Темою розмови з президентом ФК «Динамо»(Київ) були не перспективи команди в розпочатій сьогодні Лізі чемпіонів, а також плани на чемпіонат і Кубок України. Ігор Суркіс вважає, що сказав про це вже достатньо. А тому розмова була на цілком іншу тему — що буде з вітчизняним футболом через кілька років?
— Прожиті роки, пройдений життєвий шлях, крім безцінного особистого досвіду, що, звісно, добре, непомітно захоплюють нас у полон стереотипів, не дають подивитися навколо об’єктивним, не обтяженим зайвими знаннями поглядом. Революційні зміни у житті країни, що відбулися протягом останніх десяти років, змінили і наш футбол. На жаль, більшість людей футболу бачать ці зміни тільки з одного боку. Ті, хто виявився запитаним, хто працює сьогодні в системі провідних футбольних клубів, Федерації футболу, Професійної футбольної ліги схильні до мимовільного прикрашення нашої футбольної дійсності. Ті ж, а їх більшість, хто виявився за бортом сучасного футбольного життя, а це дитячі тренери, вчителі фізкультури, організатори футболу на місцях, які мають мінімальні зарплати та ще менше матеріальне забезпечення своєї праці, навпаки, перебувають у стані песимізму не бачачи гідного місця в футболі ні для себе, ні для своїх вихованців. Інтереси тих, хто забезпечує високі місця в чемпіонаті й участь у міжнародних турнірах, практично не стикаються з інтересами тих, хто готує для цього «людський матеріал». Ми традиційно говоримо про українську футбольну школу, хоч у тому вигляді, в якому вона існувала в ще в 1980-ті роки, такої школи вже не існує. Я не буду сьогодні аналізувати причини, які призвели до такого стану справ. Ми повинні дивитися вперед, а для цього потрібно передусім об’єктивно і неупереджено оцінити сьогоднішнє становище.
— Ви говорите про проблеми української школи футболу і водночас продовжуєте запрошувати іноземців. Тільки цього літа у «Динамо» з’явилися два бразильці, два хорвати та марокканець.
— Будучи президентом найтитулованішого в країні футбольного клубу, від якого не чекають жодного іншого результату, крім перемоги у всіх турнірах, я щодня займаюся питаннями комплектації команди. Київському «Динамо» для виконання поставлених завдань потрібні вже сьогодні гравці європейського класу. Нас не зрозуміють, якщо ми будемо чекати довгими роками, поки природа подарує нам нових Блохіна, Бишовця чи Шевченка. У цьому ми нічим не відрізняємося від керівників «Динамо» 60-х, 70-х і навіть 50-х років. Просто тоді пошуки талантів через відомі причини були обмежені територією однієї країни. Тепер же, з одного боку, країна стала меншою і таланти в ній шукати важче, з другого боку, — перед нами сьогодні відкрито весь світовий футбольний ринок.
Почнемо з українських талантів. Сьогодні «Динамо» не може, як за союзних часів, безперешкодно залучати до своїх рядів футболістів з будь-якого регіону. І це нормально — в регіонах також є футбольні клуби, їм також потрібні молоді гравці. Ось тільки можливість заробити на юному таланті спотворила психологію багатьох «селекціонерів». Десятки талановитих українських футболістів у зовсім ще ніжному віці «випливають» у найбільш несподіваних місцях — від Москви до Західної Європи і навіть США. Нічого не поробиш: сьогодні всі мають право вибирати місце проживання. Важко звинувачувати в чомусь погано матеріально забезпечених батьків, коли вони за порівняно невеликі гроші відпускають підлітків у незнайомі країни. А якщо юний футболіст не без здібностей потрапляє до одного з українських професійних клубів, то запросити його звідти до «Динамо» іноді складніше, ніж гравця з-за кордону. Дізнавшись про те, що людиною цікавиться «Динамо», власники клубу відразу ж підіймають ціну за його перехід до надхмарних висот. Який результат? Чи багато українських юнаків, які вирушили за близькі і далекі кордони, виросли в майстрів високого класу?
Зрозуміло, що з цими хлопцями, якби їх і можна було взяти до нас, треба було б ще працювати і працювати. Ефективність, або, якщо бажаєте, ККД наших футбольних шкіл сьогодні такий, що порівнювати наших юнаків з їхніми однолітками з інших країн не випадає. Рівень «середньої» готовності хлопців у тих же сербів чи хорватів на порядок вище. Виходить, що з дев’ятнадцятирічного легіонера набагато простіше підготувати гравця для «Динамо», ніж із його однолітка-українця. Тому ми і називаємо футболістів, які народилися після 1980-го року, «втраченим поколінням».
Але не тільки з цiєї причини наші селекціонери шукають таланти у далеких країнах та континентах. Для команди, яка ставить найвищі завдання, потрібні унікальні, неповторні гравці, яких не дасть навіть найкращий футбольний «конвеєр» у вигляді мережі забезпечених усім необхідним футбольних шкіл. Якщо наші суперники по Лізі чемпіонів сповна зміцнюють себе іноземцями, ми не можемо відставати, інакше відстанемо назавжди. Тому прихід до нашої команди та інших українських клубів іноземців викликаний не тільки нестачею доморослих талантів. Погодьтеся, що наявність у команді, наприклад, бразильця з неповторною технікою тільки посилює команду, прикрашає її гру, роблячи її одночасно ефективнішою і більш видовищною.
Після наведених вище аргументів я міг би вважати завдання виконаним і продовжувати займатися комплектуванням команди іноземними гравцями, — слава Богу, можливість для цього існує. Сьогодні все було б добре. А завтра?
— Завтра українців у наших провідних командах зовсім не залишиться. Ви це маєте на увазі?
— Ми не можемо не бачити, що притік до українських команд іноземних футболістів набув протягом останніх року- двох просто лавиноподібного характеру. Іноземців «пачками» запрошують навіть такі клуби, яким за своїми матеріальними можливостями, інфраструктурою, кадровим потенціалом не те що до європейського рівня, але й до рівня добротної команди вищої ліги ще далеко. В українських командах, які не хапають з неба зірок, комфортно працевлаштовуються іноземні гравці сумнівного рівня. А молодим гравцям, навіть тим, кого залучають до юнацьких і молодіжних збірних, місця в складі дуже часто не знаходять.
Мислячи категоріями позавчорашнього дня, багато футбольних діячів на місцях упевнені, що потік хлопчаків, які готові тренуватися до сьомого поту в дитячих футбольних школах, не вичерпається ніколи. Досить лише дати дітям м’яч, і все піде само собою. У житті все зовсім інакше. Навіщо талановитому хлопчику кілька кращих років провести на запорошеному майданчику місцевої ДЮСШ без найменшої перспективи використати отримані навички в нормальному футболі, без надії заробити вмінням грати в футбол на життя. Одна справа, коли хлопчиська бачать своїх вчорашніх товаришів по старшій групі ДЮСШ у складі професійної команди, друга, коли вони впевнені, що їх ніхто не чекає, що місця в команді віддадуть приїжджим іноземцям. Про те, що витрачені на запрошення екзотичних майстрів гроші можна було б витратити з більшою користю для перспектив команди, докладно говорити не буду. Це треба відчути, щоб не повторювати помилок початку дев’яностих. Тоді новоспечені президенти клубів усі кошти використовували на досягнення одномоментного результату, а футбольні школи кинули напризволяще. Після багатьох таких клубів міста їхні дислокації досі залишаються футбольною пустелею. Якщо ми й надалі думатимемо тільки про сьогоднішнє місце команд у турнірній таблиці, рівень власне українського футболу впаде настільки, що грати в першості областей і районів буде нікому. А що означає зникнення масового футболу, думаю, додатково пояснювати не треба. І не допоможуть нам тоді жодні постанови й укази.
— Заклики через пресу також навряд чи допоможуть. Чи бачите ви реальний вихід з даної ситуації не в перспективі, а вже сьогодні чи хоч би в найближчому майбутньому?
— Давайте повернемося на кілька десятиріч назад. Ми побачимо, що подібні проблеми, природно, не в таких масштабах, виникли не вчора. Ще в далекі сімдесяті, коли збірна країни втратила звичні позиції лідера, прийняли непопулярні вольові рішення, що принесли, як потім виявилося, відчутні результати. У найбільш масовій тоді другій всесоюзній лізі в декількох зонах грали понад сотнi команд. Їхні тренери тоді були зобов’язані виставляти в основних складах гравців віком до 18-років — одного на виїзді та двох удома. Пізніше в цій же лізі ввели обмеження на кількість футболістів віком понад 25 років. У результаті з місця, де, не докладаючи великих зусиль, закінчували свою кар’єру майстри з вищих ліг, команди другої ліги стали справжньою кузнею футбольних талантів. Пригадаємо хоч би віце-чемпіона Європи Олега Кузнєцова, що потрапив до «Динамо» 19- літнім одразу з другої ліги.
— І ви пропонуєте повернутися до подібної практики сьогодні?
— Звичайно, ні. Час нині інший. І моя пропозиція, чи то заклик до всіх керівників нашого футболу, цілком відповідає духу часу. Йдеться про обмеження кількості іноземців, які мають право виходити на поле в іграх чемпіонату та Кубка України. Сторонньому може здатися, що я начебто «наступаю на горло власній пісні», ставлячи мою команду в невигідне становище. Але інакше не можна. Якщо ми сьогодні не зупинимо нашестя в наші команди іноземних футболістів, це однаково доведеться робити через якийсь час. Нинішній стан національної збірної України вимагає змін уже сьогодні, інакше підіймати збірну будуть уже інші покоління, інакше ми остаточно втратимо традиції міжнародних перемог. Адже виросло цiле покоління, яке ніколи (!) не бачило нашу збірну в фіналі європейської чи світової першості.
— Для того, щоб говорити про ліміт на іноземців, слід спочатку визначити предмет розмови. У Західній Європі, наприклад, громадяни країн- членів Євросоюзу не вважаються іноземцями. Як ви бачите нашу ситуацію?
— На мою думку, враховуючи історичні традиції і спільне минуле, на даному етапі іноземцями, чия присутність підлягає обмеженню, не повинні вважатися футболісти з країн колишнього СРСР. Ми знаємо чимало прикладів, коли українці беруть громадянство колишніх «братських республік» і виступають за їхні збірні, і навпаки — гравці з інших країн нашої колишньої батьківщини грають за збірну України. Юрія Калітвінцева, який виріс у Росії, але став гравцем міжнародного рівня в київському «Динамо», було навіть обрано капітаном збірної України. Успішно грають у нашій збірній екс-росіяни Серебрянников і Кормильцев.
— А що робити зі «справжніми» іноземцями? Яким, на вашу думку, повинне бути обмеження?
— Думаю, що головне — вирішити це питання в принципі. У процесі підготовки рішення вималюється оптимальна цифра. Обмежити участь іноземців можна трьома-чотирма гравцями. Можливо, п’ятьма. Це стосовно вищої ліги. У нижчих лігах присутність іноземців повинна бути або заборонена зовсім, або обмежена одним- двома гравцями. Окремим повинне бути рішення щодо єврокубків. Тут ми повинні бути в рамках регламенту УЄФА.
— І коли, на ваш погляд, доцільно розпочати цей процес?
— Для того, щоб висловлена мною пропозиція, з одного боку, не залишилася пустим звуком, а з другого, не призвела б до скороспілих ініціатив, пропоную діяти так, як прийнято у цивілізованому світі. Думаю, що двох-трьох місяців для всебічного обговорення введення в національному чемпіонаті та Кубку ліміту на іноземців, для дискусій і суперечок на цю тему буде цілком достатньо. А остаточне рішення повинні прийняти після завершення осінньої частини футбольного сезону. Набути чинності обмеження на кількість іноземних футболістів повинне з 13-го чемпіонату країни.
Таким чином команди зможуть, з одного боку, дограти сезон із тими гравцями, які у них є, з другого боку, керівники клубів матимуть час (понад півроку) щоб підготуватися до введення ліміту на іноземців, внести корективи до своєї трансферної політики.
Природно, результат стане відчутним не відразу. Але те, що нововведення не зашкодить, зрозуміло вже сьогодні. Справді сильні легіонери в командах залишаться, а баласту у вигляді помилково куплених гравців буде набагато легше позбутися в умовах ліміту на іноземців.
Обов’язково повинні прийняти рішення стосовно клубів першої та другої ліги, де повинні грати молоді вихованці нашого футболу. І це також слід обговорювати вже сьогодні.
Можливо, ми навіть трохи запізнюємося з таким рішенням, однак «рубати з плеча» не має жодного сенсу. Впевнений, що дискусія з питання ліміту на іноземців посприяє у знайденні найкращого рішення, що допоможе нам підняти рівень вітчизняного футболу.
Микола Несенюк.
Газета «День». №168. 18 вересня 2002 року
