд нижчих дивізіонів. Не виключаєш для себе третій шлях?
— Життя непередбачуване. Відпочиваючи на Мальдівах, я і гадки не мав, що після мого від’їзду цунамі залишить від готелю лише фундамент.
Я не хочу загадувати на рік чи півтора вперед. Можливо, завтра мені зроблять пропозицію, від якої не зможу і не захочу відмовлятися. Зрозуміло, все це — розмови, адже, не маючи конкретики, можу лише моделювати ситуації.
Не стверджую, що живу сьогоднішнім днем, але на даний момент я — гравець “Динамо”. Усі сили, амбіції, майстерність повністю віддаю команді. Якщо завтра, з певних причин, стану гравцем іншого клубу, усе це належатиме лише йому. За виключенням однієї обставини — любити будь-яку команду так само, як і рідне “Динамо”, мабуть, не зможу ніколи.
Матеріал газети "Український футбол".
